Микола Костомаров

Микола Іванович Костомаров (4 (16) травня 1817 – 7 (19) квітня 1885) – славний український історик, фольклорист та письменник.

Батько Миколи був багатий поміщик Острогозького повіту Воронізької губернії, мати – його кріпачка-українка. Після смерті батька в 1828 р. Микола опинився кріпаком у спадкоємців, які надали йому волю в обмін на відмову від батьківського маєтку.

Вчився Микола у приватних пансіонах у Москві та Воронежі і вже тоді виявляв блискучі здібності. В 1833 – 1837 роках він навчався у Харківському університеті. В 1839 – 40 роках він надрукував у Харкові два збірники своїх поезій, в 1844 році захистив магістерську дисертацію «».

В 1845 році він почав викладати в Київському університеті. В Києві він познайомився з кількома молодими українськими патріотами – Пантелеймоном Кулішем, Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Тарасом Шевченком. На зустрічах вони читали вірші, розмовляли про Україну й модне тоді слов’янофільство, обмінювались своїми новими недрукованими творами, серед яких була й написана Костомаровим «».

Ці чаювання виявились підозрілими, й жандарми заарештували всіх учасників зустрічей і відпровадили їх до Петербурга. Там жандарми сшили про «Україно-слов’янське товариство» (в історіографії прийнята назва «Кирило-Мефодіївське товариство»). 30 травня 1847 р. імператор Микола 1-й затвердив жорстокі вироки його членам. Костомарова було засуджено до одного року ув’язнення у Петропавлівській фортеці і подальшого заслання на примусову службу (це заслання він відбував у Саратові).

Арешт і покарання страшенно скалічили долю Костомарова. По-перше, зламався його шлюб з Аліною Крагельською. По-друге, знищена була його кар’єра професора, а отже, й можливість створити власну наукову школу. По-третє, заборона його ранніх поетичних збірок (це був «доважок» до основного вироку) відвернула Костомарова від продовження белетристичної роботи і спрямувала його зусилля в бік науки, головно історичних студій. Але на засланні Костомаров був відірваний від наукових центрів і дуже обмежений у своїй роботі історика.

Тільки 27 червня 1855 р. новий імператор Олександр 2-й Костомарова. В 1859 – 1862 роках він викладав історію в Петербурзькому університеті, але пізніше його не допускали до викладання в жодному університеті.

Костомаров зосередився на роботі в Археографічній комісії, де підготував і надрукував 11 томів «Актов, относящихся к истории южной и западной России» (1863 – 1882, тт. 1 – 9, 12, 13). В цей же час рясним потоком друкуються його історичні монографії, з яких він сам упорядкував зібрання на 21 том.

Ці монографії можна згрупувати в два основних цикли. Перший – це історія козацької України від кінця 16 ст. до часу І. Мазепи та мазепинців. Центральне місце тут займає книга «Богдан Хмельницький». Другий цикл монографій присвячений ролі народу в історії Росії: «Північноруські народоправства», «Бунт Стеньки Разіна», «Смутний час Московської держави» та ін.

В 1875 – 77 роках Костомаров написав свою , яка є важливим джерелом для його життя і творчості.

Помер Костомаров у Петербурзі, похований на Літераторських мостках на Волковському цвинтарі.

Вся творчість Костомарова як історика, фольклориста й письменника-белетриста проникнута ідеєю народності. Костомаров висунув тезу, що народ може бути предметом історичної науки (не тільки держави і правителі). Тим самим він відкрив можливість для вивчення історії українського народу, для якої в рамках панівного на той час державницького підходу не було місця. На народну творчість Костомаров дивився як на дзеркало, в якому можна побачити відбиття державної діяльності й політичних подій у народних масах.

Белетристична спадщина Костомарова відносно невелика. Його ранні твори проникнуті духом романтизму; в часи Кирило-Мефодіївського товариства він зазнав певного впливу могутньої музи Шевченка. Прозові його твори виникали неначе на маргінезі його історичних студій (так, повість «Син» висвітлює повстання Разіна, «Чернігівка» – часи Руїни в Україні).

Доля Костомарова була типовою для талановитих українців 19 ст. Як і всі вони, Костомаров змушений був працювати в інституціях Російської імперії; всі його наукові і більша частина белетристичних праць написані російською мовою. Але своєю невтомною працею він торував шлях наступним поколінням українських літераторів та вчених.

М. Ж., 12 червня 2014 р.