У самостійній Україні
Дегодюк Е.Г.
Яка краса – відродження країни!
Олександр Олесь
Крах радянської економічної та колоніальної системи лиманці сприйняли спокійно. Проголошений у 1991 р. суверенітет України породжував нові надії на краще майбутнє, незважаючи на екологічне оточення, що катастрофічно погіршувалось.
Проте необхідно з розумінням ставитися до того, що трансформація нашої свідомості є справою повільною, і для того, щоб пішло на краще, треба навчитись по-новому жити. Понад 70 років буття в радянській системі нас учили жити за законами, де держава ловить рибку і кожному обіцяє бодай маленького, але гарантованого карасика. Настали часи, коли суспільство дає вудку – яку рибу спіймав, така й твоя. Та вся річ у тому, що вудка є, а рибу всю виловили в процесі “прихватизації”. На вистражданій волі жити стало цікавіше, але набагато важче. Та й вистражданої волі, як гаранту вільності духу, здається, теж не настало. Імперський дух неослабно вривається в наше буття.
Лиман у самостійній Україні поступово набуває ознак підприємливості на тлі провальної аграрної політики і спотвореного навколишнього природного середовища, що погіршується промисловим монстром, збудованим на його ж землях. Радгосп розвалився вщент. Основним землевласником є сільська рада. Люди, що можуть взяти землю в оренду, не мають капітальних засобів для ведення сучасного землеробства. Якщо раніше все було розорано, то тепер значні площі занехаяні. Домашнє скотарство, яке було розвинене ще за часів козаччини, – запущене, суспільне – розвалене. Не вина лиманців у тому, що вони не мають можливості придбати новітні трактори і необхідні знаряддя, а біда. В державі існує здирницька кредитна система, коли простий селянин практично нездатний створити справжнє фермерське господарство. Але люди знаходять вихід зі скрути за слобожанським принципом “не той козак, що переміг, а той, що викрутився”. Багатьом це не вдається. Особливо старим людям, що поклали своє життя на колгоспну ниву, а тепер немає ні здоров’я, ні сил вести господарство по-новому. Їхні діти через безперспективність колгоспної системи порозбігалися по світу, старі люди відходять, а їхні обійстя руйнуються. Навіть після війни у Лимані не було такої руїни як нині. Частина будівель навпроти колишньої моєї рідної хати по вул. Андріївській зникла, а на їх місці зяє пустка. Окремі покинуті хати руйнуються на очах. Колишню молодь, що втекла до міста, і їх дітей, що мають затишні квартири, сільський пейзаж на тлі постійно задимлених труб із шлейфом чорного пасма у бік Лимана не приваблює.
І все ж таки, перебуваючи періодично у своєму селі, я помічаю переміни на краще, – в центрі чудовий торговельний комплекс (фото 50), охайний адміністративний центр, навпроти якого – Лиманська загальноосвітня школа. Вони розташовані вздовж колись історичного Муравського шляху (фото 51). А в цьому приміщенні – клуб, сільська рада і бібліотека, почесним читачем якої я є вже впродовж 57 років (фото 52). А ось вулиця Широка, яка порівняно з Вузенькою вулицею (і така є неподалік) справді здається широкою (фото 53). Вулиця Зміївська веде до столиці району м. Змієва, тиха, охайна й красива (фото 54).
Дбають мої односельчани і про пам’ять полеглих під Лиманом влітку 1943 р. бійців – в центрі села завжди доглянутий пам’ятник на могилі похованих тут солдатів Другої Світової війни (фото 55). Небагато залишилось свідків тих буремних подій, але вони щороку на 9 Травня збираються біля пам’ятника полеглим за оборону Лимана бійцям (фото 56). А поряд скромна могила односельчан, які були партизанами ще за часів революції, але розстріляли їх німці влітку 1943 р. (фото 57). Ось їх імена: Калина Іван Данилович, Кущ Микола Єгорович, Шостак Степан Петрович, Чорнобай Юхим Васильович. Неподалік звідси, через трасу, десь біля школи була німецька братська могила, під час війни німці мали “Червону” школу за госпіталь і ховали тих, хто помер від ран, в одній могилі.
Проходячи чи проїжджаючи вулицями сучасного Лимана, помічаєш, що люди не тільки призвичаїлись жити у тому середовищі, що є, вони повільно нарощують паростки нового, що породжує надію на майбутнє. У них прокидається притлумлена радянською владою підприємливість. На городах багатьох селян виникли тепличні господарства. Користуючись близькістю міст (Харків, Зміїв, Комсомольське) вони вирощують помідори, огірки, зелень і мають якусь копійку. Хто може, обробляє землю і займається рослинництвом. Але найбільшим промислом є віники, як кажуть лиманці – з турецького проса, тобто сорго. Його насіння і технологію виготовлення віників привіз із російсько-турецької війни у 70-х роках XIX століття служилий солдат – односельчанин Кіндрат Тищенко [27]. З тих пір лиманські віники і стали промислом, що дозволяв селянам вижити у важкі лихоліття. У Лимані немає либонь жодної працездатної сім’ї, яка б не вирощувала сорго і не володіла ремеслом виготовлення віників. Вони стали настільки популярними, що місцева поетеса Віра Єгорівна Колєсникова написала про них пісню, яка так і називається “Лиманські віники”, а музику створив місцевий композитор Василь Кондак. Читач може познайомитися із цією поезією в кінці нашої історичної розвідки. Чекає на своє відродження тваринництво, адже тут луки та пасовища, що були за козаччини найкращими на Слобожанщині. Мені здається, що моїм землякам не вистачає одного – об’єднання у кооперативи за галузями виробництва. Адже самотужки і кустарним способом на сучасні ринки не проб’єшся. І як тут, доречно, не згадати досвід далекого минулого. За Столипінських реформ наші прадіди дуже вдало скористалися ситуацією, коли царська влада послабила віжки. Пройденого шляху не повториш, в одну і ту ж річку ніколи вдруге не вступиш, але скористатись принципами досвіду минулого завжди слушно. Адже Ізюмщина, отже, і Лиман, після воєн і революцій у першій половині 20-х років XX ст. змогли зберегти понад 60% товарообміну за рахунок кооперативів, у тому числі і кредитної кооперації, кредитних спілок тоді, коли не вистачало стартового капіталу для розвитку виробництва. Держава на це не витрачає ні копійки, це роблять самі товаровиробники. Держава мусить тільки розробити відповідне законодавство і кредитне забезпечення через Земельний іпотечний банк, якого в Україні ще немає [13]. Водночас у функції держави має входити регулювання політики цін на сільськогосподарську продукцію, узгоджену з вартістю промислової техніки та засобів хімізації для землеробства. Нинішня політика в селі є здирницькою, а працю селянина знецінюють перекупники.
Налагодження контакту товаровиробників на основі довгострокового кредитування оживить вітчизняні галузі рослинництва і тваринництва, які нині ледь животіють. Досвід минулого показує, що ефективною може бути кооперація не тільки у виробництві товарної продукції села, а й у її реалізації, де ці функції на себе беруть не посередницькі здирницькі фірми, а самі односельчани. Тоді лиманські віники зможуть потрапити не тільки у Харків чи Київ, а й у саму Туреччину, звідки привезено турецьке просо, а овочі, наприклад, у Фінляндію, адже лиманські помідори мають кращі смакові якості від європейських, де панує чиста хімія.
Я вірю, що саме шляхом об’єднання (кооперування) товаровиробників згодом піде не тільки Лиман, а й уся Україна. Просто нам треба позбутися синдрому меншовартості, часто нічогонероблення, а тільки скиглення – “як нам погано живеться” і набути ознак підприємливості та вміння ризикувати. Адже ринок – це завжди ризик, і виграє той, хто навчився прогнозувати ситуацію наперед.
Але для цього потрібне духовне відродження нації, яка пробуджується, а подекуди перебуває в летаргійному сні або ворожому для цієї ідеї оточенні.
Простих шляхів не буває. Але найстрашніше на маргінесах, тобто на роздоріжжі та бездоріжжі поступу, коли люди не знають куди йти і де сяє благословенний вогонь спасіння.