Історія однієї папської булли

Віктор Талах

Булла «Господь Всевишній» («Sublimis Deus») є першим в європейській правовій традиції законодавчим актом, який, за 239 років до Декларації незалежності США, проголосив невід’ємні права людини на особисту свободу та володіння майном.

Передісторія цього документа починається приблизно у 1532 році, коли Президент Королівської Аудієнсії Мехіко (глава адміністративної та судової влади в колонії) та за сумісництвом єпископ Санто-Домінго Себастьян Рамірес де Фуенлеаль (народився бл. 1490) захопився ідеєю створити у Мексиці навчальний заклад, в якому дітей знатних індіанців навчали б за програмою європейських колегіумів і готували з них священиків.

Перш ніж втілювати такий проект у життя, він звернувся із відповідною пропозицією до кастильської Раді Індій. Там не пізніше весни 1533 р. запросили для консультацій з цього питання видного церковника, главу домінікан Нової Іспанії брата Домінго де Бетансоса (народився бл. 1480), який знаходився у той час на Піренеях.

Бетансос висловився категорично проти. Серед різних доводів, які він наводив, у тому числі, що навчені латині індіанці зможуть побачити невігластво європейських священнослужителів, основним теологічним аргументом було твердження, що індіанці не лише нездатні бути священиками, а й неспроможні сприйняти благодать хрещення, бо вони, буцімто, «засуджені до розуму переверненого за призначенням Найсвятішої Трійці назавжди через свій природжений гріх» [299].

Такі вислови викликали різко негативну реакцію Фуенлеаля, які піддав їх критиці у трьох листах імператорові Карлу V (від 11 і 15 травня та від 8 серпня 1533 р.) [300]. В кінцевому рахунку імператор і Рада Індій більше прислухалися до президента Аудієнсії та єпископа, аніж до неврівноваженого ченця, і після звичайних для іспанської бюрократії зволікань у січні 1536 р. вищий навчальний заклад для індіанських дітей, Колегіум Святого Хреста у Тлателолько було урочисто відкрито.

Однак, теоретично-теологічні погляди Бетансоса несподівано знайшли дуже практичне втілення. На початку серпня 1530 р. під впливом відомостей про скандальні зловживання работорговців у Новій Іспанії уряд в особі імператриці-регентки Ісабель видав королівську грамоту, яка забороняла продавати в рабство індіанців. Це викликало шалений опір конкістадорів та іспанських поселенців в Америці, і 20 лютого 1534 р. імператор і король Карл змінив її, дозволивши перетворювати на рабів та таврувати залізом «бунтівних» індіанців, захоплених на «справедливій» війні.

В якості теоретичної підстави для цього наводилися погляди Бетансоса про «неспроможність тубільців до християнської віри». Влітку 1534 р. нова королівська грамота із відповідними розпорядженнями Ради Індій було оприлюднена у Новому Світі, і невдовзі викликала серйозне занепокоєння Фуенлеаля та його однодумців. Як згадує один із них, Бернардіно де Мінайя:

«Коли це розпорядження потрапило до рук дона Себастьяна Раміреса, єпископа Санто-Домінго на Еспаньолі і Президента Мехіко, він зустрівся зі священнослужителями, і сказав їм: «Надійшло це розпорядження, і я знаю, що в інших краях його виконують, і затаврували як рабів понад десять тисяч. Але я боюся своєї совісті, і я доручаю вам написати Його Величності, що ви відчуваєте до цих бідолах, і про їхні здібності та християнство» [301].

Пізніше домініканський хроніст Антоніо де Ремесаль з великою іронією писав про причини, що спонукали новоіспанських ієрархів виступити проти заяв Бетансоса:

«Єпископи, які тоді були в Індіях, пішли за отцями з ордену Санто-Домінго у викритті цієї думки, тому що вона не залишала для них іншого сану, митри та берла, аніж капелюх і гирлигу пастуха, який стереже овець і кіз на пасовиську, якщо індіанці є такими ж тваринами, як і ті, і настільки ж без розумної душі, як ті, що жують траву на лузі, та й король відчув себе розчарованим у витратах, як він поніс, щоб відправляти ченців і служителів Євангелія до Індій, якщо виходило, що скільки б вони не працювали над наверненням тубільців, це не ставало засобом досягти небес» [302].

Новоіспанські францисканці написали відповідне звернення до короля, але воно не мало наслідків.

Між тим, работоргівля індіанцями зростала у зв’язку із війнами, які Франсіско де Монтехо-старший у 1535 – 1536 рр. вів у Табаско та Педро де Альварадо в Ібуерас (Гондурасі). Себастьян Рамірес де Фуенлеаль у листопаді 1535 року передав владу в Новій Іспанії віце-королю Антоніо де Мендосі, а 9 березня 1536 р. залишив Мексику.

Головним організатором протидії спробам ідеологічного обгрунтування рабства індіанців став інший домініканець, найстаріший з прелатів Нового Світу за віком та стажем перебування на катедрі – єпископ Тлашкали Хуліан Гарсес (народився у 1452, єпископ Тлашкали з 1526). Він вирішив вдатися до найвищого та безспірного для католиків авторитету – до римського папи. З цією метою Гарсесом був складений лист на ім’я папи Павла III (уроджений Алессандро Фарнезе). У ньому, не називаючи прямо опонентів, Гарсес різко виступає проти думки про нездатність індіанців сприйняти католицьку віру:

«І вже настав час висловитися проти тих, хто має злі почуття до цих небораків [індіанців – перекл.], і є правильним осоромити наймарнотнішу думку тих, хто вигадав, мов вони нездатні, і стверджує, що їхня нездатність є достатнім приводом виключити їх з кола Церкви.

«Проповідуйте євангеліє всякому створенню, – каже Господь в Євангелії, – і хто увірує й буде охрещений, спасеться».

Він ясно казав про людей, а не про худобу. І не зробив виключень для народів, і не виключив нації, тому що апостоли, яким він сказав, що вони мають бути ловцями людей, мусили збирати у євангельські сіті будь-який вид риб. І те, що каже Євангеліє, щоб обрали добрих і відкинули поганих, стосується не риболовлі, що її здійснює Церква войовнича, а переможної, коли відокремили овець від козлищ» [303].

Далі, не дуже обмежуючи себе у висловах, Гарсес оголошує критиковані ним погляди підступами Сатани:

«Й нікого, з любові до Бога, нехай не віддаляє від цієї роботи [охрещення – перекл.] облудне вчення тих, хто, підбурений навіюваннями демона, стверджують, що ці індіанці нездатні до нашої релігії. Цей голос, який насправді є від Сатани, засмученого тим, що його шанування та почесті зруйновані, є голосом, що виходить із хтивих глоток християн, чия несить є такою, що аби мати змогу наситити свою пожадливість, вони бажають бути впертими в тому, що розумні істоти, створені за образом Божим, є тваринами і віслюками, які існують виключно з метою, щоб їх навантажувати, і не дбають про те, щоб звільнити їх з ошаленілих рук своєї жадоби, але лише про те, щоб і у подальшому використовувати їх для послуг згідно із своїми забаганками» [304].

Гарсес закликає Рим не брати до уваги заслуги своїх ідейних противників і пояснює їхні погляди, серед іншого, недбалістю та відсутністю заповзятості щодо місіонерства серед індіанців (тут він доволі прозоро натякає на Домінго де Бетансоса, який за час свого перебування в Америці не вивчив жодної індіанської мови):

«Хто ж має таке зухвале серце та ставлення, таке далеке від сорому, що наважується стверджувати, мовляв нездатні до віри ті, кого бачимо найздібнішими у ремеслах, і хто, відданий нашому служінню, як ми переконуємося, є доброчинним, вірним і старанним?

Якщо колись, Святий Отче, почує Ваша Святість, що якийсь священнослужитель дотримується такої думки, то хоч би він і сяяв рідкісною цільністю життя та гідності, не на цій підставі слід оцінювати його вислови щодо цього, і я переконую Вашу Святість і вважаю за найбільш певне, що той, хто це каже, мало чи зовсім не попотів у наверненні індіанців, і мало займався вивченням їхньої мови, і не дізнався про їхні здібності, тому що ті, хто працював над цими речами із християнським людинолюбством, стверджують, що це не марне закидання євангельської сітки і [прояв] любові до Бога та ближнього, коли, щоб уловити їх, її розставляють.

Ті, хто бездіяльні, або тому, що вони є друзями самоти, або тому, що вони потрапили у полон лінощів, і ті, хто ніколи не навернув у віру Христову індіанця своїм умінням, щоб їх не могли звинуватити в тому, що вони непотрібні, перекладають провину власної недбалості на тупість і слабкість індіанців і захищають свої дійсні ледарства облудною нездатністю, яку тим приписують, впадаючи задля власного виправдання у не меншу провину, ніж головна, від якої прагнуть звільнитися.

І величезна шкода від цього сорту впертих людей силі силенній нещасних індіанців, бо вони перешкоджають деяким священнослужителям продовжувати виховання та навчання, які ті здійснюють у справах віри. І звідси виникає, що деякі іспанці знищуватимуть їх своїми війнами, переконані думкою таких радників, які зазвичай вважають, що не гріх зневажати їх, знищувати їх та вбивати їх.

Звідки здається, що Сатана, ворог роду людського, знайшов цю стежину, перетворившись на янгола світла, для того, щоб, коли відокремлювалася б віра від цих народів, зберігалася пошана до нього, яку віддавали йому серед індіанців» [305].

На обгрунтування власної позиції Гарсес, виявляючи неабияку обізнаність з античною історією, висловлює надзвичайно прогресивну думку, що індіанці, якими їх зустріли іспанці, не дуже відрізняються від самих іспанців за часів перших зустрічей із римлянами та греками, тобто, їхнє варварство – не природна, сутнісна риса, а особливість етапу суспільного розвитку:

«Ми протиставляємо себе їм у зв’язку із їхнім варварством та ідолопоклонством, але хіба кращими були наші прабатьки, від яких ведемо походження, поки апостол Сант-Яго не став проповідувати їм і не прилучив їх до культу віри, зробивши їх з найгірших найкращими, і з них вийшли сяючі німби мучеників, вчителів і дів, про які було б довго і немає необхідності розповідати.

І хто має сумнів, що, із плином часу, мають стати багато з цих індіанців святими й сяючими у всіляких чеснотах? Хіба коли Серторій був у Іспанії, він не приручив і не навчив якусь лань, щоб вони мали її за провісницю долі? Лань, яка є дикою твариною, іспанці мали за пророчицю та провісницю долі та уклонялись їй як богині. Лють іспанців у давнину була такою, що Сілій Італік, який веде своє походження з Севільї, старовинного міста в Андалусії, яке називалося Італіка, каже про свої предків знаменитим описом:

Народ, щедрий життя віддавати своє

Й легко поспішати померти,

Ось, побачив, що втратив з роками він силу,

Століття свого не чекаючи, муж не бариться,

Вкоротити життя своє власноручно.

Такий собі Віріат, який згідно з Юстином був видатним іспанським полководцем, дуже уславленим своїми подвигами, спочатку був пастухом. Такою була знать, що її наша Іспанія мала за свого язичництва.

Після прийняття християнства маємо, з вірою у спадковість, справжню знать, і вийшло з Іспанії стільки полководців, і таких доблесних, що з них Рим обирає для себе імператорів і через них вона дивовижно зросла, піднявшись до того, що має.

І якщо Іспанія, настільки повна колючок, й чортополоху, і помилок до апостольської проповіді, дала в подальшому в мирському та духовному такі плоди, що на них ніколи раніше не можна було чекати, що вони з’являться, бо така зміна є від десниці Всевишнього, то також можна припустити, що внаслідок тієї ж всемогутності Божої та його підтримки, сприяння та милості, які він приділяє всім як Відкупитель, може статися що й індіанський народ стане дивовижним у цьому Новому Світі.

Хіба випадково каже Ісайя, що укорочується рука Господня, щоб вона не могла спасати? За часів, коли Серторій, римський полководець, перебував у Іспанії серед тих напівдиких людей, іспанці вже були знайомі з грецькими та латинськими літерами, навчені від тих націй, які їх підкорили. Хоча правда, що, якщо б Іспанія знала свої сили, то, як каже Трог, ніколи не схилила б голову перед римлянами. Іспанці тоді вже навчилися літерам римлян і знали їхню мову, і при всьому цьому залишалися напівварварами.

Отже, хіба диво, якщо ці бідолашні індіанці, вміщені на цю останню межу світу, ніколи не спілкуючись із культурними народами і не навчившись до цього часу якимось літерам, перебувають як звірі, не маючи тварин, яких могли б використовувати для нав’ючування, але вони самі як віслючки на двох ногах і носять навантаженим у поле й до своєї домівки все, що їм необхідне?

Не мали відомостей про інших чужоземних людей, не були прикрашені ані суспільним порядком, ані їжею, ані одягом, ані іншими речами, що прикрашають людське життя, не мали справи з літерами, не знали корабля та колеса, ані причалу, ані візків, мали бути навченими і були майже варварами?

Але, якщо з усіма цими якостями були такими іспанці за тих стародавніх часів, чому ми маємо зневажати індіанців, адже тоді нами мають зневажатися й наші, хоча вийшли з цієї землі мужі, такі видатні силою тіла й духу?

Пересвідчиться, каже Псалмопевець, що у такий спосіб буде благословенна людина, яка боїться Господа. І далі він каже, як «будуть бачити синів твоїх синів, що є бідними людьми з нового світу, які через свою віру та чесноти мабуть мають перевершити тих, завдяки чиєму служінню були навернені у віру» [306].

Між іншим, Хуліан Гарсес був, здається, першим, хто висловив здогадку про схожість систем писемності мексиканських індіанців з давньоєгипетською:

«І оскільки я сказав, що вони зовсім не були навчені літерам, роз’яснюю. Малювали, а не писали, не використовували літери, але малюнки. Якщо хотіли відзначити якусь достопам’ятну річ, щоб про неї знали відсутні у часі чи у просторі, користувалися малюнками, як і ті, на кого натякає Лукан, коли каже:

Якщо ми повіримо славі,

Фінікияни – це перші з народів,

Хто наважився через грубезні

Знаки звуки тривалі передавати.

Не знали у Мемфісі таємницю,

Як на сувоях із Бібла писати,

Лише звірі, птахи та тварини

Зберігали ту мову священну,

Вирізьблену на камінні» [307].

У своєму листі папі єпископ Тлашкали декілька разів привертав увагу читача до успіхів індіанців у навчанні європейським наукам та наверненні до християнства:

«Вони у повному смислі розумні, мають усі почуття й кебету. Їхні діти мають перевагу над нашими у силі духу, й у більш життєрадісній жвавості розуму та почуттів, й усьому, що стосується роботи руками. Про їхніх предків я почув, що вони були надмірно жорстокими з варварською люттю, що виходила за межі людської, адже були такими кровожерливими та дикими, що їли людське м’ясо.

Але чим більш нестримними та жорстокими вони були, тим більшою на мій погляд є жертва, принесена Богові, якщо вони навернуться добре і насправді. Ми є головним чином задля цього, якщо будемо з ними у навчанні, прикладі, вчинках і розмові такими, якими ми хочемо, щоб вони були з нами, коли з нами відбувається те, що з ними. Ми працюємо щоб здобути їхні душі, за які Христос Наш Відкупитель пролив свою кров [308].

[…]

І сьогодні таке щастя для їхніх можливостей, я кажу про дітей, які пишуть латиною та романською краще за наших іспанських, і ті, хто зайнявся серед них вивченням латинської та кастильської мов виходять не менш успішними, ніж наші [309].

[…]

Вони будують великі церкви та прикрашають їх королівськими гербами; зводять також монастирі для братії, яка ними опікується, і будинки для благочестивих жінок, що їх прислала королева Донья Ісабель, віддаючи тим цілком з доброї волі своїх дочок, як і братії своїх синів, для того, щоб не барилася свята церква зростати ними.

Коли мають потребу у дощах для своїх посівів, приходять до братії зі своїми пожертвами і просять про ходу, і з тим самим благочестям просять, щоб читали євангеліє над їхніми хворими дітьми, і щоб священик клав на них руки.

Коли народжується дитина, його батько чи мати приносить його отримати таїнство хрещення, і коли помре, йдуть негайно до братії, щоб його поховали. Якщо наречений знає, що його дівчина не християнка, негайно веде її охрестити, і дівчина – нареченого, щоб укласти шлюб як християни, і також батько веде сина, і мати дочку, і брат брата, і сусід сусіда [310]».

Щоправда, коли справа доходить до конкретних пропозицій, мова Гарсеса стає настільки урочистою, вишуканою та витіюватою, що зрозуміти, чого він дійсно домагається, важко:

«… Якщо ми стільки працюємо для речей минущих і тлінних цього нікчемного життя, наскільки більше всі ми маємо постаратися (особливо оскільки нашим полководцем є Ваша Святість, як Отець і найсвятіший Павло), щоб не втратити через нашу недбалість та легковажність можливість, яку маємо зараз, що так пасує, щоб творити благо?

І нехай побачать усі в цьому апостольському лоні, що жодна річ не стає більш приємною, ніж та, щоб Ваша Святість побажала б усім його вірним приєднатися, і взяти участь, і споглядати цю таку важливі справу з усіма своїми силами, природженими здібностями, бажанням, голосом і висловом, щоб з боку, з якого ми маємо відчиненими двері слова, як сказав апостол, дізналися всі, що Ваша святість бажає спрямувати багатьох трудівників, щоб у родючому грунті Нового Світу виросли сто колосинок з однієї, і підтримувалася щедра надія, і зростало милосердя, і тривала віра» [311].

Мабуть, досвідчений церковник, знаючи про непрості взаємини Карла зі Святим Престолом, побоювався, що прямі заклики засудити перетворення індіанців на рабів можуть бути сприйняті як спроби підбурити папу до втручання у кастильську колоніальну політику. У будь-якому випадку, підтвердження Ватиканом необхідності євангелізації індіанців було б несумісним із тезою про їхню «неспроможність» сприйняти християнську віру.

Коли саме і за яких обставин було складено цей лист, невідомо. На копії з архієпископського архіву в Мехіко відсутня дата. Згадка в тексті про десятирічне перебування Гарсеса серед індіанців вказує на 1536 чи 1537 р. [312], але більш точно визначити час написання на підставі цього не можна.

Не можна також зробити певний висновок щодо участі у підготовці цього тексту Бартоломе де Лас-Касаса. Антоніо де Ремесаль, викладаючи передісторію видання були «Sublimis Deus», пізніше писав:

«Справедливо згадати дещо загальне та спільне для всіх Індій стосовно користі та зиску для всіх їхніх уродженців, чим займались і про що подбали брати Святого Домінго, які знаходились у Новій Іспанії, головним чином отець брат Бартоломе де Лас-Касас, вікарій Гватемали, і отець брат Домінго де Бетансос, провінціал, і отець брат Бернардіно де Мінайя, настоятель і радник у Мехіко» [313].

Втім, він вочевидь неточний, бо зараховує до противників рабства індіанців Домінго де Бетансоса, який дотримувався протилежних поглядів, і, крім того, не наводить жодних конкретних свідчень на обгрунтування свого твердження.

І Лас-Касас, і Гарсес однаково спираються у своїй теологічній аргументації на Нагірну проповідь («Тож ідіть, і навчіть всі народи»), але цей довід містився також у тексті булли, отже, міг бути запозичений Лас-Касасом звідти. Крім того, аргументація Гарсеса стосовно того, що індіанці за своїм розвитком не поступаються іспанцям за часів язичництва, майже дослівно збігається з міркуваннями з цього приводу в «Апологетичній узагальненій історії» Лас-Касаса:

«Ще менш підстав для того, щоб недоліки та нерозвинені і непомірковані звичаї, які ми знаходимо у цих наших індіанських народах, викликали б у нас подив і через це ми зневажали б їх, бо не лише численні, а навіть усі суспільства були значно більш збоченими, нерозумними і, по правді кажучи, більш зіпсованими, і стосовно багатьох чеснот і моральних якостей значно менш стриманими та впорядкованими.

Але й ми самі, у наших предках, були значно гіршими, як у нерозумності та безладі суспільного устрою, так і у вадах і брутальних звичаях по всій цій нашій Іспанії».

Та ж аргументація міститься у полеміці Лас-Касаса із Сепульведою (в останній Лас-Касас навіть посилається на того ж самого Помпея Трога) [314].

Натомість, у листі Гарсеса майже не зачіпляється улюблена тема Лас-Касаса про утиски і гноблення індіанців європейцями. Сам Лас-Касас після невдалої спроби подорожі до Перу з березня 1535 до травня 1536 р. знаходився в Нікарагуа, потім в Оахаці, а в листопаді 1536 р. на запрошення єпископа Гватемали Франсіско де Маррокіна переїхав до Сантьяго-де-Гватемала. На думку Г. Періш та Г. Вейдмана, він міг брати участь у церковних синодах у Мехіко наприкінці листопада 1535 р. та восени 1536 р. і там зустрічатись із Гарсесом [315]. Таким чином, участь Лас-Касаса у підготовці листа Гарсеса не виключена, але на підставі наявних даних не доведена.

Лист Гарсеса Павлу III був поза сумнівом прочитаний адресатом, адже в папській буллі наявні текстуальні збіги з ним. Його поява в Римі може бути пов’язана з подорожжю, яку в 1536 – 1537 роках здійснив до Кастилії, а потім до апостольської столиці настоятель монастиря домінікан у Мехіко брат Бернардіно Мінайя де Ла-Пас (народився бл. 1489). Джерела кажуть, що він «зібрав листи найкращого в цій землі», на підставі чого Рене Акунья припускає, що саме він доставив послання Гарсеса до папського двору [316]. Втім, сам Мінайя у складеному 1562 року листі на ім’я короля Філіпа II писав, що здійснив цю подорож за власним почином і на корабель сів ледь не випадково, а про лист Гарсеса нічого не згадує:

«Я, думаючи повідомити про істину кардинала і бути захистом від такого зла, відправився до порту з наміром відвідати того, хто був прелатом, і проповідувати у Веракрусі. І коли я дізнався про корабель, який мав був відправитися у ці краї, я сів на нього з одним товаришем без будь-якого розпорядження, на довірі пасажирів до того, що нам буцімто доручили» [317].

Можливо, в листі, де Мінайя просив іспанського короля про матеріальну допомогу, він не хотів згадувати, що мав із собою звернення новоіспанського ієрарха безпосередньо до папи, повз кастильський уряд.

Прибувши до Севільї, Мінайя відправився до Вальядоліда, де у той час знаходилися король і двір. Там він зустрівся з президентом Ради Індій кардиналом Гарсією Лоаїсою, в якого знайшов украй неприязний прийом:

«І коли ми прибули до Севільї, пішки прийшли, жебракуючи, до Вальядоліда, де, коли я відвідав кардинала, сказав йому, що брат Домінго не знав мови індіанців, і не розумів їх, і сказав йому про їхню здатність і бажання бути християнами, і речі, що заслуговують на увагу. І він відповів мені, що я ошуканий, і що те, що вони знають – це як у папуг, і що брат Домінго казав пророцьким духом, і що він слідує його думці» [318].

Однак, кардинал Лоаїса був хоч і впливовим, але не всемогутнім. В нього були противники і серед вищого іспанського духівництва, в тому числі примас Кастилії кардинал Толедський Хуан Прадо де Тавера, і при дворі, зокрема імператриця Ісабель, і навіть у Раді Індій. Один з останніх, видний теолог і юрист Хуан Берналь Діас де Луко (народився у 1495, оїдор [319] Ради Індій з 1535 р.) поклопотався про Мінайю перед імператрицею:

«Коли доктор Берналь Луко спитав, що сталося із кардиналом Лоаїсою, я сказав йому. І сказав:

Я сповнений рішучості йти до Папи стосовно такого лиха, настільки загрозливого для християнства Імператора і стількох душ, скільки їх є в тому світі, щодо яких винесено вирок більш жорстокий, ніж проголошений проти євреїв, коли Аман постарався проти Мардохея, хоча б мені довелося їсти траву. Втім, хто повірить бідному ченцеві проти кардинала і президента? Якщо б був лист Імператриці для Його Святості, це могло б дещо допомогти.

Доктор сказав: «Я матиму його для вас».

І дав мені його. І я зберігаю його дотепер, як початок такого блага. І отже, з ним я прийшов до Рима, і приніс послання, яке благало нашого пана розпорядитися задля полегшення совісті імператора та його наступників, як стосовно свободи індіанців, так і стосовно поміркованості Церкви щодо них …» [320].

У Римі Мінайя домігся зустрічі з довіреною особою Павла III, теж домініканцем, Магістром Священного Палацу (радником папи з питань теології) Томмазо Бадіа (нар. 1483). Йому він вручив власне послання, в якому, зокрема, писав:

«Оскільки, згідно із вченням Першого з Апостолів спритний Сатана завжди ненавидить добрі справи, то кружляє, як лев, із гучним риком, шукаючи, кого б пожерти. Через це саме він – жалкуючи про втрату своєї влади над народами Індій і побачивши, як їх виривають з його щелеп та з вірою у Христа очищують їх у купелі з Його кров’ю, тобто, святим хрещенням – той, хто потурбувався створити перешкоду, щоб вони не навчалися вірі Христовій, і не лише через пожадливість християн-мирян, але, що найгірше, через гадку церковників, які стверджують, що індіанці нездатні до католицької віри. Але навпаки, підтримується дійсність і правда, що все перемагає та перевершує. А вона в тому, що індіанці від природи – людські істоти» [321].

Для вирішення питання папа створив комісію з чотирьох осіб, видатних теологів: кардинала Гаспаро Контаріні (нар. 1483), кардинала Джироламо Гіннуччі, колишнього керівника кафедр теології у Феррарі, Венеції та Болоньї, Томмазо Бадіа і Педро Ортіса, який раніше завідував кафедрами теології в Сорбонні та Саламанці [322].

Першим плодом роботи цієї комісії стало апостольське бреве (папське розпорядження) примасу Іспанії архієпископу Толедському кардиналу Хуану де Тавера від 29 травня 1537 р., відоме за першими словами назви як «Pastorale Officium» («Обов’язки пастиря»). В ньому папа Павло III наказував відлучати від церкви тих, хто перетворював би індіанців, у тому числі неохрещених, на рабів і захоплював їхнє майно. Цікаво, що бреве посилалося на імператорський указ від 2 серпня 1530 р., але не згадувало грамоти від 20 лютого 1534 р., яка здійснювала вилучення з дії цього указу, отже, залишалося незрозумілим, як вчиняти у випадках, коли поневолення індіанців відбувалось у відповідності із вимогами акта 1534 р. Бреве містило твердження про те, що індіанці «є людьми і тому здатні до віри та спасіння», але не обгрунтовувало та не розвивало цієї думки.

Через чотири дні після «Pastorale Officium» папа підписав циркулярний лист (буллу) «Altitudo Divini Consilii» («Величчю промислу Божого»), в якому докладно врегульовувалися літургічні питання здійснення таїнства хрещення індіанців (при цьому Ватикан став на сторону домінікан в їх суперечці з францисканцями щодо застосування спрощеної обрядності), а наступного дня було підписано буллу «Sublimis Deus» («Господь Всевишній»). Початок тексту з теологічними обгрунтуваннями чомусь не влаштував верховного понтифіка, і через тиждень, 9 червня, її було перепідписано із вилученням перших речень. Цей новий текст відомий як булла «Veritas Ipsa» («Сама Істина»).

На місця було відправлено обидва документи, і вони циркулювали в єпархіях на рівних (так Хуан де Торкемада, який писав у Новій Іспанії, цитує у своєму творі «Індіанська монархія» «Veritas Ipsa», а Ремесаль, який діяв у Гватемалі – «Sublimis Deus»).

Довести прийняті папою документи до відома Карла V було доручено все тому ж Бернардіно де Мінайі. Він наступним чином згадує зустріч з імператором і королем (щоправда, з неточностями, адже називає Лоаїсу «кардиналом Севільським», хоча той отримав Севільське архієпископство тільки у 1539 р.):

«Я вклав [документи – перекл.] у руки Його Імператорської Величності, кажучи: «Нехай знає Ваша Величність, що я пробув десять років в Індіях Вашої Величності, і бачив тиранії, які іспанці чинять індіанцям, і як вони за просто так забирають душі, а у Вашої Величності підданих, і руйнують у неї ті багатющі землі».

І він сказав мені: «Хто причина?»

Я сказав: «Кардинал Севільський. Якщо б Ваша Величність призначила єпископа Санто-Домінго, який ними опікується, це було б правильно» [323].

Карл запам’ятав слова Мінайі, і наступного року у зв’язку з від’їздом Лоаїси до Італії доручив головувати в раді Індій великому кастильському вельможі, главі Ради Орденів Гарсії Фернандесу Манріке, графу Осорно. У 1539 р. кардинал повернувся, але керівництво Радою Індій було залишено за Осорно (хоча формально його попередник з посади звільнений не був). Лоаїса, дізнавшись про роль Мінайі у підготовці папських документів, помстився: того було позбавлено посади пріора домініканського монастиря в Мехіко і відправлено у монастир Тріани.

Виконання бреве «Pastorale Officium» наштовхнулося на опір іспанських поселенців у Америці, і Карл V звернувся до Павла III з пропозицією відкликати його під приводом, що воно порушувало права королів Кастилії на завоювання та умиротворення Індій. Через рік, 19 червня 1538 р., новим бреве «Non Indecens Videtur» («Не вбачаючи негідним») це розпорядження було скасовано.

Булла «Sublimis Deus» залишилася теоретичним документом, але вона позбавила теологічних підстав заяви про нелюдську природу індіанців, більше того, прямо проголошувати такі погляди, які було прямо охарактеризовано як єретичні, у католицькому світі більше не наважувалися.

Примітки

299. Hanke, Lewis. El Papa Paulo III y los Indios de América.– México, Ed. Fundice y Ed. Jus 1992. P. 83. Пізніше Д. де Бетансос визнавав:

«Я багато разів казав про речі, що стосуються індіанців, кажучи про деякі їхні недоліки, і залишив у Раді Індій Його Величності написану та підписану моїм іменем пам’ятну записку, в який обмірковував ці згадані недоліки, кажучи, що вони тварини, і вони гріховні, і що Бог засудив їх до того, щоб вони всі загинули » (Цит. за: Hanke, Lewis. El Papa Paulo III y los Indios de América. – México: Ed. Fundice y Ed. Jus, Colección V Centenario, 1992. – Pp. 75-76).

300. Ricard, Robert. The Spiritual Conquest of Mexico/ Translated by Lesley Byrd Simpson. – Berkeley – Los Angeles – London, University of California Press, 1974 – pp. 90-91.

301. Hanke, Lewis. El Papa Paulo III y los Indios de América. – P. 83.

302. Antonio de Remesal. Historia general de las Indias Occidentales y particular de la Gobernación de Chiapa y Guatemala. – Madrid, Francisco de Angulo, 1619. – P. 140.

303. El clero de México durante la dominación Española, según el archivo inédito Archiepiscopal Metropolitano // Documentos inéditos y muy raros para la historia de México publicados por Genaro García. Tomo XV. – México: Libreria de la viuda de Ch. Bouret, 1907. – Pp. 240 – 241.

304. El clero de México… – P. 242.

305. Ibidem. – Pp. 242 – 244.

306. Ibid. – Pp. 244 – 247.

307. Ibid. – Pp. 247 – 248.

308. Ibid. – P. 244

309. Ibid. – P. 248.

310. Ibid. – Pp. 249 – 250.

311. Ibidem. – Pp. 254-255.

312. Ibid. – P. 244.

313. Antonio de Remesal. Historia general de las Indias Occidentales… – P. 139.

314. Colección de las obras del venerable obispo de Chiapa, don Bartolomé de las Casas…P. 460.

315. Parish, Helen Rand and Harold E. Weidman. Las Casas en México: Historia y obra desconocidas. – Mexico City, Fondo de Cultura Económica, 1992. – Pp. 15-24. Дата першого синоду встановлюється на підставі документа, що згадує день Святого Андрія (30 листопада) та участь Себастьяна де Фуенлеаля, королівська грамота про проведення другого синоду була підписана в Мадриді 26 травня 1536 р., отже, надійшла до Нової Іспанії не раніше кінця літа (див.: Gil, Fernando. Las Juntas Eclesiásticas durante el episcopado de Fray Juan de Zumárraga (1528-1548). Algunas precisiones históricas // Evangelización y teología en América (siglo XVI): X Simposio Internacional de Teología de la Universidad de Navarra. Vol. 1. – Pamplona, Servicio de Publicaciones de la Universidad de Navarra, 1990. – Pp. 506-509).

316. Acuña, René. Fray Julián Garcés: su alegato en pro de los naturales de Nueva España. – México: UNAM, Instituto de Investigaciones Filológicas, Centro de Estudios Clásicos, 1995. – P. xxxii. Такої ж думки дотримується Х.-А. де Ла-Торре Ранхель (La Torre Rangel, Jesús Antonio de. La Sublimis Deus: producto del pensamiento Novohispano y documento básico de la tradición iberoamericana de derechos humanos // Pensamiento Novohispano 14, (Ciudad de México,) 2013. – P. 131).

317. Hanke, Lewis. El Papa Paulo III y los Indios de América. – P. 84.

318. Ibidem.

319. Оїдор Ради Індій – член (радник) Ради Індій (Real y Supremo Consejo de Indias, «Королівська й Вища Рада з Індій»), утвореного у 1524 р. на основі «Зібрання стосовно Індій» (Junta de Indias) вищого органу управління іспанськими колоніями в Америці, що складався з президента та 8-и, в подальшому – 12 оїдорів.

320. Ibidem.

321. Parish, Helen Rand and Harold E. Weidman. Las Casas en México. – Pp. 274-275.

322. Ibidem. – P. 16; La Torre Rangel, Jesús Antonio de. La Sublimis Deus… – P. 131.

323. Hanke, Lewis. El Papa Paulo III y los Indios de América. – P. 84.