2

Микола Хвильовий

Вітер лютував цілу ніч. На ранок він зовсім стих – залишились тільки маленькі вітерці. Коли Леся прокинулась, ці вітерці жартували в полотнищах білизни, розвішаної на мотузку через увесь двір. Кричали вранішні півні. По покрівлі сараю бігали сусідові голуби і приємно буркотали.

Напившись чаю, Бродський побіг до редактора, що в нього ночував ревізор. Відтіля він повернувся, коли вже праля прийшла і коли Леся давала їй відповідні накази. Залишалося забрати закуски і йти до пароплава, що мусів одійти за якісь півгодини. Так і зробили.

На дамбі зустріли Сірка і ревізора. Валентин познайомив Лесю з харківцем.

– Топченко! – сказав ревізор, потискаючи Лесіну руку.

Це був високий мужчина з досить таки сірим обличчям і некрасивими очима. І чи тому, що Бродський І Сірко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухів, якими мало не рисувався Топченко, чоловік і редактор все таки зразу здалися Лесі до болю нікчемними і безпорадними.

Підходячи до пристані, ревізор неохайно положив свою руку на плече Валентина і, обережно відсторонивши його від Лесі, взяв Лесю під руку. Ревнивому Бродському це, звичайно не сподобалося, але він нічого не сказав і тільки, як і раніш, посміхався до ревізора і тільки, як раніш, щеголяв нікому не зрозумілими дотепами.

А втім, Валентинові взагалі сьогодні не щастило, це Леся одразу ж помітила. Він весь час намагався бути розв’язним, дотепним і зовсім не провінціялом, але і його в’юнка чорненька і остаточно не мужня фігурка і його банальні дотепи і, нарешті, його мало приховане бажання «показати себе» перед ревізором – все це красномовно підкреслювало, що він провінціял, що він все таки ніяк не може зрівнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сірко. Завжди мовчазний і задумливий, він і тепер більше мовчав і тепер більше дивився собі під ноги своїми сірими задумливими очима. Тільки зрідка, коли ревізор подавав йому якесь запитання, він раптом, ні з того, ні з сього, здригавсь і тим показував, що і він відчував себе з ревізором не зовсім добре.

– Невже вам досі не осточортів ваш городок? – сказав Топченко, звертаючись до Лесі.

– Ще б пак! – підхопив Бродський, розмахуючи руками, і додав, фамільярно беручи під руку ревізора. – Ке вуле ву? нічого не зробиш! Ви, щасливці, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тільки як висуванці.

Топченко насмішкувато подивився на Валентина і раптом кинув:

– Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесі.

– До Лесі? – заметушився Бродський. – Будь ласка! Лесічко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!

– Товаришка Леся, мабуть, і не думає мовчати! – кинув ревізор і знову іронічно подивився на Бродського. – Це ж ви їй не даєте говорити.

– Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесічко, чого ж ти мовчиш? Валентин, відчуваючи себе не зовсім добре, почервонів.

Він уже і справді встиг приревнувати Лесю до ревізора і думав, що ревізор зрозумів його.

– Так! – нарешті промовила Леся. – Мені дуже обридла провінція. Ви вгадали.

– Чому ж ви до Харкова не повернетесь? – спитав Топченко.

Леся здивовано подивилась на ревізора: мовляв, відкіля він знає, що вона вже жила в Харкові?

– Ви, мабуть, дивуєтесь мойому запитанню? – сказав ревізор і тут же з’ясував, у чому річ.

Про Лесіне життя уже розповів йому в б’єргальці Валентин, і від нього ж він знає, що вона вже жила в Харкові. Більше того – за чашкою пива Бродський встиг уже познайомити його з найінтимнішими закутками свого життя.

Леся прекрасно знала чоловіка і знала, який він має язик, особливо на підпитку, вона знала, що ревнивий Валентин все таки любив трохи «позадаватись» серед товаришів своєю дружиною і навіть поінформувати їх про свої «спальні справи», але вона не чекала, що він і з ревізором, з зовсім випадковою людиною, буде таким одвертим, і це її дуже образило. Правда, вона про це нічого не сказала ні Валентинові, ні Топченкові, але почуття незадоволення з Валентинової поведінки не менш години залишилося в ній.

Коли підійшли до пристані, Топченко, не кидаючи Лесінової руки, сказав, звертаючись до Сірка і до Валентина:

– Ну, ви йдіть, мабуть, до пароплава, а ми станемо в чергу і купимо квитки.

– Що ви! – скрикнув, рушаючи до каси, Бродський. – Ви – наш гість! Квитки я сам куплю.

– Будь ласка! – одразу ж погодився ревізор і, пропустивши вперед редактора, пішов з Лесею до портової залі.

Уже в другий раз проревів пароплав, і публіка валом повалила з площадки. На південь їхали найрізноманітніші люди. їхали мовчазні селяни, їхали галасливі перекупки, що, спродавши овочі чи то фрукти, поверталися в свої села, їхали різноманітні дачники від робітника до непмана включно, метушились на пароплаві і учні тощо. Коли пароплав проревів в третій раз, Леся, ревізор, Сірко та Бродський були вже на верхній палубі. Нарешті, пароплав заклекотав і рушив від пристані.

Починався прекрасний літній день. На небі жодної хмари. Дніпро виблискував сріблом своїх широких вод і ловив поверхнею проміння веселого сонця. Зелені береги посувалися від пароплава назад і пропадали десь в синіх димках обрію. їхати треба було до четвертої зупинки, так що пароплав мусів кілька разів підходити до берега.

Валентин купив квитки першої кляси. Коли його спитали, чому першої, а не другої (їхати ж недалеко і користуватися з кают не прийдеться), він неохайно махнув рукою і сказав, що це, «все одно». Мовляв, навіщо зважати на дрібниці? Леся подивилась на чоловіка й подумала: «які ж тут дрібниці, Валю, коли б ці дрібниці дали мені можливість прожити з дітворою ще один день?»

Сірко, як тільки зійшов на пароплав, одразу ж одійшов у бік і мовчки дивився на поверхню ріки. Він, очевидно, не хотів заважати ревізорові в його розмовах з Лесею. Але Валентин, що далі, то більше ревнуючи дружину до Топченка, не відходив від ревізора ні на хвилину і, як і раніш, метушився зі своїми дотепами.

– Подивіться, які пікантні дівчатка! – сказав він, коли пароплав став наближатися до берега і коли на пристань висипав натовп місцевих дівчат. – Ви як? – підморгнув він оком ревізорові. – Охотник до бабочок?

Топченко прекрасно розумів репортера, він розумів, що Валентин уже ревнує його і намагається відтягти його увагу від Лесі, але ревізор з неменшою очевидністю відчував свою перевагу над в’юнким репортером, і тому, одвер-то і нахабно притиснувшись плечем до Лесі, так відповів:

– Ви не помиляєтесь. Я охотник до бабочок. Леся відчула, як їй неприємно стиснуло серце. І вона знала, що Валентин ревнує її до ревізора, і вона відчула, що перед останнім чоловік її давно вже спасував, але зараз їй, як ніколи, хотілось, щоб Валентин в ревізорових очах стояв багато вище, хотілось навіть, щоб він був переможцем у тій внутрішній нерівній боротьбі, яка вже безперечно почалась між ним і Топченком. Правда, як про це вже сказано, Лесю давно не задовольняє чоловік, але невже він в такій мірі нікчемний, як це намагається підкреслити гість? Тоді як же дивитись на неї, на Лесю, яка кілька років не тільки любила, але й до певної міри поважала Валентина? Значить, і вона не більше, як смазлива провінціяльна дурепонька?

Леся повернулась до Валентина і, можна сказати, різко (так вона ще ніколи з ним не говорила) промовила:

– Валю! Треба все ж таки поважати свою дружину і не губити почуття людської гідности.

– Ти про що, Лесічко? – не зрозумів давно вже розгублений Бродський.

– Я говорю про «бабочок».

Валентин недоречно захіхікав і підморгнув оком ревізорові, але Топченко зробив серйозне обличчя й сказав:

– Пробачте, товаришко Лесю! Ми і справді далеко зайшли в своїх розмовах.

Здавалося б, на цьому інцидент і треба було б ліквідувати, але репортер раптом ні з того, ні з сього образився. Власне не ні з того, ні з сього, а саме тому, що вже з годину відчував потребу на комусь зірвати свою злобу і своє незадоволення з «нахабних» вчинків гостя, але все таки вийшло, що наче б то ні з того, ні з сього.

– Що це за фокуси? – сказав він грубо. – Скажіть яка невинність: про звичайні природні потреби при ній не можна говорити? А ти хіба, Лесю, цими справами не займаєшся? Як же ти дістала своїх двох дітей? Лелека принесла на крилах? Хі-хі!

Леся спалахнула. Валентинова пошлятина обурила її надзвичайно, але вона нічого на неї не сказала. Мовчав і ревізор. Не находив потрібним далі сперечатися і Бродський. Сказавши свою недоречність, він знову відчув ніяковість і, почервонівши, пішов до Сірка, що стояв за кілька кроків від співбесідників. Там він мовчки сів на крісло.

Таким чином, інцидент все таки було ліквідовано.

Пароплав, висадивши на берег кількох пасажирів, прийняв на палубу двох дачників і, прийнявши, рушив далі, на південь. І що далі він посувався на південь, то більше затягувало горизонти масивами сивих хмар. Треба було припускати, що, можливо, за якийсь час ці хмари насунуться на блакить ясного неба і зроблять грозу. Саме цієї грози не хотіли ні Топченко, ні Леся, ні навіть Валентин. (Останній вже заспокоївся і тільки зрідка ревниво дивився на Топченка, що вів розмову з його дружиною). Гроза безперечно не дала б можливости провести час так, як хотілося б. Звичайно, хазяїн виноградників, Бергман, що до нього їхали, улаштував би не поганий пікнік і в своїх кімнатах, але все таки цей пікнік був би багато гірший за той, що його хотіли улаштувати на свіжому повітрі, і, значить, залишалося все таки благати фортуну, щоб вона не зіпсувала своєю грозою добрий день.

– Ви як гадаєте? – сказав ревізор звертаючись до Лесі? – Буде сьогодні дощ чи ні?

– Я гадаю, що ні, – промовила Леся і усміхнулася.

– Чому ж ні? Хіба ж не бачите, які хмари купчаться на горизонті?

– А тому, що я не хочу, щоб він був. – Леся повернулася до чоловіка і сказала: – Валю, чи не думаєш ти, що хмари купчаться на дощ?

– Ні, – кинув Валентин, підходячи до дружини. – Метеорологічна станція запевняє, що тижнів два буде стояти суха година.

Підійшов і Сірко. Зав’язалась розмова на тему: наша

метеорологія і її недосконалість. З цієї теми перейшли на інші. Говорили про врожай, про настрої серед селян, про колективізацію сільського господарства. У всіх цих питаннях Топченко показував себе остільки компетентним, що і тут Леся не могла не бачити його перевагу над чоловіком і редактором. Нарешті, розмова перейшла на тему: виноградники Бергмана і «наше» відношення до виноградарів. Виникла суперечка. Сірко запевняв, що виноградарі нічим не відрізняються від звичайних куркулів і Що, значить, їх треба краще притиснути і не давати їм «потачки», як це робить, на жаль, центр. Топченко, що і в цій справі добре обізнаний був, теж кваліфікуючи їх куркулями, все таки не погоджувався з Сірком. Нарешті, коли суперечка зайшла дуже далеко, ревізор роздратовано кинув:

– Знаєте… пробачте мене, але крізь ваші аргументи я бачу обличчя глибокої провінції. Ви дивитесь на наше будівництво не, скажімо, з птичого польоту, а зі своєї місцевої дзвіниці.

Здавалося, що після такої фрази хтось із «провінціялів» мусів використати момент і присоромити Топченка, але і тепер ні Сірко, ні Бродський – ніхто із них не найшовся, що сказати ревізорові: першому тільки незадоволено пересмикнулося обличчя, другий навіть льокайськи посміхнувся.

– Звичайно! Звичайно! – підхопив Валентин. – Ми дійсно дивимось на наше будівництво з своєї місцевої дзвіниці, але… хіба нас в цьому можна обвинувачувати? Хіба ви так не дивилися б, коли б жили на провінції?

– Я й не збираюся вас обвинувачувати, – сказав ревізор і додав цілком резонно: – Але я бачу, що ви вже погодились зі мною?

– Як так погодився? – мило посміхаючись, мало не скрикнув Бродський. – Який ви, їйбогу, пробачте на слові, демагог.

Суперечка знову обіцяла розгорітися, але на цей раз її припинила Леся. Бачачи, що Валентин загубив здібність логічно мислити і що далі він здібний тільки остаточно себе скомпромітувати в очах ревізора, Леся повернулась обличчям до правого берега і, не дивлячись ні на кого, сказала:

– Ви мене, товариші, ображаєте. Ви забули про мене. Які ж ви кавалери, коли досі ніхто з вас не запропонував мені навіть шклянки квасу? Я страшенно хочу пити.

Топченко галянтно розшаркався і, беручи Лесю під руку, промовив:

– Прошу до буфету… Може, ви вже й їстоньки хочете?

– їстоньки я не хочу, – сказала Леся. – А квас я хочу пити на чистому повітрі.

Жінка сподівалася, що ревізор залишить її на кілька хвилин, і вона дістане можливість перекинутись двома-трьома словами з чоловіком (вона хотіла сказати Валентинові; щоб він не показував себе таким нікчемним перед ревізором), але вийшло так, що по квас пішов Сірко, і вона знову примушена була спостерігати продовження тієї ж самої неприємної їй сценки.

До Берестечка залишилось версти чотири. Зупинок більше не передбачалося. Пароплав йшов так бистро, що за кілька хвилин треба було висаджуватись, і тому пасажири, які мусіли вилізати на цю пристань, засуетились. Почали збиратися і Сірко та Валентин. Забравши кошики, вони пішли до виходу. Бродський, звичайно, хотів, щоб з ним пішла і Леся, але цього не трапилося.

– Ми ще встигнемо, – сказав Топченко, затримуючи Лесю на верхній палубі.

Не турбуватись, на жаль, ревнивий Валентин не міг, але він на цей раз найшов у собі досить такту, щоб не затриматись.

– Ви горілку п’єте? – раптом спитав Топченко, пригадавши сценку з якогось прочитаного роману, спитав, коли біля Лесі вже нікого не було: ні редактора, ні репортера.

– А вам для чого це? – сказала Леся.

– Та ви ж, здається, в своїх кошиках везете й горілку?

– Ні. Не п’ю. А горілку веземо спеціяльно для виноградарів. У них, крім вина, нічого нема: ні пива, ні горілки… Ви, мабуть, теж не п’єте?

– Ні, п’ю. – Топченко запалив папіросу і далі поцікавився. – А ваш чоловік теж п’є?

– А це вам для чого?

– Та… так! Між іншим. Хочу знати, для кого ви везете горілку.

Леся усміхнулася.

– Я ж вам сказала для кого: для виноградарів. – І раптом додала: – А ви хочете, щоб мій чоловік напився до неможливости?

Це останнє запитання вирвалось несподівано навіть для самої Лесі. Правда, вона допіру думала, що безвільний Валентин і справді може напитися до неможливости і тим самим остаточно скомпромітувати себе в очах «товариша із центру», але подавати таке запитання все таки не слід було: поперше, в кращому разі вона цим видає себе з головою і дає зрозуміти ревізорові, що боїться за чоловіка, а подруге… ні, «так він не може подумати»!

Але Топченко саме «так» і збагнув її запитання.

– Боже борони! – сказав він. – Я на вас зовсім не претендую і особливо тоді, коли ваш чоловік п’яний «до неможливости».

Леся почервоніла. Бесіда приймала дуже неприємний характер. Ясно було, що Топченко залицявся до неї, але залицявся так мамуловато, що вона ніяк не могла на нього трохи не образитись.

– Знаєте… ходімте до виходу, – сказала вона, рушаючи з палуби.

Але ревізор, ніби нічого не трапилось, взяв її під руку і спокійно промовив:

– Ходімте! Зараз, мабуть, повернемо до берега. Пароплав і справді брав курс на голу скелю, що біля неї метушилися люди. Скоро він заревів і плавко підійшов до пристані.

– Хто зупиняється в Берестечку? – закричав кондуктор!

– Берестечко!

Канати полетіли на берег і пароплав, заклекотавши, зупинився.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 79 – 88.