2. [Поділ країни]
Яків Головацький
Коли Галицька Русь так многим державам підвласна була, доконче і політичний розділ сеї землі мусів розличним перемінам підпасти. По заведенню князів в стародавній Хорватії звісні були княжества: Перемиське, Звенигородське, Теребовельське, пізніше Галицьке, Белзьке і Бужське. З сеї епохи існуют ще до сеї пори в літописях згадані городи і містечка: Перемишль, Теребовля, Галич, Белз, Бузьк, Львів, Броди, Ярослав, Тисмениця, Коломия, Сянок, Перевірсько (Перевореськ), Городок, Щирець, Микулинці (Микулин), Збараж, Зидачев (Зудечев), Любачев, Товмач, Вишня (Визня), Голі Гори (Gołogóry), Потилич (Подтелич) – потому також села: Синевідсько (Синеводськ), Данилче (Данилов), Дроговиж (Дроговськ), Плавуча (Плав), Рогожино (Roguzno), Бовшев, Борки (у Борку), Страшевичі, Созань, Сушичка (Сушиця), Підбужець (Подбуж), Грушев (Грушевичі, Рушевичі), Верховина, Росохи, Скло (горі Склом), Дунковичі, Лаврів, Хирів (Прохирів), Линина, Поток великий, Поляна, Острів і пр. і пр.
На місці города Плісниська є одні окопи і великі кургани, зарослі буковим лісом, недалеко від Підгорецького монастиря на половині дороги з Бродів до Золочева. Звенигородів єсть в Галичині три села, два в Чортківськім окрузі над Дністром і Стрипою, третій коло Біберки (Bobrka), а четверте єсть урочище в лісах над Збручем.
Всі они мают сліди окопів або які-небудь розвалини давнини, і домагаются, що були колись-то столицею княжества.
Но дармо би руський мандрівник шукав чого нибудь із руської старини: дармо би глядів в розвалинах львівського, галицького, перемиського замків пам’ятника з часів князів руських. Нема і сліду: все тото з пізніших часів польського пановання. В Перемишлі укажут вам тілько місце, де стояв давній замок. Дармо би-сте гляділи хотя церкви з того часу – запав і слід, де стояла церков св. Іоанна Богослова, де покоїлись мощі князів; ляхи знесли минувшого століття той священний пам’ятник нашої старини, кам’яну церков (або «однокаменную», як народ росказує), і поставили на тім місця свій катедральний костел. В селі Синевідську (над Стриєм) укаже вам всякий чоловік монастирську дерев’яну церков; але чи она та сама, в котрій князь Даниїл молився!…
Одна тілько камінна церков осталася з давнини в Галичу: перестояла всі розстройства, пожари, невзгодини, які нещасна доля насилала на сей город. Но думаю, одні камінні стіни устояли ненарушимо, впрочім нічого нема в ній стародавнего. Коли схочете розвідатись о ній, попитайте дячка, а він укаже вам на камінну амбону з гербом підкови вирізаним і буквами в. г. а. в., і стане вам толковати: в год тысячу вторый (!) поставлена тая церков: та кто повірит сим толкам дячка о так віддаленій давнині, не заперечуючи однакож зовсім єї старини?…
Вам станут росказовати біднії галичане, величаючися тим, що Галич давніший і славніший ніж Львів, о часах, коли Галич був столицею, о єго багатствах; о просторонності єго передмість на п’ять миль навкруги – скажут вам о кріпостях галицьких, як їх добував солодивий (шелудивий) Боняк, а не мігши добути ніяким способом, ужив лесті, т. є. велів собі дати по парі голубів з кождого двора, а відступивши недалеко, казав поприв’язувати запалені свічки до ніг сих птиць, котрі, вернувшися в свої гнізда, запалили доми, і город піддався. От звісна казка давніша, ніж ім’я Бонякове, не загинула в народній пам’яті, але я певний, що она ніколи не почерпнута з Несторової літописі; бо галичане, хотя читали букварі, часословці, а може декотрий німецьку і польську граматику вивчив, однакож не відают, чи був коли який Нестор чи ні.
От які вам казки будут росказовати, коли схочете відвідати Галич! Я сам чув їх на місці, було то 1834 года, коли я перший раз загостив в ті дорогі урочища. Прийшов я, було, над Дністер, перевізся через ріку, з шанобою ступив на берег, пройшовся через городський майданчик, обізрів кілька рядів нових будинків, жидівські доми о двох і єднім подрі і руських міщан деревляні двірки з крильцями на передмістю, розсипані та скриті по садах. Рідко где встрітиш міщанина в синім жупані, но скоріш жидів (талмудистів) і караїмів. От же столичний колись-то Галич!
Я взішов кручинами на стромую гору посмотріти на смутні розвалини замка. Розвалені, напів розірвані цегляні стіни червоніют, по долівці ростут бур’яни і кропиви і пасеся товар якогось міщанина; тут єсть отвір до якогось погребу, але кто відважится влізти в тоте селище гадин і змій? Єще сторчит одна башта без криші а зігнилий бальок виглядає із угла. Я оглянувся наоколо. Господи! що за прекрасний небосклін! Там синіют вершки Карпат острими кінцями своїми; тут прекрасні поля та цвітучі луги стелятся перед очарованим оком. Низом пливе величний Дністер, з полудня Луква, з півночі Липа вливают свої води в єго лоно; тихенько пливут тратви долів Дністром, а покрай берегів стоят розсипом низенькі домики, сади цвітут – но всюди тишина, доокола сам сум. Я не виджу ані золотого двірня Володимирка, нема фалюючого народного віча, ані хороброї дружини княжої! нема золотокованого стола Осмомисла, а желізні полки єго не підперают уже гір угорських, не стріляют салтанів за далекими землями! Все минулось, пропало, счезло! Я призадумався – і слеза скотилася по лици, і пала – на твердий камінь…
За королівства польського називалася нинішня всхідна часть Галичини воєводством руським або Червоною Русію, окрім воєводства Белзького. В воєводстві руськім розличалися землі: Перемиська, Сяніцька, Львівська, Галицька, Зидачівська, Покуття і економія Самбірська; тії же знов підділялися на староства, повіти. Крім того належит до нинішної Галичини західна часть воєводства Подільського. Але русини мешкали також за дільницею воєводства Руського в колишнім повіті Біцькім, а кільканадцять сіл руських було в Сандецькім. В західних Пильзненськім і Щиржецькім повітах не було зовсім русинів. Пресвітле австрійське володіння розділило після придбання сю землю з Буковиною на 19 до нині існуючих округів.
Угорська сторона поділена здавна ще св. Стефаном на столиці (лат. comitatus, нім. Gespannschaft, мад. varmegye), тії знов на уїзди (обводи, districtus).
Крім того треба розличати, як по сім так по тім боці Карпат, різні по більшій часті тілько у простого народа звісні ріжниці сторін і назви місцеві областей, і прозвища народні, котрі можна віднести до давної Слов’янщини.
Взагалі всякий чоловік грецької віри в Галичині називає себе русином а свою вітчину Русію (Галиція безмаль зовсім незвісна), буковинські русини називают прочу Галичину Польщею або Ляшиною, галичане знов Буковину Волощиною а тамошних русинів волохами. Поляки-шляхта сливут у русинів під іменем ляхи, а польські мужики мазурі. Угорські русини Галичину зовут переважно Русію (у Русь, на Русі, з Русі), насупротив свою сторону Угорщиною (угорський край), мадяра угром, себе русином або по слов’яцьки русняком, а римських католиків папежниками. Мадяри зовут русинів Орос (orosz ember, руський чоловік). Побережя Тиси сливут у мармарошських русинів Польщею, а Польща сама зовеся Ляхи.
З-осібна розличаются в Галичині місцеві імена: Поділля (Поділи) або Опіле (Опіля) т. є. так називаются Тернопільський і Чортківський округи з частію Бережанського і Золочівського, а мешканці сливут у сусідів поділяне, опіляне, опілюхи. Поліссям називают лісисті сторони Жовківського округа. Мешканці гір всхідних округів називают себе гіряне (гірене), підгіряне, в західних же гірняки, підділянці, заділянці (від слова «діл», гора, переділ водний). У сусідів згаданих сторін називаются гіряне Коломийського і Станіславівського округів і Мармарошської столиці гуцулами, которі і сами себе зовут так. Бойки і лемки суть тілько прозвища, котрими русини північної Галичини називают своїх братій задністровських і гірян, а іменно бойками в Стрийськім, Самбірськім а лемками в Сяніцькім, Ясільськім і Сандецькім округах. Прочі сторони не мают ніяких окремішних імен, тілько сливут під загальним іменем русинів. Стародавні імена хорватів, бужанів, дулібів і пр. зовсім забулися, тілько осталі селища Дуліби, Деревляни, Дрогобич, Ятвіги, Побужани, Печеніжин свідчат о колишніх населених сих сторін.
На угорській стороні мармарошська столиця сливе у русинів Мармарія, Мармарщина. Гірська область західної часті Мармарської і північної часті Бережської столиці називаєся у [тамошних] жителів Верховиною, а мешканці називаются верховинцями, до котрих приналежат і верхи Стрийського округа в Галичині. Дальше на захід слідує гірська область Країна в Унгварській і Земненській столицях, сусідами їх суть Сотаки около містечка Снини (Szinna) і Гуменного (Homonna). До Країни належит причислити ще гірську сторону Стрийського і Самбірського округів або вершини рік Стрия і Дністра, где в давній економії Самбірській розличалися країни: Волосянська, Либохорська, Розлуцька, Ільницька, Підбужська, Гвоздецька і Липецька. Ся назва задержалася аж по сю пору, бо в тих сторонах адміністратор (управитель) царсько-скарбових маєтків (Kameral-Verwalter) називаєся крайником (пан крайник) а адміністрація країною, а в цілій Галичині крейс-гавтман називаєся старостою. На галицькім боці називаєся ключ Мушинський в Сандецькім окрузі Бискупщиною, бо тоте помістя приналежало колись єпископам краківським: так і всі місцевості, где були королівсько-скарбові маєтки, називаются до сеї пори Королівщиною.
От уже всі звісні розділи.
Тепер здало би ся потягнути границю людності руської з сусідуючими народами.
Примітки Я. Головацького
Даниїл молився – повертаючи 1240 року з Угорщини.
з Несторової літописі – Пор. казку, в котрій княгиня Ольга здобуває Іскоростинь, престільний город древлян.
називав себе русином – Пор. ім’я «Русин» в Правді руській Вел. князя Ярослава Володимировича (Раковецький). Вотяки і черемиси, татарські племена в Казанській губернії, зовут досі росіян «Русини» (гл. Путевыя записки Вадима, Москва 1834 ст. 13).
називаются… гуцулами – гуцул або гоцул значит в волоськім язиці розбійник, і бачится подібним способом утворилося з поганого слова народним іменем, як чужосторонне козак (походження сего слова гл. Запорожская Старина, часть 1, кн. II, ст. 49) присвоїли собі українці. В сих диких горах скривалися в давних часах громади бездомівників, опришків (гл. Зубрицького Kronika miasta Lwowa, стор. 399), як їх називали, і утиснених людей, котрі нападали на сусідні містечка і шляхотські двори, подібно гайдамакам на Україні а ускокам в Сербії, Чорногорі і Країні. Помстившися кривд своїх і знайшовши пристановище, займалися годівлею худоби і повертали до почесного життя; як з хуторів українських так і тут помалу творилися села, але ім’я гуцул осталося і. як ім’я козак, облагороджене перейшло в народ, а навіть і розбійництво само було в народнім розуміню (яко хоронитель і мститель укривджених мирян) ділом благородним. Дівиця завсігди питала свого милого, чи був у опришків, а жених мусів поставити свідків на тоє, сли хотів отримати руку своєї любки. От вам оп’ять разяча подібність з козаччиною і юнацтвом ускоків! – Цікаву розвідку о гуцулах написав п. І. Д. Вагилевич (гл. Ćasopis ceskeho Mus. 1838 ст. 474 і 1839 ст. 45); той сам написав розправу о бойках (гл. Ćasopis ćesk. Mus. 1841 ст. 30.).
границя людності руської – Пор. Зубрицького Rys do hist. nar. rusk. ст. 19.
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 301 – 307.