Муки королівського сумління:
«Нові закони для Індій»

Віктор Талах

«Нові закони», затверджені Карлом V у Барселоні 20 листопада 1542 року – це, поза сумнівом, найбільший практичний успіх Бартоломе де Лас-Касаса. Саме його зустріч з імператором у квітні 1542 р. у Вальядоліді стала поштовхом для початку розроблення цього акта (див. «Передмову перекладача»).

Проте, «Нові закони» відобразили більш глибинні явища в іспанській колоніальній політиці середини XVI століття, ніж просто бажання призупинити вимирання корінного населення Нового Світу.

Опанування величезних просторів Центральної та Південної Америки іспанцями, що в основному завершилося до 1542 р., не було, як це не дивно виглядає, здійснене Кастильською державою [328]. Воно стало результатом низки приватних ініціатив окремих осіб, які діяли на засадах договорів із Короною Кастилії. Практично єдиним на той час ресурсом, яким держава могла розплачуватися за передачу під її суверенітет нових територій та груп населення, було надання «першовідкривачам» («descubridores») та «завойовникам» («conquistadores») влади над підкореним населенням, гарантованої всією системою суспільних та державних інституцій піренейських держав.

Здійснювалося таке надання двома шляхами: через перетворення мешканців завойованих територій на рабів, коли вони потрапляли у повну та необмежену владу європейців, ставали речами господаря, або ж через передачу індіанського населення у «піклування» (енком’єнду); остання передбачала певні умови у взаєминах «піклувальника» з «підопічними», хоча насправді надавала першому практично необмежені можливості використовувати примусову працю других. Обидва інститути склалися у перші десятиріччя після відкриття Америки і були закріплені Бургоськими законами для Індій 1512 р. та Гранадськими провізіями 1526 р. Слід зазначити, що як інструменти встановлення кастильського панування у Новому Світі вони виявилися досить ефективними та змогли забезпечити залучення до колонізації нововідкритих земель достатньо значних верств іспанців.

Однак, вже на початку 1540-х років очевидними стали два украй негативні для держави та церкви наслідки цієї системи. Перший полягав у тому, що приватні особи, під владою яких опинились індіанці, прагнули якомога швидше перетворити наявні в них владні повноваження на матеріальні блага, для чого вдавалися до найбільш хижацьких засобів експлуатації. Результатом стало швидке вимирання індіанського населення, особливо в регіонах, де розвинулося рабство: на кінець 1530-х років індіанці майже зникли на Антильських островах, різко скоротилась їхня чисельність на Панамському перешийку, в Нікарагуа, на карибському узбережжі Колумбії та Венесуели. Оскільки іспанський уряд не передбачав і не заохочував трудової міграції до Америки, знелюднення новонабутих земель стало загрожувати фіскальним інтересам Корони, а також євангелізаційним прагненням церкви.

Друга небезпека для королівської влади полягала в тому, що вилучення значної кількості індіанського населення з безпосередньої юрисдикції держави до юрисдикції приватних осіб дозволяла останнім поводити себе достатньо незалежно щодо влади. Вже Колумба звинувачували у самоправстві, міжусобиці роздирали колоністів на Тьєрра-Фірме та у Новій Іспанії, а ворожнеча між Кортесом і Олідом у Центральній Америці та між Пісарро і Альмагро в Перу обернулася справжніми громадянськими війнами. Те, що терпіли за часів завоювання нових територій, ставало неприйнятним, коли слід було забезпечувати регулярне управління ними. Кастильська влада, особливо у питанні про рабство індіанців, вагалася. Фернандо та Ісабель Католики заборонили його у 1500 р., після смерті королеви ця заборона спочатку перестала діяти de-facto, а потім і формально не була включена до Бургоських законів. У 1530 р. заборона рабства індіанців була поновлена, але частково скасована у 1534 р.

Про необхідність вжиття засобів для обмеження зловживань стосовно індіанців до кастильського уряду на початку 1540-х років звертався не лише Лас-Касас. В 1539 – 1541 рр. із листами до короля, в яких у тій або іншій формі порушувалося питання про необхідність захисту індіанського населення, зверталися єпископ Куско Вісенте Вальверде, перуанський урядовець бакалавр Луїс де Моралес, радник кабільдо [329] Ліми Алонсо Перес де Сантойо, єпископ Санта-Марти Хуан Фернандес де Ангуло, єпископи Мехіко – Хуан де Сумаррага, Мічоакану – Васко де Кірога, Антекери в Оахаці – Хуан Лопес де Сарате та Гватемали – Франсіско Маррокін [330]. Отже, питання реформування системи управління заокеанськими володіннями Кастилії було цілком назрілим, і зусилля Бартоломе де Лас-Касаса тільки прискорили його розгляд.

Карлос V у квітні 1542 р. створив спеціальну розширену комісію (junta) у складі п’ятнадцяти осіб для вироблення нових законів стосовно управління колоніями. До цієї комісії увійшли титулярний президент Ради Індій архієпископ Севільський кардинал Гарсіа де Лоаїса, фактичний керівник Ради Індій президент Ради Орденів Гарсіа Фернандес Манріке, граф Осорно, члени Ради Індій доктор Дієго Бельтран, єпископ Луго ліценціат Хуан Суарес де Карвахаль, доктор Хуан Берналь де Луко та ліценціат Гутіерре Веласкес, а також президент Королівської Аудієнсії та Канцелярії Вальядоліда єпископ Леона Себастьян Рамірес де Фуенлеаль, члени Ради Кастилії та Ближньої Ради (Consejo de Cámara) доктор Хуан де Фігероа, доктор Ернандо де Гевара та ліценціат Педро Меркадо де Пеньялоса, член Ради Орденів доктор Хакобо Гонсалес де Артеага, відомі юристи ліценціати Грегоріо Лопес та Хуан де Сальмерон, королівський секретар Франсіско де Лос-Кобос та Головний Командор Ордену Сантьяго в Кастилії Хуан де Суньїга [331]. Принаймні на декількох засіданнях комісії був присутнім особисто король.

Отже, «Нові закони» розробляли не романтично налаштовані захисники індіанців, а верхівка кастильської бюрократії. Лас-Касас не був включений до складу комісії, але виступав перед її членами. Під час нарад проти пропозицій Лас-Касаса виступали кардинал Лоаїса, член Ради Індій єпископ Луго Карвахаль та королівський секретар Лос-Кобос. Останній буцімто сказав з приводу запропонованої заборони на спадковість репартім’єнто: «Здається мені, стосовно репартім’єнто, що це не те, що треба, і завжди боюся, як би від цього не сталися негаразди та шкода» [332].

Не дочекавшись завершення роботи наради, 21 травня 1542 р. імператор і король підписав грамоту, що встановлювала заборону на рабство індіанців, і наступного дня залишив Вальядолід. Робота наради з питань Індій тим не менш тривала (хоч і у вужчому складі), думки її учасників письмово доповідалися королю. До питань управління Індіями Карлос повернувся після закінчення кортесів Арагону, у Барселоні, де знаходився з середини жовтня. Там він зібрав ще одну нараду у складі кардинала Лоаїси, королівських секретарів Лос-Кобоса та Гранвели, членів Ближньої Ради Гевари та Фігероа. На той час Фігероа завершив перевірку діяльності Ради Індій, розпочату ще навесні, після зустрічі імператора с Лас-Касасом, і надав Карлосу дуже несприятливу для Лоаїси доповідь про численні зловживання та випадки хабарництва у Раді. Під впливом цього монарх відхилив думки кардинала Севільського та 20 листопада підписав закони для Індій.

Вплив Лас-Касаса на зміст «Нових законів», особливо частини, присвяченої захисту індіанців, не викликає сумніву. Ми зустрічаємо там той самий перелік проблем, що й у «Найстислішому повідомленні»: рабство індіанців, використання їх в якості носильників та для особистих послуг, енком’єнди. Надзвичайно цікаво виглядає пасаж, присвячений видобутку перлів у Венесуелі. Слова: «А якщо неможливо уникнути для згаданих індіанців і негрів загрози смерті, хай припиниться згаданий видобуток згаданих перлів; бо ми значно більше цінуємо, що зрозуміло, збереження їхніх життів, аніж зиск, який може бути в нас від перлів» – могли бути продиктовані лише особисто імператором, якого мабуть емоційно вразила розповідь Лас-Касаса про цю каторжну працю (з літературної точки зору – одне з найбільш талановито написаних місць «Найстислішого»).

Крім положень про захист індіанців «Нові закони» детально регламентували діяльність Ради Індій та королівських аудієнсій в Америці, порядок судочинства в них, встановлювали вимоги до їхніх посадових осіб та правила здійснення нових «відкриттів». Основною ідеєю «Нових законів» було максимальне скорочення сфери приватної юрисдикції в колоніях та заміна її юрисдикцією безпосередньо державною.

Спроби втілити «Нові закони» у життя, як і слід було чекати, викликали опір у колоніях. Особливо непримиренні заперечення зустріли положення про реституцію (звільнення) рабів-індіанців та скасування спадковості енком’єнд. У Перу у вересні 1544 р. проти «Нових законів» розпочався відкритий бунт на чолі з Гонсало Пісарро, під час якого у лютому 1546 р. загинув віце-король Бласко Нуньєс Вела; у Новій Іспанії місцева влада, у тому числі в цілому прихильно налаштовані щодо Лас-Касаса віце-король Мендоса та єпископ Мехіко Сумаррага, звернулася до уряду з оскарженням «Нових законів», що призупинило їх дію.

В кінцевому рахунку, двір змушений був відступити, і 20 жовтня 1545 р. найбільш спірне положення про неможливість успадковувати енком’єнди було скасовано. Так саме на папері значною мірою залишилося положення про звільнення рабів-індіанців, бо самі звертатися до суду вони не мали змоги, а бажаючих іспанців як правило не знаходилося.

І все ж таки «Нові закони» виявилися більшим, ніж декларація про добрі наміри: вони остаточно поставили крапку у питанні про рабство індіанців і обмежили розвиток системи «піклування». Хоча, як писав через сорок років після видання «Нових законів» напівіндіанець Хуан Баутіста де Помар:

«Якщо є якась причина їхнього [індіанців] вимирання, то це величезна й надмірна праця, якої вони зазнають на службі іспанцям на польових роботах в їхніх поселеннях та маєтках, тому що зазвичай щотижня розподіляють для цього велику кількість їх в усіх поселеннях Нової Іспанії, оскільки в усіх їхніх місцевостях ті мають будівлі, маєтки та хлібні амбари, пасовиська, копі та цукрові заводи, вапнякові кар’єри та багато інших різновидів того, з чого вони отримують дохід, і де працюють ті, кого примушують і приневолюють йти на них за дванадцять і п’ятнадцять ліг від своїх осель, і від того вони страждають там від голоду та втоми, слабшають і настільки виснажують свої тіла, що будь-якої, навіть легкої хвороби, якою вони захворіли б, достатньо, щоб позбавити їх життя через велику слабкість, яка в них виявляється, а ще більш від суму й туги, що народжуються в їхніх душах, коли вони бачать себе позбавленими даної їм Господом нашим свободи, попри те, що вона проголошена для них Його Величністю в його законах і королівських указах про добре поводження та управління ними» [333].

Примітки

328. Див.: Restall, Matthew. Seven Myths of the Spanish Conquest. Oxford – New York. Oxford University Press, 2003. Pp. 27-43.

329. Кабільдо (спотворене латинське capitulum, «капітул») – колективний орган місцевого самоврядування іспанських колоністів в Америці, міська рада.

330. Orique, David Thomas. The Unheard Voice of Law. Pp. 250-251.

331. Pérez Fernández, Isacio. Cronología documentada… P. 573.

332. Leon, Antonio de. Tratado de Confirmaciones Reales de Encomiendas, Oficios y casos, en que se requieren para las Indias. Madrid, Juan Gonzalez, 1630. P. 9.

333. Историки Доколумбовой Америки и Конкисты. Книга первая. Фернандо де Альва Иштлильшочитль. Хуан Баутиста де Помар. – К., Лыбидь, 2013. С.451.