Частина 2
Ольга Харишина
Вранці Він подзвонив. Це був день Її від’їзду до Києва. Зворотній квиток лежав у кишені і їй було трішки сумно від того. Вони зустрілись. Він був дуже знервований, як їй здалося. Ні обіймів, ні вітального поцілунку. Він лише сказав, що йому треба зазирнути на роботу, і Вона подумала, що його напруга пов’язана саме з цим.
Вони обмінялись буквально декількома словами про минулий вечір. Він намагався пожартувати, що нібито Вона вчора забагато випила, а Вона, у свою чергу, сказала, що нічого такого подібного з нею не було.
Він звільнився за годину. Тим часом Вона вже поверталась з книжної лавки на шляху до будинку, де зупинилась у Мінську, з бажанням прийняти холодний душ. Подумки Вона же була в дорозі. У повітрі літало якесь задушливе напруження, але ззовні Вона все одно усміхалась.
– Мене дещо лякає, – нарешті сказала Вона.
Їй зовсім не хотілося починати розмову. Вона усвідомлювала, що це ще більше загострить створену напругу, а їй так хотілось відчувати безтурботність та легкість останніх днів.
Але Вона розуміла, що якщо вони не поговорять зараз, то вже не поговорять ніколи. Іншого вибору не було.
– Що саме? – сухо вимовив Він.
– Ти «вчора» і ти «сьогодні» – це дві різні людини. Мені це не подобається. Я маю право знати, де ти справжній! – вимовила Вона з ноткою щирої схвильованості у голосі.
– Ти думаєш, що я лицемір?
– Мені це просто не подобається і трішки лякає!
– Я – справжній! Просто я – різний…
Ця відповідь її загнала у глухий кут.
– Ти мені дуже подобаєшся, – якось невпевнено сказала Вона і здивувалась сама собі. – Я не з тих, хто так легко про це говорить, але у мене через декілька годин відходить потяг. Можливо, якщо не зараз, то я би тобі цього так і не сказала… – якось безглуздо вимовила Вона і тяжко зітхнула.
Він мовчав.
– Це для мене великий сюрприз. Ми ж з тобою так тісно ніколи й не спілкувались.
Невизначеність починала дратувати. Усі її безглузді фрази, його ще безглуздіші відповіді…ця ситуація у цілому… Вона втрачала терпіння. Їй так хотілось крикнути йому: «Схаменись! Що ти верзеш? До чого вся ця маячня? Придумай щось краще!». Але Вона стримала себе і лише тихо вимовила:
– Ти просто сліпий, або свідомо не хотів цього помічати…
– Мабуть…
Вони продовжували неквапливо йти Набережною. Вона боялась мовчати, боялася тиші. Ці секунди вбивали її.
– Мені треба відповісти на SMS, – важко промовив Він.
– Особисте?
– Так. Саме тепер ми з нею розходимось.
Настала темна та затяжна пауза. На небі позбирались грозові хмари і з хвилини на хвилину до того всього ще й мала початися страшенна злива. Він був похмурим та скованим. Їй хотілося кудись бігти. Це вже було занадто, але, з іншого боку, Вона розуміла, що не може залишити Його у таку складну хвилину. Усі думки в голові перемішались в один величезний знак запитання…
Між тим, Він сказав, що й у них вже все йшло до розриву, але у голосі читалось, що він був зовсім не готовим до цього. Вона не знала чим собі і йому в цю хвилину зарадити. Вона чудово усвідомлювала, що варто триматися невимушено, незважаючи на те, що її стан вже був близьким до істерики. У той момент у неї з вуст злетіла одна єдина фраза: «А ось зараз мені дійсно погано…».
Якось раптово почалася злива і вони побігли. Побігли, щоб заховатися біля кабіни прокату катамаранів. Вони стояли і спостерігали за відпочиваючими, які поспішали до берега, аби не змокнути. Вони мовчали…і думали кожний про своє.
Злива вщухла. Ця мовчанка почала Їй уже добряче набридати.
– Поруч з тобою завжди буде хороший друг, тримай мою руку і не кисни, будь ласка! – Вона трішки посміхнулась і міцно стиснула його руку.
Несподівано для себе вони засміялись. На небі, ніби їм підіграючи, розійшлися хмаринки і виглянуло сонце, обігрівши їх своїми промінчиками на маленькому сухому клаптику асфальту.
– Ось бачиш, це знак! – з іронією сказала Вона.
Він провів її додому. Він був холодним та задумливим, а Вона вже цілковито не розуміла, що відбувається. Їй хотілося скоріше перегорнути сторінку цього дощового та задушливого дня.
– Все це ніби не зі мною…
– Дивно, але у мене таке ж саме відчуття…
– Пробач, що втягнув тебе у це…
– Та йди ти! – з посмішкою сказала Вона. – Можеш не приїжджати на вокзал, не треба. Йди додому, поспи, поїж, поплач…
Вона забігла до будинку, де зупинилась, стала збирати речі. Намагалася не плакати, але сльози самі полились з її очей. Нічого! Може так і треба?
На вокзалі Вона посміхалась, сміялась, запрошувала своїх друзів обов’язково приїхати до Києва. Йому ж не хотілося дивитись в очі. Вона не мала більше, що йому сказати.
Вона дивилась на них з вікна свого вагона. Милий момент. Він намалював у повітрі Їй серце, а Вона відповіла йому щирою прощальною посмішкою. Потяг рушив.
Ну ось і все. Він знову один, Вона дальше одна…
1 липня 2010 р., Київ