Шило в мішку, а гріх на совісті не утаїш

Переклад Я. Головацького

Стояв жовнір у вдови кожушнички на постої; вдова корталася яко-тако; чоловік не лишив їй великих грошей, але предсі знайшло би ся із півтори тисячі рублів: вдова ними торговала то сим то тим, та й годувала свою сім’ю. Жовнір наш служив уже не перший і не п’ятий рік, та знали єго товариші і начальники яко доброго, смирного і чесного салдата. Стояв же він і у вдовиці на постої уже давненько, та она на него не скаржилася і лиха від него не видала.

Тим часом збиралася раз вдова їхати на ярмарок, а було зо сім миль до міста: зібрала грошенята, що якось скортала за півроку, перелічила їх вечером, не таївшись від постояльця свого, нараховала сімсот рублів, поклала їх у скриночку, та й стала жовніреві росказовати, що має куповати, як довго забарится, просила єго хату доглядати та в вільну годину і до господарства подивитися, бо єму зовсім вірила як свому; відтак дала вечеру та й пішла спати.

У тої вдовиці була дочка замужна і зять хлопень не зовсім чемний, давно уже приставав до тещі, щоби відокремила єго жінку і дала їм їх пай, що на них із батьківщини спадає; а вдова не хотіла. «Доки, – каже, – грошики у мене в руках будут, то они ділі та ще трохи помаленьку їх прибуває; добро ваше не пропаде, діти ваші, коли Бог дасть, одягати і обувати буду, а грошей таки вам не дам; ви і мене і родину мою знівечите, та самі не наживетесь; дочка моя мужа в руках держати не уміє, а він любит погуляти, так із того не багато гаразду буде».

Зять із вечера посварився з тещею, та ще з похмілля пригрозив; але проспався, то мабуть і забув за те, що говорив, і серце пройшло. Теща, у сердившись на зятя, росказовала при сторонських людях, що от, ді, який у мене зять: і грозит і шумит; коли, – каже, – обкрадут мене або, сохрани Господи, уб’ют, то уже знайте, люде добрі, що ні з кого більше як з зятя!…

Нашого жовніра, котрий дожив до 35 літ без жадного великого гріха і лихого діла, одоліла грішная гадка та не покидала цілу ніч: украду, гадає, у газдині гроші та далеко де запрячу – на мене нікто не подумає, не скаже; сама господиня відвернула всю відповідь і підозріння на зятя, а я буду слободен!

Так і зробив. Господиня встала, скоро світ, та пішла виганяти корову; жовнір наш чистився в ту пору і збирався на сторожу; не встигла она вийти за ворота, аж він відбив замок у скринки, виняв гроші, та скринку виніс та кинув в пусту баню на затилках, у зятя, а сам пішов буцім-то за якою орудкою до одного то другого товариша, котрі також стояли по кватирах, та й вернувся домів, коли уже господиня повернула і огляділася за скринкою.

Сюда-туда стали розбирати, спитали господиню, на кого думає, на кого гріхуєся, чи не на жовніра? Она каже: «Ні!… хрань мня Боже від судьби та напасти, на жовніра свого не думаю, але нікто більше не украв, як зять». Взяли шукати: знайшли у зятя в бані розбиту скриночку: взялися до мого молодця, посадили у остріг, водили по судах, держали, держали – та й там він десь неборак і помер, а жінку молодую лишив на тих часах: родила она уже без него та й овдовіла.

Жовнір наш мовчит: до него ні тютьки, нігде на него поговірки нема, нікто не догадуєся: ходит собі чисто та право, мов ми з тобою. Однако ж як поглядит иногді на молодую вдовицю, що зісталася сама одна на білім світі; подивится в інший час на малу детиноньку, що родилася на світ сиротою без вітця: як ще подивится на стару господиню свою, котра з дня на день стала нівечитися, відколи украдено у неї і посліднеє, що було, чим торговала і заробляла собі на хліб – та як ще до того пригадає, що він всему тому вина і причина: то так тяженько єму стане на серці, мовби камінь на грудех положив.

Довго він боровся, терпів, перемагався, хоровав, не спав по ночах; а як засне, то кидаєся, та охає, та бредит у голос – зовсім обезсилів, хоть утопитися; тілько й горе забуде, як дістане тишком-нишком горілочки та нап’єся – бо уже став і напиватися, чого перше у него ніколи не бувало: відпустит було журба, доки принапилий, а відтак знов підступит, та ще гірше прежнього.

Так сидів раз вечером наш жовнір за ворітьми, накинув плащ на плече, та закривши кашкетом і лице і очі, мов єму голову розшибло, та й думав думку про свою біду та горе, що знівечив стару господиню свою, погубив безвинно єї зятя та пустив у світ двоє сиротяток. На той час підішов к нему однокашник і краян єго, присів у-поруч, та й став єго розпитовати: Що ти, – каже, – Касьяне, такий смутний та невеселий? слабий, не слабий, а щось як не свій; кажи, що з тобою сталося?

Касьян підняв голову, подивився на товариша, та й вздихнув:

– Так, чогось серце болит.

– А від чого ж оно тебе болит, Касьяне? Та ж я тебе, фала-Бог, з двайцять літ знаю, ба знав ще і до царської служби – перше того з тобою не бувало, як не бувало і гріха; а нині бач…

– Мовчи, не говори вголос! – сказав, налякавшись, Касьян: – мовчи, ще люде почуют.

– Що ти, Бог з тобою, – запитав знов товариш: – чи нам з тобою перед людьми таїтися, чи що?!

Поглядів на Касьяна, а у него слези як горох посипалися.

– Чуєш, – каже товариш: – покайся хоть в духу, бо ти певно зробив якесь лихе діло. Серце у тебе ниє від того, що тебе совість гризе. Ти, небоже, взявся тепер до горілочки, чого у тебе із роду не бувало, а грошей ізлишних у тебе дасть-Біг: де ти їх взяв? Тут щось не до ладу. От, від чого у тебе серце болит, та через що не спится, а хоть заснеш, то плетеш не знать що, та ще й під час і виговорюєшся; пам’ятай, як ми з тобою на сторожі стояли: що-сь говорив, заснувши?

– Та що я говорив? – спитав, напудившися, Касьян.

– Ну, – відповів тот: – що там уже говорив, то говорив: ти знаєш, що я тебе погубити не хочу; але мабуть і жовнірі чули, то і гляди: як перекажут один другому, то не красно буде. Господь з тобою, Касьяне; я не начальник тобі ані духовник, але таки покайся сам від себе, доки люде не дізналися, а ні, то погубиш душу свою!

Касьян заплакав, та й у всім признався свому краянові; сесь зразу не хотів було і слухати:

– Не говори мені, лиш іди або скажи капітанові або попові, а мені не говори.

Але ж бо Касьян не пустив єго, казав сидіти та й слухати:

– Я гроші украв у Селивестрової, а скринку закинув в зятеву баню: я і душу єго погубив, та й знівечив дві сім’ї!

– Ци не боїш ти ся Бога, – сказав товариш єго, – ци не боїшся Бога, не гадаєш умерати? І що ж тобі за хосен та пожиток із сих грошей? Научив-єсь ся п’янствовати, чого вперед не умів, та відшибло тебе від сна, від їди, та зігнуло не-иначе від тяжкої недуги – от тобі тілько із них радості! Чи не уже-сь всі прогуляв?

– Ні, – відповів Касьян: – більш ста рублів не прогайновав; а тоті цілі всі.

– Де ж они лежат?

– На одваху піля груби, повише примістків, є в дервені гнилий сук та й дуплавина, там я їх заткнув та й оп’ять мохом приткав.

– Як же? що ти теперечка думаєш діяти?

– Сам не знаю, брате, і умом не змудрую: видко ся, що от піду та утоплюся.

– Ні, Касьяне, то те зле придумав, а се єще гірше. Погоди – утопитися невелике діло, як невелике було і сімсот рублів украсти; але що потому буде? Кого оскорбив ти на сім світі, тому від твоєї смерті не буде легше; але душу твою, хоть камінь млинський на шию нав’яжи, не утопиш; як ти станеш на страшнім суді, там тебе лицем к лицю на очную ставку поставлят з тими, кого-сь тут погубив, скривдив, обікрав.

– Що ж діяти, брате? – запитав Касьян і знов заплакав: – що діяти? дай раду!

– Думай та гадай, кілько хочеш, – сказав знов товарищи єго Воропай: – а уже нехибне признайся перед капітаном, нехай донесе полковникові, та проси, щоб помиловали, щоби поладнали самі та й рішили своїм судом; а гроші цілкові порахуй всі, то уже з Селивестровою якось там полагодимо, що тягати не буде.

Касьян подумав – та так і зробив; за добровільне признання єго помиловали, до суду не віддавали, лиш укарали своїм судом, а вдова радісінька була, що. хоть більша половина грошей повернулася, та дальше позивати і в гадці не мала.

– А що? – спитав Касьяна Воропай, коли тот покінчив все і уже відсапнув після кари: – ну, що? чи легше тепер на серці?

– Легко, брате Воропаю, як на світ народився; Господь тебе натхнув та післав, я би був утопився.

– Ну, що? – спитав знов Воропай: – ци ти гадаєш, що тепер все скінчено, що уже нам нічим журитися?

– Запевне, що уже; що ж більше? Гроші віддав, сто рублів лише недотікає; бити – вибили, та то не бідочка; вдруге не опанує мене сотона та не соблазнит.

– Ні, братчику, не скінчено, – сказав Воропай: – ходи-ко лишень зо мною!

І привів єго до вдови, котра жила знов разом з дочкою, та жила із одного лишень города.

– Дядино, – сказав він єй, – озьде прийшло два робітники до тебе на панщину: лихий тот чоловік, що украв у тебе гроші, покаявся, як знаєш (а она не знала, кто украв, лиш тілько знала, що відшукали гроші): покаявся, віддав тобі, що було грошей, та от ще нас двох наняв, щоби ціле літо, коли ми не в службі, робили у тебе в городі.

– Дай же єму, Боже, душі спасеніє, – сказала старовина, – хоть він і обікрав було мене, та і вам спасибіг! А робота вам найдеться: треба грядки копати, треба садити, розсаджовати – Біг заплать вам. Біг заплать і єму!

Примітки

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 164 – 170.