Поезії

П. М. Федченко

Як це взагалі властиво письменникам, що виступають на ранньому етапі формування нової літератури, Є. Гребінка не обмежував своїх інтересів одним жанром – він випробовував себе, а водночас і літературну мову, в різних жанрах поезії й прози. Крім того, він продовжував одну із найхарактерніших і найблагородніших традицій української літератури – традицію безпосередньої участі в загальноросійському літературному процесі, виступаючи з віршами, поемами, оповіданнями, нарисами, повістями і статтями російською мовою.

У поетичному доробку Гребінки є кілька ліричних віршів українською мовою. «Човен» був вміщений поряд з байками у збірці «Малороссийские приказки», щоб продемонструвати широкі зображувальні можливості української літературної мови: крім звичної сатирично-гумористичної тематики, цією мовою можна передавати й найтонші, найніжніші порухи душі, сумні медитації, тугу за щастям, елегійні роздуми над долею. Цю здатність рідної мови Гребінка розкриває особливо виразно тоді, коли вдається до обробок традиційних для народних пісень тем людського кохання, зради, одруження з нелюбом («Українська мелодія», «Маруся», «Заквітчалася дівчина…»). Не випадково «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») стала народною піснею, як і написаний у романсово-пісенному стилі доби російський вірш «Молода еще девица я была…». Значного поширення набули романси «Черные очи» та «Слыхали ль вы».

Чимало російських ліричних віршів Гребінки присвячено темам щасливого й сумного кохання, юнацьких мрій і поривань, радості життя. Представлена тут і пейзажна лірика. Особливо часто поет згадує свій рідний край, де провів дитинство. Щирою проникливою теплотою зігріті його вірші, що поетизують природу, історичне минуле України, її легенди і пісні («Признание», «Малиновка», «Кукушка», «Украинский бард», «Нежин-озеро» та ін.). Деякі з них прямі переспіви українських народних пісень («Казак на чужбине», «Украинская мелодия» – «Не калина ль в темном лесе я не красная ль была»).

До цієї групи творів належить і романтична поема «Богдан», написана вже зрілим письменником у 1843 р. За жанровою традицією в ній поєднано фантастику, романтичні аксесуари з картинами реального життя. Тут діють і лісові духи, і чарівні русалки, і замогильні тіні героїв одвічної боротьби українського народу проти польської шляхти – Павлюка, Остряниці, Наливайка. Суворою реальністю позначена їх розповідь про важкі поєдинки з ворогом та про жахливі страждання рідного народу.

Романтичний антураж зосереджено в основному лише в заспіві – пролозі до поеми. У самій же поемі крок за кроком відтворюється історія життя й боротьби Хмельницького від його особистого конфлікту з напасником-шляхтичем Чаплицьким до організації всенародної боротьби проти поневолювачів та історичного возз’єднання України з Росією.

В складних перипетіях історичної боротьби визріває розуміння Богданом політичних мотивів людських вчинків, шляхів визволення рідного народу, загартовується його характер як рішучої й відважної людини, досвідченого народного проводиря, мудрого й тонкого політика і дипломата, що проникливо відчуває і втілює в державні дії волю народу. Не тільки трактування історичної місії Хмельницького, а й художнє зображення характеру героя було безперечним досягненням письменника. Що ж до деяких романтичних надмірностей, стилістичної нерівності окремих місць поеми, то вони ще не були тоді анахронічними навіть у російській поезії.

Окрему і нову для українського поета групу віршів складають твори, які так чи інакше пов’язані з темою покликання і місією поета, його місця і долі в суспільстві. Зіткнення високих мрій поета і суворого земного життя:

Все здесь пахнет и златом и кровью!

Люди ближних гнетут,

Люди честь продают

И торгуют святою любовью…

стає причиною страждань поета, але то солодке страждання – поетичне натхнення. Хоч у деяких віршах цього циклу не обійшлося без романтичної пози, але виразно виявляються й справжні, непідробні почуття поета, який, зазнавши життєвих ударів, «горькую чашу испив бытия», «в мире остался опять одиноким» («Печаль»), прославляє горду, непокірну тверду скелю («Скала») чи соловейка, що співає «не для славы и похвал» («Соловей»).

Непідкупного, вільного від корисливості, суєтної слави чи влади над людьми поета Гребінка ставить вище від честолюбивих і могутніх вершителів доль земних, і якщо владик увінчують офіційними гранітними пам’ятниками, то на могилі улюблених співців висаджують зворушливі берізки.