Одіссея заснування
Вирський Д.С.
Як стратегічний пункт пограниччя він згадується у XVI ст. неодноразово [Не розглядатимемо тут поширену в історіографії версію про заснування Кременчука кн. Вітовтом на рубежі XIV-XV ст.], адже тут знаходилася одна з т.зв. «татарських переправ» (бродів) через Дніпро. Ще М.Литвин 1550 р. закликав уряд Великого князівства Литовського укріпити це місце («Kermêczik») [40]. Урочище Кременчук згадується під 1556 р. у зв’язку з виправою московського загону дяка Ржевського проти Криму. У гирлі Псла він будував човни, на яких Дніпром ходив на татарські улуси [41].
У 1559 р. тут споряджав для аналогічної виправи 8-тисячне військо московський воєвода Данило Адашев, який діяв узгоджено з кн.Дмитром Вишневецьким, славетним українським Байдою. Причому тоді згадується вже якийсь «городок», укріплення, яке звели, мабуть, ті ж таки московські ратні люди спільно з дніпровськими козаками [42].
Утім, укріплення це носило тимчасовий характер. Після Люблінської унії 1569 р., що віддала під владу Польської Корони розлогі українські землі Великого князівства Литовського, перед польським урядом стала нагальна потреба інвентаризації отриманого та організації охорони нових кордонів. З цією метою в 1570 р. був здійснений об’їзд і перепис коронних маєтностей (матеріали його, на жаль, втрачені), накреслена система необхідних заходів щодо укріплення кордонів. Керував цією акцією польний гетьман Юрій Язловецький.
Зрозуміло, що такий стратегічний пункт, як Кременчуцький брід, не міг пройти повз увагу ревізорів. З цим, либонь, і пов’язана згадка про заснування в 1571 р. міста Кременчука генеральним обозним коронного війська Григорієм Свирговським [Вірогідно родич Івана Свирговського-Свірчевського, легендарного гетьмана козаків середини ХVI ст.]. Дата ця стала символічною точкою відліку існування міста [43]. І, як кожен символ, вона доволі умовна, адже обмежений у коштах королівський уряд не був спроможний здійснити всі задекларовані оборонні проекти. Реально процес «усталення» міста розтягнувся на кілька десятиліть, що взагалі-то не є чимось незвичайним для історії.
Утім, можливо зусиллями черкаських і канівських старост із роду Вишневецьких, який утримував ці уряди протягом другої половини ХVI ст., у Кременчуці було збудовано якесь укріплення (чи підновлене те, що залишилося від 1559 р. чи Вітовта?), адже деякі дослідники називають саме цей славетний клан князів-козаків фундаторами Кременчука [44].
Та закріпитись тут остаточно Вишневецькі не змогли. У 1590 році урочище Кременчук знову згадується як місце, що лежить за межею сталих людських поселень в Україні. У цей час тут пропонувалось оселити запорізьких козаків (прибравши їх «від гріха подалі» від турецько-татарських поселень) на чолі з шляхтичем-козаком з Холмщини Яном Орішовським. У Кременчуці знову пропонувалось звести замок. Йому навіть надали статус державної фортеці Речі Посполитої [45].
Промотором цього проекту був староста снятинський Микола Язловецький, син уже відомого нам польного гетьмана та офіційний патрон запорозького козацтва. Проект цей також залишився на папері, адже козаки-«кременчужани», яким не було заплачено обіцяне та чинено різні утиски з боку прикордонних магнатів, удалися в 1591 р. до першої антиурядової акції, відомої як повстання К.Косинського. Справа з «Кременчуцькою Січчю» остаточно заглухла по смерті М.Язловецького (1595). Посол австрійського імператора до запорізьких козаків Еріх Лясота, що проїздив Дніпром повз Кременчук у 1594 р., згадує лише «старий земляний замок», який, напевно, пробували відновити у дещо раніші часи [46]. Утім, зацікавленість запорожців Кременчуччиною, як зможемо ще не раз переконатись, перетривала віки [47].
На фрагменті карти-врізки Дніпра відомої карти Великого князівства Литовського М.-Х.Радзивіла (Амстердам, 1613) Кременчук-Кременчик («Krzemienczyk») уже позначений як населений пункт (три стилізованих будиночки на узвишші, середній з яких вищий за інші) [48].
Остаточно справа із замком у Кременчуці була вирішена тільки в середині 30-х рр. XVII ст. У 1634-1635 рр. над проектуванням фортеці працював французький інженер, який перебував на службі коронного гетьмана С.Конецьпольського, Гійом Левасер де Боплан, уславлений згодом своїм «Описом України». В останньому він пише про Кременчук, як «місце дуже гарне і зручне для проживання» [49].
Проект Боплана передбачав зведення замку з тесаного каміння (у складі 4-кутного форту та укріплень передзамчя) на пагорбі лівого берега Дніпра, навколо якого ріка утворювала закрут. Це диво сучасної європейської фортифікаційної техніки бастіонного типу, так і лишилося у кресленнях. Натомість, між 1636 і 1638 рр., адже за люстрацією 1636 р. кременчуцькі терени ще «…лежать пустим полем», а в 1638 р., за повідомленням С.Окольського, тут уже розміщений королівський гарнізон [50], напевно з використанням старих земляних укріплень, про які згадував Е.Лясота, будується невеличкий замочок архаїчної конструкції, про який уже згадувалось вище. Отже, маємо тут вічне як світ – «хотіли як краще, а вийшло як завжди».
Згаданий люстраційний запис 1636 р., як одна з відправних точок кременчуцької історії є дуже цікавим. Ревізори знають, що Кременчук «бував колись містечком» і попри сучасний стан «пустого поля» він, як маєтність, має окреслені кордони («з іншими урочищами до того належачими лежить»). Прибутки з рибної ловлі на його озерах обраховані в 100 злотих («флоренів»). Належав маєток (за ленним правом) шляхтичу з Київщини (родове гніздо на Овруччині), жовніру коронних військ Стефану Рудзькому (Степану Рутському) [51].
За свідченням В.Липинського саме цей шляхетний поліщук осадив тут місто та кілька сіл [52]. Тоді заснування Кременчука має бути датоване кінцем 1636 р. [53], адже Рудзький володів кременчуцькою волостю з 12 березня 1635 р. по 17 січня 1637 р. [54]. Кременчук, як й інші новозбудовані міста, ставав
«…центром, навколо якого концентрувалася сільська людність, яка віднині могла пересидіти татарський набіг за стінами замочка (татари, як правило, не брали в облогу укріплень: їхня тактика спиралася на раптовий напад і блискавичну втечу). Відтак доволі швидко більшість нововитворених містечок обростало волостю, тобто селами, котрі, як тоді говорилося, тягнули до нього, витворюючи невелику адміністративну, церковну і торгову округу. Адже у містечку проживала урядницька адміністрація і знаходилася церква – центр приходу, оскільки більшість так званих сіл були поселеннями хутірського типу і не мали власних храмів. Тут же зосереджувалася і місцева торгівля. Власне, новоосаджені міста нерідко тим і відрізнялися від більших сіл, що в них у встановлені строки можна було вільно торгувати: раз чи двічі на тиждень – на так званих торгах, тобто базарних днях. У ярмаркові й торгові дні міське та довколишнє сільське населення звільнялося від різноманітних торгівельних податків, реалізуючи продукцію натурального господарства, нехитрі ремісничі вироби, худобу тощо. Населення переважної більшості містечок не перевищувало сотні дворів, тобто близько 600-700 чоловік, однак роль осередків, довкола яких снувалося життя, вони виконували. Більшість засновувалася на магдебурзькому праві, тобто певними, нехай і спрощеними, формами самоврядування [55.
Можливо трохи випередили його в околиці Вереміївка, Жовнин, Максимівка, Пива-Городище (Градизьк), Чигирин-Діброва [56] (Чигирин-Дубрава) (всі п’ять пов’язані з найдавнішою посульською зоною колонізації усталюються вже в перші два десятиліття XVII ст.), Говтва (стратегічний пункт у регіоні, про насичену військову історію якого мова далі ще буде) та Манжелія [З татарської назва містечка перекладається як «водосховище», а отже зручне місце водопою – пункт украй важливий для степового буття.] (на старому торгівельному шляху через Санжари на Крим). Останні два населених пункти відомі вже за люстрацією 1622 р., а «Манджалійське городище» показане і на вищезгаданій карті 1613р.
Приблизно одночасно з Кременчуком (друга чверть XVII ст.) залюднюються Броварки, Власівка, Келеберда, Новий Поток (Потоки), Омельник та ін. [57]. Гіпотетично, певне «запізнення» конституювання Кременчука (якщо воно насправді мало місце) може бути пов’язане з відомою інертністю (незмодернізованістю) шляхти Київського воєводства (а Дніпро на відміну від деяких його малознаних приток міг вважатись саме її «життєвим простором») порівняно зі своїми західними колегами (галичанами, подолянами та навіть волинцями).
На Правобережній Кременчуччині південніше Тясмину сталі поселення у першій половині XVII ст. не відомі (хіба таким вважати «Чорноліс-городище» карти 1613 р.). Є згадки лише про «хутори» вздовж Дніпра належні до Крилова [58], зимівник козака Онуфрієнка – предтечу Онуфрієвки [59].
Основні господарські заняття колоністів усе ще мали переважно характер промислів. Так, у 1640-х рр. про маєтності Немирича в районі Ворскли і Кобеляка говориться, що вони «з людьми на тых кгрунтах осаджоными, з ловленем риби и звіра, з млинами, корчмами, робенем салетр, паленем попелов [виробництво поташу – Д.В.]» [60].
Примітки
40. Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и московитян. – С.99. Російські видавці дали доволі дивний коментар (автори І.Старостина та А. Хорошкевич) цій згадці Кременчука, ніби : «За Кременчугом сплав был затруднен, пороги же начинались ниже по течению. У Кременчуга, где находилась сооруженная Витовтом крепость, купцы разгружали суда, часть товара продавали, а часть везли дальше на возах. Таким образом географическое положение способствовало развитию города» (с.140). Не заперечуючи, що місце для міста є справді непогане, завважу, що все інше суцільні домисли. Дніпро, що справді за Кременчуком трохи міліє не був непереборною проблемою для не таких уже великих тогочасних судів, фортеця Вітовта на той час лежала в руїнах, так що незрозуміло кому в цьому дикому краю купці продавали частину своїх товарів та де вони брали вози для подальшого сухопутного шляху?
41. Соловьев С.М. Сочинения. – Кн.ІІІ.– Т.6. – М., 1989. – С.477.
42. Там само. – С.480.
43. Велику роль тут зіграла широковідома хроніка М.Бельського, яка спопуляризувала саме цю дату. В модерну історіографію тезу про заснування у 1571 р. Кременчука Свірговським (щоправда, помилково приписуючи цей акт вищезгаданому Івану) впровадив польський історик Маріан Дубецький (див.: Dubiecki M. Kudak, twerdza kresowa, i jej okolice. – Warszawa, 1879. – S.14,31-32).
44. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – К., 1997. – С.146.
45. №ХІ (Приповідний лист на Кременчук 1590 р.) // Архив ЮЗР. – Ч.III. – Т.I. – С.28-31. «А щоб [козаки] ту повинність свою захисту від сваволі українної ліпше виконувати могли, і піддані також наші лежами [тобто постоями] від них обтяжені не були, назначаємо тим людям місце на урочищу Кременчуку, або на полі, де буде їм видаватись ліпше і зручніше, на цьому місці наказали ми збудувати Замок («Castell») з дерева, зі староств і держав наших, гадаємо подніпрових, про що до староств наших держав, котрі над Дніпром лежать листи наші з Канцелярії дати наказали.» (переклад цього уривку з польської – Д.В.).
46. Ляссота Э. Путевые заметки/ Пер. с примеч. Ф.Бруна. – Одесса, 1873. – С.26.
47. Можливо саме з цим епізодом козаччини пов’язана згадка Кременчука як місця одної з козацьких Січей у праці Мишецького. Див.: Мышецький С.И. История о козаках запорожских. – Одесса, 1852. – С.9,10. Цит. за: Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів, 1992. – Т.1. – С.59.
48. Сосса Р.І. Історія картографування території України. Від найдавніших часів до 1920 р. – К., 2000. – С.38. Див. також обкладинку цієї книги.
49. Боплан Гійом Левасер де. Опис України // Боплан Гійом Левасер де.Українські козаки та їхні гетьмани; Меріме Проспер. Богдан Хмельницький. – Л., 1990. – С.33.
50. Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. – С.279.
51. Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – Т.V. – S.226.
52. Lipiński W. Z dziejow Ukrainy. – Kijów-Kraków, 1912. – S.350.
53. Нещодавно, польський дослідник Вітольд Бобінський датував заселення городища Кременчук 1630-1632 рр. (див.: Bobiński W. Województwa Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S.282), але послався як підставу такого датування на: Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – Т.ХХI, index, S.700; T.XXII, S.176. Перевірка даного посилання не підтверджує датування Бабинського.
54. Litwin H. Napływ szlachty polskiey na Ukrainę 1569-1648. – Warszawa, 2000. – S.193.
55. Яковенко Н.М. Нарис… – С.144-145.
56. О.Лазаревський вважав можливою причиною заснування Чигирин-Діброви татарське розорення Чигирина у 1611 р., після якого і могла частина чигиринців виселитись на Лівобережжя (див.: Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв. // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн.ХІ. – К., 1896. – С.146). Наразі Чигирин-Діброва затоплена водами Кременчуцького водосховища, населення по-більшості переселене до с.Мозоліївка Глобинського р-ну Полтавської обл.
57. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIII ст…. – С.66.
58. Див. локаційний привілей місту 1616 р.
59. Історія міст і сіл. Кіровоградська область. – К., 1972. – С.646. Слід завважити, що то доволі сумнівне джерело, а козак Василь Онуфрей, засновник хутора, який стали кликати Онуфрїївкою то взагалі-то діяч першої половини ХVIII ст.
60. Цит. за: Ткаченко М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII-XVIII вв. – К., 1931. – С.82.