Вартові безпеки

В.Масарик, спец.кор.«Київської правди»

Їх можна зустріти всюди: на шосе і в гуртожитках, в їдальнях і на аварійному блоці – всюди, де живуть і працюють люди, які ліквідовують наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Дні і ночі їхньої невтомної праці віддані тому, щоб попередити, вберегти людей від підступного, невидимого ворога – радіації. Про них, дозиметристів, і піде мова.

Вестибюль будинку, де розмістився штаб будівництва Чорнобильської АЕС, перетинає невисокий бар’єр. Кожен, хто входить до приміщення, неодмінно має переступити через нього. Ці незручності викликані необхідністю: під дерев’яним кожухом сховані датчики. Варто комусь у забрудненому одязі перетнути їх, як на приладі, що стоїть поруч, негайно спалахне червона лампочка, тривожно озветься дзвоник. Це – пост радіаційного контролю.

З легкою тривогою позираю на «світлофор»: а що, коли… Та на мою присутність прилад реагував зеленим світлом: чисто.

Кімната на другому поверсі. На дверях напис: «Контроль радіаційної безпеки». Всередині вона скоріше схожа на добре оснащену фізичну лабораторію. аніж на один з підрозділів управління будівництва. Всюди різноманітні прилади, переморгуються червоними вогниками табло.

Тільки тоді, коли вона простягла до мене дивний прилад, що зовні нагадував праску, я побачив людину в окулярах з товстими скельцями, яку одразу й не помітив серед нагромадження техніки. «Прасуючи» мій одяг датчиком, чоловік мовив:

– Зайва перевірка не завадить, – і додав: – Когось шукаєте?

– Так, начальника служби.

– Пройдіть до сусідньої кімнати. Сухецький там.

Анатолій Касянович Сухецький – донедавна заступник начальника лабораторії спектрометрії відділу ядерної безпеки станції, нині начальник служби контролю радіаційної безпеки управління будівництва Чорнобильської АЕС, підвівся з-за столу, звичним рухом розгладжуючи вуса.

– Прошу. Що привело до нас? – і, вислухавши моє прохання, ствердно хитнув головою. – Розповісти про роботу нашої служби є що. Завдання перед нами стоять великі, а головне – відповідальні.

Служба радіаційної безпеки при управлінні будівництва Чорнобильської АЕС утворилася практично відразу після того, як трапилась аварія і виникла необхідність проведення будівельних робіт в забрудненій зоні. Її основу склали спеціалісти відділу ядерної безпеки станції. Становлення служби співпало з найтяжчим періодом на АЕС. Багатьом співробітникам АЕС, будівельникам довелося, змінивши професії, взяти в руки радіометри. Машиніст підйомного крана Вадим Амінов, столяри-бетонники Сергій Романченко і Вітаутас Будрикіс, муляр Володимир Тартак, їхні товариші спали по дві-три години на добу. Їм було чи не найважче, бо як дозиметристам, доводилося йти попереду всіх, визначаючи рівень радіації. В їх руках у повному розумінні цього слова знаходилися життя і здоров’я сотень і сотень людей.

– Більшість наших хлопців і сьогодні на посту, – веде далі Анатолій Касянович. – Не можу не згадати і товаришів, які прибули до нас на допомогу за путівками Київського міськкому комсомолу. Микола Білоус, Олег Гирич, Ігор Поліщук, Роман Банкович були поруч з нами в найтяжчі дні. Допомога їх була неоціненною.

– Які завдання стоять перед службою сьогодні? – питаю у Сухецького.

– Клопотів вистачає, – каже Анатолій Касянович. – Чим більш спокійною стає обстановка, тим більше додається в нас справ. Окремий підрозділ служби займається індивідуальним дозиметричним контролем. Інший аспект нашої діяльності – контроль за станом місць проживання і роботи вахтового персоналу: штабів, їдалень, гуртожитків, які розміщені в Чорнобилі, вулиць. Обсяг завдань великий. Тому спеціалісти-радіологи відкрили своєрідні курси дозиметристів. Валерій Фукс, старший дозиметрист четвертого енергоблока, стаж атомника в якого майже чверть віку, Василь Шабалін, Володимир Тюрін, які прибули до нас з Москви, ось уже протягом кількох вахт готують кадри дозиметристів, виконуючи одночасно свої безпосередні обов’язки, Втім, якщо випаде нагода, можете познайомитися з ними, виїхавши на місце.

Нагода ця трапилась далеко за північ: виникла необхідність виконання робіт в одному з транспортних коридорів між блоками. І ось оперативна машина мчить спочатку вулицями Чорнобиля, а потім шляхом, що веде на станцію. Поруч зі мною черговий дозиметрист Володимир Тюрін. Довго мені кортіло спитати в нього: що примусило цю молоду людину покинути лабораторію в московському Інституті органічної хімії імені академіка Зелінського АН СРСР, залишити в столиці дружину і двох дітей і приїхати сюди, в Чорнобиль? На нічному шляху і поставив йому, насмілившись нарешті, це питання.

– Все дуже просто, – відповів Володимир. – За фахом я фізико-хімік, знайомий з радіологією і дозиметрією. Де ж мені бути, як не тут? Людина повинна бути там, де вона найбільше потрібна. Принаймні, цьому вчив мене батько, ветеран війни, яку він закінчив у Берліні.

Попереду над лісом виникло яскраве електричне сяйво – роботи на станції не припиняються і вночі. Невдовзі ми були на місці. Тюріну показали ділянку, де планувалося розгорнути роботи, Володимира немов підмінили: зосереджений погляд, міцно стулені вуста, рухи скупі й точні.

– Залишайтеся туті – не попросив, а наказав дозиметрист. І рушив уперед, вздовж бетонної стіни, тримаючи прилад. Рухався повільно, не відриваючи очей від червоних цифр, що з’являлися на табло приладу. Час тягнувся нестерпно повільно. Мені здалося, що минуло не менше години, як Володимир пішов «у розвідку», а коли глянув на годинника, не повірив власним очам: Тюрін був відсутній лише десять хвилин.

Спершись плечем на стіну, він видобув з кишені записника і заходився щось підраховувати. Повторивши розрахунки тричі, полегшено зітхнув і кинув бригадирові: «Можна працювати».

«В розвідку» він ходив ще не раз у ту ніч.

Київська правда, 1986 р., 20.08, № 194 (18676).