Бурлак

Іван Гушалевич

Сонце западає

За високі гори,

Товар повертає

До своєй обори.

Лише я нещасний, без кута, без хати,

Де голов притулю? Не знати, не знати…

Лист, гонен вітрами,

Хоть колись спочине,

А човен водами

Береги досягне…

Лише я не можу дорогу вкінчити,

Аби ся до мого берега добити.

Пташина малая

Своє гніздо має, –

Где буря страшная,

Вона ся ховає,

Лиш я дощі, бурю терплю, бідолаха,

Сльота і погода – то мені однака.

Як голуб сивенький

Не верне до ночі,

За ним друг миленький

Продивляє очі.

Лиш мені нікого нема хоть спімнути,

Довго ж так на світі в самотоньці бути?

Виджу, в супокою

Жиють другі люди,

Їх краснов весною

Віддихають груди.

Лише моє горе нігдесь не лишило,

Аби хоть годинку серця не мутило.

Хто раз дорогоє

Серце пострадає,

Тому щастє своє

Навіки втікає,

Лиш сироткою, бурлаком стаєся,

Ніколи до щастя свого не доб’єся.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Стихотворенія Івана Гушалевича, 1848 р., с. 14 – 15.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 490 – 491.