Частина 1
Ольга Харишина
Вона не знала, чи варто їй їхати взагалі. Але в неї було неймовірне бажання побачити Його, подивитись йому у вічі, ніжно пригорнути та просто сказати «Привіт!». Вона вже більше року не дивилась у ці карі очі … які, вочевидь, і не здогадувались про те, й увесь час шукали очі зовсім іншої. Навіщо Їй це було потрібно? Вона запитувала себе, але кожного разу не знаходила для себе відповіді, а просто вірила…
Літо видалося нечувано спекотним. Душний офіс, надокучливі обличчя, нудні, монотонні розмови… Місяць до відпустки був для Неї найбільшою мукою та, проте, жодного дня промениста посмішка та блиск в очах не покидали її.
Квиток «Київ-Вільнюс» був уже в кишені. Вечорами після роботи, вимкнувши світло у своїй кімнаті, слухаючи улюблених Red Hot Chili Peppers, Вона просто мріяла про день від’їзду.
У Вільнюсі чекала подруга. Вони познайомились у Мінську на першому курсі, але потім подружка переїхала вчитися до Вільнюса, а Вона – у Київ. Вони давно вже не бачились. Вона їхала до неї просто посидіти на кухні, попити кави та потеревенити.
Два дні у Вільнюсі злетіли як уві сні: прогулянки по старому місті, запах кави, звуки саксофона, приємні посмішки, безтурботні думки, нові обличчя. Що може бути кращим, аніж бажаючи відволіктись від усього тобі звичного, залишивши мобільний телефон, просто блукати вулицями незнайомого міста і на про що не думати! Все це дарувало їй неповторну насолоду…
Під час обідньої вилазки у кафе Вона зайшла в Skype, щоб написати батькам, що все добре і, що сьогодні вночі вона вже буде у Мінську. Він був в мережі online. Залишив Їй повідомлення, що чекає дзвінка по приїзду, і це її розчулило.
Вночі Вона вже була у Мінську, але не подзвонила. Втомившись від дороги, лягла спати. У голові все ще лунали чарівні мелодії саксофона, які навіювали спогади про безтурботні хвилини у Вільнюсі, хвилини якоїсь легкості та віддаленості від рутинного хаосу.
Прокинувшись, Вона надіслала Йому повідомлення: «Доброго ранку! Пропоную зустрітись о 12.00 на Набережній».
Ну от. Взагалі, Він викликав у неї найрізноманітніші відчуття: натхнення, сльози, роздуми… Все це Вона описувала у своїх віршах вже років два тому. Інколи глибокими ночами Вона брала мобільний телефон і в темноті складала немудрі пазли зі своїх думок, що переповнювали її. У кожному з них Вона благала себе викинути все з голови і нарешті поставити крапку. Вона прекрасно розуміла, що Він займав занадто багато місця в її діях та помислах, але нічого не могла поробити. Це було щось поза нею, щось вище та сильніше.
Вони зустрілися, як і домовлялись. Їй так багато хотілось Йому розповісти. Почалося з розмови про роботу. Ця тема дійсно була актуальна для них обох. Вже рік як Вона закінчила університет і влаштувалась працювати. Це було певним переходом у новий етап в Її житті, тому і викликало багато емоцій і вражень, якими хотілось поділитись з ним. Він же роботу тільки шукав. У той день Він готувався до співбесіди, тому всі його думки були виключно про цю важливу подію. Але навіть розмова про роботу була приємною для неї. Їй було достатньо чути його голос. Інколи Вона навіть на декілька секунд губила зміст розмови, просто насолоджувалась його звучанням і час від часу промовляла: «Пробач, я прослухала! Мені зараз так добре!» І усміхалась, усміхалась, усміхалась…
Після обіду вони зустрілись з друзями, які декілька днів потому повернулися з музичного фестивалю, тому за столом усі розмови були виключно про враження від поїздки. Через деякий час до столика підійшли хлопець з дівчиною. Вона не знала їх. Виявилось, що це теж були знайомі з музичного фестивалю. Привітавшись, хлопець запитав у Нього:
– Це твоя сестра?
Вона засміялась. Той хлопець був не першим, хто підмічав їхню зовнішню схожість. І дійсно, дивлячись на їхні спільні фотознімки, Вона сама інколи відверто дивувалась, як візуально можуть бути схожими чужі люди.
– А що, схожі?
– Так, дуже.
Все це її дуже забавляло.
Ввечері вони з друзями пішли до бару дивитися футбол. Вона обожнювала футбол. У той вечір грали її улюблені національні збірні Іспанії та Португалії, Вона просто не могла пропустили цей матч.
Він увесь вечір був схвильований через прийдешню співбесіду. Додивившись матч, у чудовому настрої всі почали розходитись – хто куди. Він поїхав, сказав, що йому рано вставати і, що завтра у нього складний день. Вона разом з двома товаришами пішла прогулятись нічним містом, так як додому їй ще не хотілось та й компанія ця їй була дуже приємною.
Вони йшли темними сонними вулицями і просто базікали, жартували, згадували…Один з приятелів запропонував їй поїхати з ним та його родиною на озеро. Загалом, він був симпатичним. Вона відчувала до нього якісь особливі почуття, якісь нестерпно зворушливі, турботливі, ніжні, братерські… Вона щиро подякувала йому за пропозицію та ввічливо відмовилась, усвідомлюючи її недоречність.
Вона прокинулась на світанку. Поснідала, вирішила пройтися ранковим містом. Їй подобалось спостерігати за станом чужого міста, коли з кожною хвилиною сонце підіймається все вище, а машин і людей на вулиці стає все більше і більше.
Прогулюючись по Набережній, Вона написала два повідомлення – одне своєму однокласникові з пропозицією зустрітись, а друге – Йому із запитанням, як пройшла співбесіда. Схвальну відповідь на перше вона отримала одразу.
А далі – посмішки, сміх, спогади, жарти… Вона і не помітила, як у компанії з однокласниками пролетіло півдня. О п’ятій годині Він написав, що приїде, забере її і відвезе додому повечеряти. Вона не заперечувала, сказавши друзям, що не прощається і що ввечері ще всі зустрінуться.
Вона втомилась. Повітря було сухе. Вони їхали в машині і скаржились на погоду. Він розповідав, що його прийняли на роботу, але він сам ще толком не усвідомлює, чи ця посада йому потрібна. По дорозі йому ще подзвонив друг і сказав, що заїде скопіювати фотографії з музичного фестивалю.
Вони сіли переглядати фото. Вона мовчала. У кімнаті було душно. Набридливі сонячні промені діставали навіть до найвіддаленіших закутків кімнати. Товариш вийшов покурити, і вона відчула якесь дивне полегшення. Вони пішли на кухню, щоб приготувати щось поїсти. Від нього приємно пахло. Наодинці з ним їй було дуже затишно і комфортно. Він був вищим за неї і, цілуючись, їй довелося стати навшпиньки. Обнімаючи, Він притримував Її, і це відчуття опори зігрівало.
Зібравшись ввечері великою компанією, всі знову пішли в бар. Їй подобались такі посиденьки зі своїми мінськими друзями. Це були рідкі, тому особливо приємні і шумні вечори. Опівночі підійшов охоронець і сказав, що заклад зачиняється і попросив залишити бар.
Попрощавшись з декількома приятелями, Вона, Він і ще двоє товаришів пішли гуляти містом. Вона була у чудовому настрої. Їй було байдуже, куди йти, і вона зовсім не відчувала втоми. Один приятель залишив їхню компанію та поїхав додому.
Вони йшли, тримаючись за руки. Вона ніколи не думала, що буде колись гуляти з хлопцем, тримаючись з ним за руку. Їй це завжди здавалось таким безглуздим…Але у цей вечір Вона відчувала себе саме такою: смішною, дитячою, закоханою… справжньою.
Дорогою вони вирішили покататися на картингу. Було близько другої години ночі, але вони встигли. Милий чоловік покликав до каси і сказав, що вже збирався зачиняти. Адреналін ще більше оживив їх.
Під під’їздом вони ще сіли на лавку. Вона попросила приятеля залишити їх на декілька хвилин.
– Ну, розповідай! Що у тебе там вже трапилось? – запитала Вона.
– Все складно якось… – важко відповів Він.
– Та ні! Це все чудово! – чомусь відповіла й Вона і пригорнула його.
– Я не настільки хороший… – прошепотів Він.
– А мені байдуже! – зовсім тихо прошепотіла Вона, і вони подарували одне одному поцілунок.
– Запросиш мене на весілля? – запитала Вона.
– Не буде ніякого весілля! А якщо й буде, ти мала б, як в американських фільмах, вбігти до зали та несподівано викрикнути «Я – проти!»
– А якщо мене заміж будуть брати?
– Я не віддам…
Подальші хвилини їй здавались якимись нереальними. Два роки заради цих декількох хвилин. Невже це нормально? Вона цього не усвідомлювала, але навіть і не намагалась. Їй було добре від того, що відбувалось, і сумно від того, що зовсім скоро це все скінчиться і вже ніколи більше не повториться.