Брати по зброї: битва при Пивських горах
Вирський Д.С.
Прикладом плідної магнатсько-козацької співпраці на Кременчуччині стала битва при Пивських горах 1561 р. [Місцевість поруч з Градизьком в 20 км від Кременчука.], де війська черкаського і канівського старости М.О.Вишневецького погромили значний татарський загін. Битва ця цікава також участю в ній князя Дмитра Івановича Вишневецького-Байди, ім’я якого овіяне в українського народу легендами і переказами. Тим цікавіше буде дізнатися тут про деякі сторінки його біографії пов’язані з Кременчуччиною.
Той факт, що кременчуцька земля була добре відома Дмитру Вишневецькому, не підлягає сумніву. Як визначна постать на українському прикордонні (канівський і черкаський староста) [1], він був повинен знатися на місцевості. Кременчук же, відомий тоді як місце одного з найнебезпечних татарських бродів на Дніпрі [2], не міг не звертати на себе увагу прикордонного лицаря. Не проминути було його князю і спускаючись Дніпром до Хортиці, де він у 1553-1554 рр. збудував замок [3], який багатьма вважається першою Запорізькою Січчю [4]. Про добру обізнаність Д.Вишневецького з Кременчуччиною свідчать часті згадки про неї при описі подій 1556-1560 рр. [5], коли князь у союзі з московським військом завдав дошкульних ударів Кримському ханству. Зокрема, вище вже наводились вістки про будівництво човнів для морських походів на Пслі, поблизу Кременчука.
Опис Пивської битви залишив уже згадуваний нами автор «Epicedionу». Біографічний характер твору спрямовує увагу читача на особу князя Михайла Вишневецького, але не обминає увагою і його родичів, зокрема Дмитра Вишневецького.
Автор починає опис подій, що відбувалися в середині XVI ст. під «горами Пивськими», з безсторонньої та здебільшого заслуженої характеристики татар, як суперників, відомих нешляхетною поведінкою на війні та непевним партнерством у мирний час:
Змушуєш укласти мир бусурмана злого,
Та не жди, не сподівайсь приязні від нього.
Ненадійне й нетривке з ницим побратимство:
Пристає на злагоду, думає про здирство.
Чи ж про дружбу з отаким може бути мова:
Присягався не чіпать, та ламає слово.
Знов береться за розбій, честі ж бо не має,
Здавна жити з того звик, що чуже хапає [6].
Далі йде оповідання про напад на українські землі татарського війська та виступ з Черкас українських вояків для відсічі загарбникам. Про кількість військ з обох боків дозволяють судити дані опису Черкаського замку (1552). Згідно з ним там мешкало 1596 міщан; бояр, зем’ян і князів – 63, слуг міських – 168, почет старости – 427, драбів – 1120, козаків – 250 [7]. Отже, якщо на відсіч татарам було кинуто всі сили (без міщан і деякої частини військових професіоналів, що мали залишитися боронити місто), то українське військо мало складатися приблизно з 1,5-2 тис. вояків. Кількість татар, яких зазвичай бувало більше (в тексті «Epicedionу» є про те прямі вістки – див. нижче), можна прийняти в межах 2,5-3 тис. вояків.
Рудаш із Білгорода з іншими агами,
Що були в своїх краях знаними вождями,
Силу взявши не малу, ліку їй не знали,
Вдерлися в князівську Русь, на Поділлі стали.
Що покривдили людей, що в полон побрали,
З награбованим добром хутко повертали.
Сучасний український дослідник Я.Р.Дашкевич вважає, що в середині XVI ст. кількість полонених доходила до 10 осіб на 1 воїна-татарина [8] (отже, взятий у цьому конкретному нападі полон могла сягати 25-30 тисяч), і за його класифікацією цей напад можна віднести до «невеликих» [9], та в ньому брали участь майже всі сили найагресивнішої білгородської орди [10]. Утім, кількість українських полоняників у цього конкретного загону мабуть була значно менша, бо татари не припинили похід і, зупинившись у степу, планували нові наскоки на українські землі.
Наші чати назирці, скоро сповістили,
Що грабіжники в степу близько зупинили.
Полем бродять, як вовки, «язика» шукають,
Певно, щось проти Черкас злісне замишляють.
Кільканадцять чоловік злодії схопили,
З ними зразу ж до коша чвалом поспішили.
Наші чати потайком по слідах помчали.
Де Пивиха є гора, ті кошем стояли.
З чати смілих молодців уперед послали.
Не загаялися ті, «язика» дістали.
Все, що треба, про татар вивідали швидко,
Непомітно до коша підступили близько [11].
З цього уривку ми дізнаємося, яку важливу роль грала розвідка і «сторожа» або «чати» – система раннього оповіщення – у перманентній війні на кордоні.
Далі йде опис військової ради, яка мала виробити план битви і промови до війська князя М.О.Вишневецького, що покликана була необхідністю наснажити українських вояків перед боєм та упевнити у майбутній перемозі. Вона просякнута мотивами допомоги братам-«християнам», які потрапили до жахливої «поганської» неволі:
Князь коротку раду мав, як справніш почати,
Після того наказав, де кому ставати.
Підбадьорював своїх, щоб страху не мали:
Менша сила скільки раз більшу розганяла,
І Господь, що помага вірним християнам,
Утішатися не дасть злодіям поганим.
Не тривожтесь, що татар завеликі сили,
Пригадайте, як раніш більшу силу били.
Пожаліймо й страдників, котрі потерпають
У полоні у татар, помочі благають.
Після того з місць своїх справно виступали,
Труби переможний марш гучно вигравали [12].
І ось, нарешті, розгортається картина битви. Раптовий напад приголомшив татар, упевнених у власній безпеці, та їх ватажок зумів згуртувати людей для відсічі:
Перед світом Люцифер зачиняє браму,
День ясний із хмар нічних виплива рум’яно.
Як сторожа від татар вгледіла погоню,
З криками «гяур! гяур!» скочила на коней.
Князь за ними по слідах поспіхом ступає,
Рудаш стямився й своїх битись наставляє.
Наче в краї без людей татарва бродила,
Як у себе вдома, кіш в полі розложила.
Український «гетьман», тобто здійснюючий загальне командування, М.Вишневецький останній раз об’їжджає своє військо, інспектуючи та віддаючи останні накази. Покінчивши з цим, він за славною давньою традицією першим кидається в битву, власним прикладом заохочуючи підлеглих до звитяжства:
Князь напучує своїх, військо об’їжджає,
Перший з кличем бойовим битву починає.
Як рогатину підняв, так і вдарив дужо,
Збив татарина з коня, виполошив душу.
Наше військо, як один, мужньо напирає,
Побачивши, що видається непереливки, ворог відступає. Загальний організований опір татар зламано та Рудаш, їх ватажок, намагається втримати табір-«кіш», за допомогою лучників розпорошити шикування суперника:
Бачать злодії не жарт, хто куди втікає.
Той хапається коня, той без ладу б’ється,
Із коша виття татар лине в піднебесся.
Рудаш крик підняв на тих, котрі коней мали,
Щоб гяурів одбивать з луками ставали.
Стріли падають, як дощ, з посвистом недобрим.
Але це не зупиняє українських вояків. Перегрупувавшись, вони фланговою атакою заходять у тил татар, захоплюючи їх становисько. Це й вирішує долю битви, ворог тікає:
Князь із військом не здригнувсь, кинулись хоробрі
Й збоку обійшли татар, коней захопили,
Боронитись не стає ворогові сили.
Що одні від куль рясних з коней повалились,
Інших переляк узяв, зовсім розгубились.
Наших доля вберегла, ницих розгромили,
А розгромлених в степу, як зайців, ловили.
Рудаш з жменькою своїх у яру сховався,
Десь у ямі чи під пнем ночі дочекався [13].
Далі поет оповідає про результати перемоги, наголошуючи на їх безкорисливому характерові для переможців і виголошує славу князю-звитяжцю. М.Вишневецький постає в ній уособленням достойного сина власної Батьківщини і вірного слуги Корони:
Не так здобич, як полон наші одгромили,
І мужів, і матерів з дітками малими.
Сорок схоплених татар там же пов’язали,
Наче бидло, до Черкас в замок їх погнали.
Ось як благородний син за вітчизну дбає.
Татарву від рідних піль мужньо одбиває.
Для Вітчизни жертвує статками, здоров’ям,
Хай лиш слава на весь світ лине з Подніпров’я.
Перемогу вкотре вже князь із військом справив,
В Гродно двадцять бусурман зв’язаних одправив,
Королеві Августу [Сигізмунд ІІ Август (1520-1572) – король польський і великій князь литовський.] виказав пошану [14].
В іншому місці «Epicedionу», автор згадує про участь у цій битві князя Дмитра Івановича Вишневецького. Він високо оцінює доблесть і військовий хист Байди, нагадує минулі його подвиги та голосну славу, знану всьому світові, сумує за його трагічним кінцем:
І Дмитро, великий князь, лицар всемогутній,
Муж достойний, доблесний, праведний і мужній.
Під Горами Пивськими разом з нашим князем
Він супроти бусурман бився як звитяжець…
Не лякав сміливого хижий бусурманин –
Ні злий турок у чалмі, ні лихий татарин.
Шаблею чалму знімав разом з головою
І не раз проти татар він ставав до бою.
Це його на Хортиці добував цар кримський.
За той штурм татарин злий добре поплатився.
З втратами великими хижі відступили,
Яничарів і татар безліч загубили.
Знав про нього і турчин, знав і цар московський,
Потім зрадили його на землі волоській.
Поет вважає великою честю порівняти свого патрона з уславленим Дмитром-Байдою Вишневецьким, нагадати про їх близьке породичання. Закінчує він свій «вірш» виголошенням шани всьому роду Вишневецьких, сподіванням, що наступні покоління не зрадять його славним традиціям.
Так і князь, як повелось, з предків ще віддавна,
Краю рідному служив віддано та справно.
Добрі пагони ростуть з доброго коріння,
А від добрих паростків добре і насіння.
Що увесь достойний рід, що його коліна
Славу тільки доблестю добули нетлінну,
Котра голосно бринить, шириться повсюди
І ніколи не помре, вічно жити буде [15].
Примітки
1. Лемерсьє-Келькеже Ш. Кондотьєр Дмитрашка // Історичні постаті України. – Одеса, 1993. – С.12-13.
2. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги: Географічно-історичний нарис. – Дніпропетровськ, 1989. – С.94.
3. Лемерсьє-Келькеже Ш. Вказ. праця. – С.13-14.
4. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С.122.
5. Соловьев С.М. Сочинения. – кн.ІІІ. – Т.6. – С.477-480.
6. Epicedion, себто вірш жалобний про благородного й вічної пам’яті гідного князя Михайла Вишневецького //Українські гуманісти епохи Відродження. У 2 ч. – К., 1995 – Ч.2. – С.29-30.
7. Див.: Щербак В.О. Соціальне та правове становище міщанства Правобережної України в XVI ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – К., 1989. – Вип.15. – С.23.
8. Дашкевич Я.Р. Ясир з України (XV – перша половина XVIІ ст.) як історично-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. Нова серія. – К., 1993. – Вип.2. – С.42.
9. Там само. – С.43.
10. За підрахунками С.М.Гізера в першій половині XVI ст. військові сили білгородців в кращому випадку налічували кілька тисяч вояків (загальна кількість населення улусів білгородських та добруджанських татар становила близько 20 тис. чоловік) (Див.: Гізер С.М. Ногайські племена на південно-західній Україні (кінець XV-XVIII). Автореф. …к.і.н. – Одеса, 2002. – С.15).
11. Epicedion, себто вірш … – С.30.
12. Там само.
13. Там само. – С.30-31.
14. Там само. – С.31.
15. Там само. – С.39.