Уривки віршів
Богдан-Ігор Антонич
Оце людина сотворила Бога
Новим часам суворим та грізним
не вистачить краса гладких і ніжних рим
щоб віднайти пісні нелогічну логіку
Днів табун.
Це іскри зір на синім небі
запалили в серці бунт.
(Старий філософ – сивий щур)
коліна об коліна труть
ртуть.
На перехресті двох зелених вулиць
стоїть крамниця мрій й отруї.
Отруйний мед мрійництва, пахуче снами сіно.
Батьківщино місяця й соловейка – Україно.
Назустріч нам виходить з лісу день
(зарання до води приходить день),
неначе олень струнконогий
(осінній)
(іскристий)
«Так почалось: був вечір пахучий, (?)…»
Так почалось: був вечір пахучий, (?)
закосичений
Сріблом листя шуміли кручі (?)
Місяць – кохання провокатор.
Так почалось: кохання та вірші.
І жовтий місяць – кубок оливи –
випий аж до дна
і пам’ятати тебе болісно (важко)
і забути тебе не можна
О єдина з усіх і не моя
(о далека)
Землі зелена книжка в синій обгортці неба
І кість співає, наче флейта
В жилах холодні краплі ртуті
Терпкий, мов (наглий) біль зубів
(неначе)
(квітка, рожа)
Червона пляма крику
на губах раптом зацвіте
(промайне)
понад (садом,… ?) стрільчастий вигук
колихався, (дзвенів) (іскрився) і грав,
(розприскувався, ?) дрижав,
(переливався ?),
аж золотою монетою
в траву впав.
(Потопаємо в зелене плесо) ?
Немов човни, пливуть (за вітром)
(на вітрі) липи
Концерт на гребені
Старий професор підносить
свою голову – яблуко мудрості
(руками?)
(пан) поліцай – («пан влада»)
кругле, мов годинник, обличчя
гурток джигунів обсервує
панни Куки коліна
Кучерявий стражій – філософ містечка,
(що носить наймоднішу краватку) ?
(хлопець з кооперативи) ?
Мов тьмяні квіти ночі,
ростуть похмурі вірші,
(пісні?)
Ні, пісня, мій друже, не лік.
Так (знаю), це не склянка чаю,
це склянка поезії.
Двадцятилітній єретик
Так, це вже двадцять четверта весна
єресь кохання, конспірація кохання
П’є пиво (пан) поліцай,
співає соловейко
(Пизатий) [Яромов] з панотцем
дискутують про Гітлера
вже третю годину
З кожним днем суворішають очі,
з кожним днем (?) мовчазніють уста.
На дверях мого дому хтось
знаки таємні написав.
Коли я вийшов, то здалось,
що це погрози темних з’яв.
Місяць і ліхтарні.
Вулицею людська ріка.
Тіні мурів, наче хмара важка,
жахливо гарні.
Віднизу гамір, як вода,
підпливає до вікон
течуть навіки
холодні блиски бритв (?)
Справді палить, мов рану, мод
цих слів порваний ритм
от і твій рай
гіркі слова і самоту (?) ка
біль(?)
Стільки, стільки минуло ночей,
а кожна – чорна їдь.
Як повільно у вічність тече
цей час лихих страхіть.
[…]
Здалека голос пливе,
ледве що чути його.
Похмурим чорним талмудистом
(підходить морок до вікна)?
кудлата ніч (виходить з тьми)?
дітей невинних рабін ріже
(Співучий) папа з Ватикану поезії)
(веселий)
зелену буллу до мене шле.
Пане Антонич – так пише папа –
(у Ваших віршах слов’янський чорт)?
Роздзвонилась льодами ріка,
крига в кригу, мов кремінь, вдаряє.
Роздзвонилася зорями ніч.
П’ю повітря, наче найхмільніший трунок.
Може, сон це – ось сонце і сріблом сніги
розіскрились, розкрились у безкрай.
Простелилась широким рядном навкруги
рівнина під заметами брезкла.
на суді зір
суд зір
печери серця
присуд зір
(присуд)
(долі)
(риті у)
печери синкоп копані в мелодії
(рубані) (в акордах)
і ями інтервалів риті у акордах
(і прірви)
де всуміш і святість і грязь
грязь і святість
Понеділок, 25 травня 1936
і людське серце, мов черінь невгасне,
і пні гудуть, немов породні будні
Понеділок, 25 травня 1936
Примітки
Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 695 – 704.