Зона братерства

О.Дейнеко, В.Заруда. Чорнобиль, Прип’ять

В години випробувань яскраво виявляються висока моральність, свідомість, патріотизм радянських людей. Трапилась біда на Чориобильській атомній. І сотні людей в різних куточках неозорої Вітчизни нашої заявили, що їх місце тут, у Прип’яті, у зоні підвищеної небезпеки [1], яка стала сьогодні зоною братерства, подвигу, гарячого прагнення все зробити, щоб швидше ліквідувати наслідки аварії, відродити станцію, відродити землю для життя.

Міністерство атомної енергетики, – читаємо далі на дверях. Заходять і виходять люди. Креслення, папери, гарячі суперечки. Центром всього цього є Євген Олександрович Решетников, заступник міністра енергетики і електрифікації СРСР.

Оператор бурової установки А.Д.Шувалов.

…Ми їхали вздовж Прип’яті. Жарко пекло сонце, нечутно накочувались на берег хвилі прозорої води. А навколо стояли обважнілі від плодів сади. Зачинені будинки, і в садах пусто, і ніхто не зриває рум’яні яблука, жовтогарячі груші. Тимчасово мешканці Чорнобиля виїхали звідси. Але людей у Чорнобилі не менше, ніж звичайно. В основному – чоловіки. В однакових захисних костюмах, масках. Вони приїхали сюди добровільно, щоб виконати нелегку роботу, щоб швидше настав час, коли не висітимуть на вітах дерев нікому не потрібні яблука, коли щебет птахів зіллється з голосами дітей.

Ненадовго зупиняємось біля будинку, де працює урядова комісія по ліквідації наслідків аварії на АЕС. Людей тут багато, але жодної метушні, безладдя. Кожен знає своє завдання. Ось кімната, де начальник оперативного штабу Юрій Федорович Юрченко разом з групою інженерів переглядає окремі фрагменти робочого фільму про станцію. Пропливає на екрані невеликого телевізора фасад станції, блоки.

В.В.Крупина – прип'ятчанка. Сьогодні працює у штабі «Гідроспецбуду».

– Стоп, – командує Юрій Федорович. – Ваші пропозиції, – звертається до інженерів, – коли почнуть працювати перший, другий блоки, як краще організуємо наші роботи…

І починається розмова, зрозуміла тільки їм, пересипана цифрами, термінами.

Кімната з табличкою: «Інститут імені Курчатова». Там теж термінова нарада.

– Кого ви шукаєте? – підходить до нас літній чоловік. – Так ви з редакції? Алфьоров, Володимир Васильович, – представляється, – референт відділу будівництва і будівельних матеріалів управління справами Ради Міністрів СРСР. Рекомендую зустрітись з хлопцями з «Гідроспецбуду». Цікаву роботу виконують. І як працюють! Знайдете там секретаря тимчасової партійної організації Юрія Івановича Пєскунова. Іду, іду… – і зникає за дверима приймальної голови урядової комісії.

– Євгене Олександровичу, вас – до Ведерникова.

Ведерников Геннадій Георгійович, заступник Голови Ради Міністрів СРСР, голова урядової комісії тут, у Чорнобилі. З ним нам довелось зустрітись буквально на хвилину.

– Інтерв’ю для «Київської правди»? Давайте через тиждень. Зараз у нас дуже ущільнений графік робіт, багато невідкладних завдань. І години не викрою.

Не погодитись не можна.

Інженер І.М.Косарєв та секретар партійної організації «Гідроспецбуду» Ю.І.Пєскунов визначають обсяги робіт для чергової зміни.

Ідемо до будинку, де тимчасово розмістились служби Всесоюзного об’єднання «Гідроспецбуду».

– Пєскунов, – міцно тисне нам руки Юрій Іванович. – Звідки приїхав? З Владивостока. Понад сто комуністів об’єднує наша партійна організація. Представники 27 спеціалізованих управлінь з усіх республік працюють в зоні станції. Виконували бетонні роботи для «подушки» під четвертим аварійним блоком. Тепер прокладаємо бетонну стіну у грунті між територією станції і каналом до Прип’яті. Для чого? Щоб найменша кількість води, коли почнуться осінні дощі, не потрапила у Прип’ять. Ми все робимо, щоб річка, навколишнє середовище залишились чистими. Людям же тут жити.

Заступник начальника відділу кадрів М.Г.Отрошкін зайнятий випуском «блискавок» на честь переможців змагання.

На великій схемі будівництва цієї унікальної стіни у грунті червоні і сині позначки. Червоні – зроблені ділянки, сині – там роботи ще тривають. Поряд – стенд соціалістичного змагання. Спеціалізовані управління з Азербайджану, Узбекистану, Волгодонське, Дніпровське, Камське, Уральське, Волзьке…

– Всі ідуть майже на одному рівні, – пояснює черговий по штабу інженер Далекосхідного спеціалізованого управління «Гідроспецбуду» Іван Михайлович Косарєв. – Люди готові працювати день і ніч, аби швидше виконати завдання, що перед ними поставлене. У нас також вахтовий метод.

Підходимо до «Блискавки», випущеної на честь колективу, очолюваного Є.В.Кульчицьким, який на два дні раніше строку завершив проходку траншеї.

– «Блискавки» випускаємо щодня, – пояснює Юрій Іванович. – Доставляємо їх прямо на місце роботи. До речі, зараз машина відправляється у Прип’ять. Не хочете поїхати?

Ми хотіли. І вже через кілька хвилин вирушили до такої близької Прип’яті. По цьому відрізку шляху весь час курсують поливальні машини, щоб не було на дорогах пилу, всюди контрольні пости дозиметристів, пункти дезактивації. Така знайома вже станція. Під’їжджаємо з протилежної від четвертого блоку сторони. Саме тут ведуться роботи по будівництву унікальної в своєму роді стіни у грунті. Десятки машин вгризаються щелепами у землю, яку тут же підхоплюють самоскиди. Готова траншея заповнюється бентонітовим розчином. Він виготовляється поряд на розчинному вузлі, де роботами керує Володимир Петрович Зінов’єв з Красноярського СУ. Вузол не можна зупинити ні на хвилину. Адже розчин по трубах повинен надходити до траншей безперервно, щоб міцно схоплювались їх стіни, не було обвалів.

Головний механік М.П.Дружин, наладчик бурової установки .А.І.Горохов.

Розчинні вузли монтувались, можна сказати, з коліс. Роботи йшли і вночі. Лише кілька годин сну дозволяв собі майстер, що відповідав за монтаж, Володимир Григорович Маслов.

Юрій Іванович знайомить нас з чудовими людьми, які працюють тут, у зоні атомної, розповідає про подвиги, які здійснюються щодня і які всі вважають не подвигами, а нормою.

– Шкода, що не побачите Рената Хайруліна, який першим прийшов сюди. Ще в травні, в умовах підвищеної радіації кілочками розмічав всю трасу стіни, визначав, де стоятиме розчинний вузол, звідки треба починати роботу машинам.

Підходить до нас головний механік об’єднання «Гідроспецбуду» Михайло Петрович Дружин. Тут він відповідає за чітку роботу всіх механізмів. Ремонт – на ходу, зміна вахт – один від штурвала відійшов, інший сів.

– Треба поспішати, – каже Михайло Петрович. – У вересні будемо рапортувати про завершення будівництва стіни. Осінь не дасть нам жодної відстрочки. В тому, що заплановане виконаємо, не сумніваємось. Люди працюють відмінно, з повною віддачею. Що там трапилось? – каже раптом стурбовано і прямує до машини СВД-500. – Хлопці, в чому справа, чому зупинились?

– Порядок, Петровичу, – відповідає Анатолій Іванович Кравченко, який керує бригадою по обслуговуванню цієї великої і розумної машини, що вміє на десятки метрів вгризатись у землю. – Замінимо деталь і через пару хвилин включаємо.

Підготовкою арматури зайняті азербайджанець Аділ Джафаров та грузин Джаніко Чханелія.

Анатолій Іванович – заступник начальника спеціалізованого управління «Гідроспецбуду» з Ташкента.

– Ташкентці рвуться сюди, у Прип’ять, щоб допомогти своїм українським братам у ліквідації наслідків аварії на станції. У нас, в Ташкенті, є житловий масив Київський. Всі пам’ятають допомогу киян.

З Юрієм Івановичем ідемо вздовж готової лінії стіни. Розмова про його роботу тут, про людей,

– Люди у нас – золоті. Такі різні. Але у мене весь час відчуття, що вони – брати. Взаєморозуміння, прагнення викласти себе на роботі повністю, свідомість висока. На найважчі ділянки – десятки добровольців. Так, ми всі тут брати по духу, по бажанню, такому гарячому й гострому бажанню, швидше ліквідувати наслідки аварії, нормалізувати життя у цьому прекрасному краї.

Юрій Іванович називає й називає імена – Дмитро Кормухін, Борис Мартиненко, Олександр Шевцов, Дмитро Пономарьов, Володимир Лукошин…

– Ви тут всіх знаєте.

– За два місяці узнав.

– А коли додому, у Владивосток?

– До завершення робіт нікуди не поїду. Треба бути з хлопцями.

– Самопочуття нормальне?

– Прекрасне. І всі он які усміхнені й рум’яні. Лікарі здоров’я наше тримають під контролем. Дозиметристи, бачите, ходять. Харчування, як дома.

Треба їхати. А очей не відірвеш від цих розумних машин, що метр за метром на величезну глибину «тягнуть» стіну.

Щоб чистою була Прип’ять.

Вузол по приготуванню бетону.

В цей день ми ще раз переконались у величезній силі братерства нашого народу. Мова вже не йшла про тих, хто приїхав у Прип’ять з усіх кінців країни. Мова йшла про жителів села Луговики, до якого від Прип’яті десь із годину їхати машиною.

– Семененко, Микола Михайлович, – представляється могутній вусань. – Голова Луговиківської сільради. Як там, у Прип’яті?

А сам розповідає, як у перші дні травня приймали у себе евакуйованих, не багато – не мало, а майже 1300 чоловік. Для матерів з дітьми одразу звільнили дитячий садок, розселили по квартирах. Люди виходили на вулицю, ввечері це було, і просили направити евакуйованих до них, звільняли їм кімнати, чистими простирадлами застеляли ліжка, кип’ятили дітям молоко, заспокоювали, переконували, то все буде гаразд, що лихо минеться. Десь до півночі стихло все у селі.

Микола Михайлович ішов вулицею і думав, що люди ці, з якими він жив поряд, працював, побачились якимись зовсім іншими, душевно багатими й прекрасними.

– Вирішили на зборах збільшити закупки сільгосппродуктів у населення, – розповідає голова. – Чорнобиль недодасть продукції, міркували, тож ми здамо більше. Сьогодні вже здали державі 116 тонн молока, 26 тонн м’яса, 28 тисяч штук яєць – всього набагато більше, ніж передбачалось планом на рік. Як же інакше? Ми – одна сім’я.

На будівельному майданчику оператор М.І.Глістін, слюсар І.О.Соколов, наладчик Б.Я.Желєзняк, начальник вузла по приготуванню бетону Ю.П.Папазов.

Машина мчала дорогою на Київ. А назустріч – бетоновози, вантажівки. По номерах можна вивчити всю географію нашої країни. Бо вся країна прийшла на допомогу, щоб швидше ліквідувати наслідки аварії.

І пригадались обважнілі плодами чорнобильські сади. І так захотілось, щоб швидше повернулись туди люди. І теплом повнилось серце, що це бажання спільне для всіх, хто сьогодні працює в зоні атомної.

Спільні бажання завжди стають дійсністю.

Фото Д.Злобінського

Київська правда, 1986 р., 14.08, № 189 (18671).

[1] Життя в СССР було небезпечне скрізь, і біля ЧАЕС до загальної небезпеки від КҐБ додавалась ще небезпека від радіації. Тому й говорять про “підвищену небезпеку”.