Прозові твори

П. М. Федченко

У кінці 1830-х років Гребінка займався наполегливою роботою по налагодженню українського літературного процесу, по збиранню й осмисленню здобутків нової української літератури, чимало з яких на той час не були опубліковані. З цією метою він планував організувати літературний додаток українською мовою до російського журналу «Отечественные записки», який з приходом В. Белінського став бойовим органом революційної демократії, справжнім організатором прогресивного у вітчизняній літературі, впливовим володарем дум передової громадськості Росії.

Звичайно, літературні додатки до журналу не лише сприяли б подальшому розвитку літературного життя на Україні, а й належному спрямуванню творчих зусиль українських письменників. На жаль, з цензурних причин проект Є. Гребінки не увінчався успіхом і частину зібраного для проектованих додатків художнього матеріалу Гребінка видав у вигляді альманаху «Ластівка» (1841 р.).

Поява «Ластівки», що містила твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, добірку українських народних пісень, приказок та загадок, перекладів творів Г. Державіна та О. Пушкіна, безперечно, мала видатне значення для української літератури, що й відзначали тодішні рецензенти і пізніші історики літератури.

Однак в альманасі були й твори споглядально-консервативного характеру, зокрема, передмова «Так собі до земляків» та післямова «До зобачення» Є. Гребінки – бурлескні стилізації за формою і примітивне хуторянське розбалакування за змістом, які викликали доречні різкі закиди літературної критики, зокрема й В. Белінського.

Та справедливо засуджуючи консервативні тенденції, виявлені цих творах видавця «Ластівки», необхідно водночас знайти відповідь на цілком закономірне питання: чому ці твори за своїм ідейним спрямуванням усе-таки досить відчутно відрізняються від поетичних творів Гребінки цього і попереднього періодів, від його російської прози, де зустрічається глибоке, соціально загострене зображення життя селян, ремісників, чиновників?

Очевидно, причини цього парадоксу слід шукати не тільки, а можливо й не стільки в ідейній площині, скільки в формально-естетичних особливостях. Одна з істотних причин подібного ідейного й стильового оформлення звертання до майбутніх читачів полягала не в межах світогляду Гребінки, а й в специфіці тодішніх уявлень про зображувальні й функціональні можливості української літературної мови.

Відсутність певних традицій у зверненні публіцистики, епістолярію до мовно-стилістичних і образних ресурсів живої розмовної мови породив хибне уявлення, ніби тільки навмисно огрублені і простакуваті теревені: зрозумілі непідготовленому читачу. Ця обставина й підказала Гребінці не лише бурлескний тон, а й зміст розмови з читачем. Місцями не можна не вловити навмисного лукаво-іронічного, гумористичного, пародійного тону видавця, помітного при зображенні ситого й безтурботного життя мужика. Хіба ще з дитячих літ не надивився різночинець Гребінка зовсім інших картин селянського бідування?

Саме в такому тоні й плані писав для простого мужика свої сумнозвісні «Листи до любезних земляків» Г. Квітка-Основ’яненко в 1839 р., а В. Белінський, як відомо, у полемічному запалі навіть поставив їх за взірець для українських письменників, вважаючи, що при тодішньому рівні української літературної мови тільки такі прозові твори й можна писати та адресувати читачам з простолюду.

Як уже говорилося, зовсім інший ідейно-художній характер мають російські оповідання, повісті, нариси Є. Гребінки, які здебільшого діставали схвальну, а то й дуже високу оцінку російської критики, зокрема В. Белінського.

Навіть зміст, проблематика російської прози Є. Гребінки ілюструє характер і спрямування його ідейно-естетичного розвитку – від романтизму до соціально наснаженого реалізму в дусі російської «натуральної школи», школи великого Гоголя.

Як і в поезії, так і в деяких оповіданнях та повістях Є. Гребінка звертається до тем з минулого й сучасного життя України. Таке звертання в часи розквіту російського романтизму було дуже популярне – досить згадати поеми й повісті К. Рилеєва, В. Наріжного, Ф. Глінки, а потім і О. Пушкіна, присвячені історичному минулому України. В цьому напрямі значною мірою здійснювалась і еволюція М. Гоголя до реалізму.

Наслідувальність і прямі сюжетні чи стильові запозичення з фольклорних і літературних джерел, крізь які то менш, то більш виразно проглядає оригінальна манера молодого письменника, характерні Для його першого циклу оповідань «Рассказы пирятинца». Вже в самій циклізації оповідань, об’єднаних особою оповідача, помітне свідоме наслідування композиційних прийомів Пушкіна і Гоголя. З фольклорних джерел взято народні перекази й легенди, що виливалися в окремі оповідання або вставні новели. Побутові й казкові сюжети мали відповідне художньо-образне й стильове «вбрання» – тут своєрідно поєднувалася романтична пишномовна патетика, сентиментальна чутливість з живими розмовними інтонаціями, іноді ще не позбавленими грубуватих бурлескних виразів.

Але тенденція письменницького формування Гребінки пролягала все-таки в напрямі поступового вивільнення від затертих і анахронічних штампів романтичної поетики О. Марлінського до реалістичної оповіді й правдивого зображення життя в дусі «натуральної школи». Це своєчасно помітив і підтримав Белінський, звернувши увагу на «гарне і цікаве оповідання» «Верное лекарство», «цікаві й дотепні» «Путевые записки зайца», а також повість «Доктор», «що містить багато гарного в подробицях» [Див.: Белинский В. Г. Полн. собр. соч. В 9-ти т. М., 1978, т. 3, с. 420].

Подібна еволюція характерна й для історичних творів Є. Гребінки. У першій своїй історичній повісті «Нежинский полковник Золотаренко» реальні події часів визвольної війни українського народу Є. Гребінка передає в дусі романтичної традиції, що проявляється і в характері змалювання героїв, і в мелодраматичності деяких сюжетних колізій, і в пафосному стилі. Але вже тут письменник намагається відтворити й окремі моменти реального побуту та живої мови народу.

Елементи реалістичного письма, а також спроби в дусі народної творчості показати епічний розмах, велич та історичне значення героїчної боротьби українського народу проти поневолювачів ще в більшій мірі показові для роману «Чайковский», віднесеного Белінським до «найкращих оригінальних повістей» року [Белинский В. Г. Поли. собр. соч. В 9-ти т. М., 1981, т. 7, с. 53].

Є. Гребінка добре знав історичні джерела, популярні в 20 – 40-х роках XIX ст., які були для багатьох митців джерелом тем, сюжетів, характеристик і оцінок історичних діячів («История русов», «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича). В трактуванні історичних подій і осіб романіст щедро користувався ще й фольклорними джерелами, переказами старих людей, а також своїм письменницьким правом на художній домисел. Це й забезпечило загалом глибоке і вдале відтворення історичного колориту епохи, побуту, звичаїв, поведінки запорожців, соціальних конфліктів того часу – те, що Белінський назвав «вражаюче відповідними дійсності рисами» [Там же, с. 508].

Роман створений на основі родинних історичних переказів. В основі твору історія кохання Олексія, сина пирятинського попа, та Марини, дочки лубенського сотника. В манері розгортання сюжетної колізії та в зображенні Олексія і його суперника Герцика ще чимало традиційного, що йшло від канонів і штампів романтичних любовних романів. Проте Гребінка зумів знайти багато оригінальних, індивідуалізованих і живих рис для характеристики вдачі і поведінки рядових козаків – мужнього і мудрого Миколи Прихвосня, бувалого старого запорожця Касьяна і сміливої й гордої Марини. В найкращих традиціях народних пісень передаються глибокі й щирі почуття героїні, а її нестримна готовність в ім’я свого щастя переступити умовності патріархальних звичаїв і домостроївських правил вимагали від автора ще й певної індивідуалізації й психологізації образу.

Зображення героїчного минулого з його мужніми, відважними героями було контрастом до бездуховного життя типового провінційного закутка. Але автор свідомо намагається рельєфно виявити й підкреслити цей контраст, характеризуючи вузький і примітивний зміст життя й клопотів різних соціальних верста провінційного містечка.

Інтерес до соціальних умов і обставин, які економічно й духовно пригнічують людей, перетворюють їх в егоїстичних міщан, прирікають на паразитичне існування, особливо зріс у Гребінки після глибшого ознайомлення з життям столичного й провінційного дворянства, чиновників, студентів і різночинного люду:

Значний вплив на формування соціальних симпатій і антипатій письменника-різночинця, а також і художньої манери в зображенні непарадних, тіньових сторін суспільного життя і його непоказних типових героїв мала творчість Гоголя і його школи.

Традиції «натуральної школи» у змалюванні «маленької людини» та у розвінчуванні тих умов, які прирікають цю людину на принизливе животіння й страждання, відчутні в фізіологічних нарисах і оповіданнях Гребінки «Верное лекарство», «Доктор», «Хвастун», «Сеня», «Приключения синей ассигнации», «Петербургская сторона». В них виведена різноманітна галерея маленьких людей, але великих невдах, великих страждальців з їх безпросвітним життям, дріб’язковими клопотами.

Особливо рельєфно й переконливо це робить письменник, коли використовує факти власного життя («Записки студента»), особисті спостереження над побутом мешканців петербурзьких околиць («Петербургская сторона», «Провинциал в Петербурге»). Іноді Є. Гребінка досить прозоро користується сюжетними, композиційними і характерологічними знахідками Гоголя, як це було в нарисах «Горев Николай Федорович», «Хвастун», оповіданні «Приключения синей ассигнации».

Звертання до сучасної тематики вимагало інших засобів художньої типізації, поглибленої уваги до реалістичної побутової деталі й простої розмовної мови.

Реалістичне письмо, його сатирично-викривальна спрямованість – вже не тільки не поєднується з безтілесною романтичною патетикою, а й є його прямим антиподом. У творах Є. Гребінки все частіше зустрічається іронія над романтичними стильовими шаблонами, мелодраматичною ходульністю героїв, властивими манері Марлінського.

В процесі поглибленого дослідження реального життя «маленької людини» і його правдивого відображення зміцнювались гуманістичні переконання письменника.

Співчуття до трагічної долі кріпаків, понівеченого життя молодих людей, для яких несправедливе суспільство є жорстокою мачухою, особливо соціально виразно і художньо яскраво виявилось у повісті «Кулик».

Глибина і щедрість взаємної любові кріпаків Маші й Петрушки, їхня моральна чистота й благородство, відданість обов’язку прямо контрастують бездуховному існуванню нероб-поміщиків Чурбинського й Медведєва, їхній моралі, побудованій на економічній вигоді.

Не випадково В. Белінський відзначав життєву природність і художню переконливість сюжетної колізії й трагічної розв’язки повісті Є. Гребінки.

Даючи високу оцінку твору, В. Белінський назвав його «однією з найкращих повістей останнього часу», свідченням того, що «визначне обдарування цього автора міцніє і що гуманне начало починає в його повістях переважати над комічним елементом» [Белинский В. Г. Полн. собр. соч. В 9-ти т., т. 3, с. 470].

Характер еволюції ідейно-естетичних поглядів Є. Гребінки певною мірою віддзеркалює його принагідні літературно-критичні виступи чи ті оцінки поточних літературних явищ, які він давав у приватних листах. В одному своєму листі Є. Гребінка захоплено привітав перший на Україні альманах (1831 р.), відзначаючи в «Украинском альманахе» передусім все те, що було доказом великих художніх можливостей української літературної мови, що розширювало тематичний і стильовий діапазон молодої української літератури і спрямовувало її на шлях самобутності й народності [«Україна», 1924, кн. 3, с. 72 – 73]. Як нове переконливе підтвердження життєздатності української літератури, свідчення її естетичної готовності до художньо повнокровного зображення народного життя, найтонших людських почуттів розглядав письменник оповідання і повісті Г. Квітки-Основ’яненка [«Северная пчела», 1837, № 260, с. 1037].

Одночасно він гнівно засуджував те, що дискредитувало в очах читачів українську літературу подібно до бездарних писань С. Карпенка, якого він не без підстав порівнював з графоманом О. Орловим, якого їдко висміяв О. Пушкін [Там же, № 258, с. 1029].

Є. Гребінка одним із перших помітив і дружньо підтримав молодого Т. Шевченка, познайомив його з українськими й російськими письменниками, залучив до участі в мистецькому житті. Він виступив ініціатором видання «Кобзаря», а потім високо оцінив літературний дебют великого поета. Очевидно, зовсім не випадково саме Гребінка був довіреним супутником Т. Шевченка під час першої подорожі поета на Україну.

Людина з широкими і різнобічними культурними інтересами, Є. Гребінка був одним з перших на Україні театральних критиків, виступивши в 1840-х роках в петербурзьких журналах «Пантеон» й «Иллюстрация» та «Литературной газете» з оригінальними статтями «Путевые и театральные впечатления. Лубны», «Провинциальные театры», «Опера в Лубнах» та ін.

У вже згаданій рецензії В. Белінського на повість Є. Гребінки «Кулик» особливо знаменним було підкреслення тієї обставини, що «автор зумів змалювати своїх героїв вірними дійсності, що в представниках нижчого класу художник зумів побачити людей, збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої і нудотної ідеалізації» (виділення наше. – П. Ф.) [Белинский В. Г. Полн. собр. соч. В 9-ти т., т. 3, с. 470].

Ці слова великого критика можуть бути й узагальненою оцінкою творчої еволюції Є. Гребінки, всього найкращого в його творчому доробку, а в широкому розумінні – найвищих досягнень української літератури дошевченківського періоду.