1. [Огляд історії]
Яків Головацький
Яким народом прикарпатські сторони з-початку заселені були, незвісно нам: але населення слов’ян є так стародавнє, що без сумніву можна їх назвати первісними мешканцями. Гісторія нігде не згадує о приході або оселенню слов’ян в сих сторонах; але за-те уже старі візантійські літописці відкрили в тій землі слов’ян-хорватів (потомків старих карпів або карпіян). Тут на півночі Карпат покладают візантійці сю Веле-Хорватію і Веле-Сербію, із котрих вийшли хорвати і сербове, основателі нових держав на юзі, а правдоподібно і чехи (і лехи), мабуть також дуліби і країнці (ілірійські) мали тут свою стародавну вітчину. Народ, о котрім нема відомості, коли би зайшов і поселився в своїй вітчині, ба котрий зверх сего ще сам многі громади на новосілє висилав, той народ мусит є старий, він доконче зріс на місці, він предковічний, а тим більше народ, що жиє в сторонах невигідних для життя, в диких неврожайних горах.
Після епохи великих переходів і мандрівок народів, коли прихожі орди переплили на захід і полуднє, а почасти в безустанних борбах винищилися, виступают на вид східної Європи сильні держави слов’ян, яко первісних жителів сих сторін, котрих навала перехожих народів зовсім не затопила, лише на якийсь час притлумила. Від тепер майже рівночасно утворилися слов’янські держави: Рюрикова в Новгороді (а єго потомків в Києві), Лехів в Гнізні, і Ростиславова в старій Панонії. Дійсно сі держави розширялися на щот окружних сусідуючих племен, однакож здаєтся, що близші мовою і обичаями і межи собою споріднені єдналися скорше до якого не-будь удольнішого войовника і так мало по-малу лишалися своєї сукромої племінності та зросталися з родів в оден народ.
Сі пригоди доконче мусіли мати вплив на прикарпатських слов’ян (хорватів і інших), котрі, жиючи в патріахальнім стані під начальством своїх родимих оті в або князьків, займалися хліборобством, годівлею худоби, без сумніву і гірництвом і торговлею, особливо сілью, котрої у них на збитки було, сплавляючи збіже і сіль ріками, що починалися в їх землі і вказували дорогу до Чорного моря в Грецію а долів Бугом і Вислою до Варяжського моря, значит мусіли они мати якусь городянську освіту по близькості з освітною Грецією, мали також і городи.
Олег віщий був перший з руських князів, котрий в поході своїм против грекам (906) вів межи дружиною своєю і хорватів, підданих або лише добровільних товаришів. Може бути, що єго наслідник Ігор, по тогдішному обичаю вибираючи данину у деревлян, що мали своїх князів, заходив аж поза дільниці сусідуючих хорватів; однако ж аж Володимирові Великому удалося вперве увести сю землю в склад своєї держави. Він ляхам (981) відобрав Червень, Перемишль і інші городи; але ще і пізніше (993) воював Володимир з хорватами, котрі відай добивалися своєї независимості. Ярослав, син Володимирів, оп’ять заняв червенські городи і построїв кріпості, а потомки єго утвердились і розширились ще глубше в хорватській землі; і від того часу починаєся володіння Рюрикового племені в країні, котра замість давної Хорватії прибрала собі раз на все ім’я Русі.
На полудні Карпат основалася ще скорше сильна держава велико-моравська. Ростислав покорив різні племена моравців, слов’яків, болгар, і без сумніву розпросторив свої володіння до Карпат, населених тогди якимись слов’янськими племенами, предками нинішних угорських русинів. В тую землю призвані князями Святополком, Ростиславом і Коцелом св. Кирило і Мефодій, слов’янські апостоли, проповідали святе євангеліє і хрестили різні словенські племена, їх скиптрові підвласні.
Але нова держава, ще не утверджена, розстроїлася в самім початку сильним ударом мадярів (899 – 907). Розігнані остатки народа, котрих меч і неволя диких варварів не досягнула, шукали в горах пристановища і переходили на другу сторону Карпат до своїх одноплемінців. Сі розбитки слов’яків і болгар, розсипані межи тутешними хорватами, змішавшися з ними становили з часом оден народ, котрий від своїх володарів приймив ім’я русинів, яке і до сеї пори задержалося.
Так тепер оп’ять зробилася на Бескидах границя трьох держав. Руські князівства приневолені були тут установляти собі сильних провідників, щоби устояти против силі сусідуючих мадярів і ляхів і удержати той граничний камінь за собою. І дійсно князівства Перемиське і Галицьке мали таких, чим они в безнастанних борбах задержали три віки свою независимість. Аж король польський Казимир здобув оба замки львівські, заграбив дорогоцінності, багаті скарби золота, два золоті крести з частію животворящого креста, дорогі убрана княжі, трон, два вінці і проче, що було в замках і в монастирі св. Юра, і наконець запалив сі обідрані замки і огнем знівечив. Трохи пізніше прийшов Казимир другим наворотом на Русь, поздобував замки, пообновляв або построїв нові кріпості, осадив там свою залогу і так завоював сей край.
Тим часом на полудні Карпат над Дунаем і Тисою основане царство розвивалося по принятю християнської віри королем Стефаном. Щасливі війни з сусідніми державами ще більше утвердили трон мадярів. Віра християнська вкоренилася вже в самі високі гори перед приходом мадярів, бо король св. Стефан, закладаючи чи обновляючи єпископства в полудневих і західних сторонах Угорщини, не постановив жадного єпископа на північно-всході; значит були тут уже християне гречеського обряду і, ніким не непокоєні, задержали до сеї пори свій закон. Впрочім хотя королі угорські покорили собі всіх слов’ян по тім боці Карпат, межи ними і предків нинішних русинів, однакож гісторія їх не журилася і крихти сею неплідною землею. Нікто не клопотався бідними русинами, мадярські гісторики дуже мало або зовсім нічого не споминают за них.
Бачится, що вже заходи Бориса Коломановича в першій половині XII століття, котрий то руською, то німецькою, то наконець грецькою помочію хотів здобути вітцівський трон, мали якийсь вплив і на тутешних слов’ян, у котрих мабуть тогди уже зав’язалося ім’я однородців і одновірців підвласних руським князям, через стикання і вплив обопільний, особливо в часі нападу татарів в XIII столітті, коли галицькі жителі примушені були утікати вслід за своїми князями за Бескид; але тим більше розширилося ім’я Русь. Русин в початку XIV віка, коли Феодор Коріатович, прогнаний з Поділля Ольгердом, великим князем литовсько-руським, прийшов шукати помочі у короля угорського короля Роберта, і дістав від него в уділ городи Мукачеве і Угвар з округами. Той зрусчений князь литовський зустрів в тих сторонах своїх одновірців т. є. русинів, наіменувався їх князем, набудовав церквей руських, позакладав і вінував монастирі.
Майже в самій порі упадку галицького князівства, при кінці XIV століття, волохи, народ що мешкав в давній Дакії і простягався аж до нинішної Мармарошської столиці, вилинули під начальствам Драшка або Богдана з сего північно-всхідного угла нинішної угорської землі, і перебравшися через гори поселилися на долинах побережних ріки Молдави і Серета, прогнавши звідтам орду татарську. В тім самім часі угорська Русь розширилася дальше на схід, і навіть галицькі русини переходили по стоці гір і займали спустошілі місця межи Карпатами і горішньою Тисою. То було посліднє переселення народів. В такім стані, держачися православної віри і заховуючи вітцівські обичаї оставалися тутешні русини чужі всім політичним перемінам, чужі війнам веденим мадярською шляхтою: они закриті недоступними горами і непрохідними лісами, ховали спокійно свій товар і вівці, і займалися торговлею свого домашнього добутку по сусідніх городах.
З XVI віком почали дуже заходитися в Угорській і Семигородській землі прихильники Лютра і Кальвіна. Они з жаром кинулися ширити нову віру: множество мадярів, слов’яків, німців приймало ті науки: тілько русини і волохи заховували непохитно закони вітців своїх, они одні витривали вірні православній церкві.
Найважніша для Русі угорської подія в XVII віці було приняття унії з Римом.
Примітки Я. Головацького
отів – Слово віт або от, від котрого походит здрібніле отець, так розширене у польських і чеських як і інших слов’ян, означало в старині начальника сім’ї, ніби отця, нині приналежит громадському сільському судії. Суть, котрі се слово виводят від латинського advocatus, німецьк. Vogt і польськ. wogt, уживаного в польських городах, правлящихся правом магдебурським; але не вважаючи на ту созвучність розважмо, що Vogt стоїт єдино в німецькім і то лиш писемнім язиці і без сумніву для него чуже, а наше віт і похоже здрібніле отець є по всій Слов’янщині розширене, тому-то оно питомо наше коренне слово.
сусідуючих хорватів – По крайній мірі можна догадоватися з назви городка в Белзькій землі, нинішнім Жовківськім окрузі, на путі від півночі к Белзу: а трохи дальше єсть село . Тії урочища приналежат сій епоці, бо по Ярославі вже щезла назва варягів.
построїв кріпості – Город Ярослав над Сяном, чотири милі від Перемишля к сіверу, видится, дістав ім’я від Ярослава, так, як Володимир волинський від свого основателя Володимира Вел.
ім’я русинів – Дивна річ, що ім’я Русі ще в старині так розширилось і усвоїло у многих віддалених племен і удержалося через тілько віків також в землях бувших під довгочасним чужосторонним панованням: але ще дивніше, що навіть сусідуючі племена закарпатські, куди ніколи посягала власть руська, присвоїли собі тоте ім’я по причині руського ісповідання. Попитайте нині якого нибудь простолюдина гречеської віри над Дністром, Сяном або Попрадом, над верхньою Тисою, Латорицею або Вугом під Чорногорою (на Покутю) або під Лімницею на Спіжу: «який ти чоловік?» – він певно вам відповість: «Русин» (Руснак). – «Та якої ти віри?» – «Руської» – Навіть ті, що забули свій язик, іменуются чужим говором «Орос-емберек» (руські люде) – я говорю тут о мадярах гречеської віри. Такі сильні узи віроісповідання.
так завоював – Послухаймо, що пише сам Лелевель о тих заборах галицько-володимирського княжества:
Gedemin zagarnął na rzecz Litwy posiadłość (княжество володим.), a Kazimierz wielki po zgonie Bolesława 1340 wcielił jego wydział (кн. галицьке) do Polski. Stało się to wszystko prawem nowem, nieznanem dla Rusi, prawem feudalnem, czyli raczej prawem mocniejszego z niemocy ruskiej, która oporu dać nie mogła… (Dzieje Litwy i Rusi aż do unii 1569 zawartej. Lipsk 1839, ст. 170.)
О сих походах Казимира Вел. гл. писання Д. Зубрицького: Kronika miasta Lwowa, 1844 ст. 31 – 34 i Rys histor. nar. rusk. 1837 ст. 57.
до нинішної Мармарошської столиці – Свідчат о тім ще декотрі імена нині русинами замешканих селищ в мармарошській столиці, н. пр. дві Брустури, Барлабаш, Мармарош, Талабор, Тишора, Трибушени, і до сеї пори осталі волохи від семигородських границь. Декотрі полонини горі Черемоша мают волоські назви, н. пр. Ферескуля, Шешори, Акришори, Белелуя, Рунгури, Брустури, Уторопи (в Коломийськім окрузі) і Дора (в Станіславівськім окр.); они показуют явно волоське походження, если то не пізніші новосіля (колонії) господарів молдавських, котрі якийсь час тримали Покуття, від королів польських в уділ одержане (?).
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 296 – 301.