4

Микола Хвильовий

З Валентином була велика морока: він ніяк не міг підвестися. Лаявся, щось бурмотів і нікого не пізнавав. І тільки за допомогою Бергмана його вдалося довести до пристані. Там він ліг на траву і захропів. За якийсь час він раптом прокинувся, заложив в рот два пальці і, зробивши біля себе калюжу, знову заснув.

– Як це противно! – сказала Леся, зиркнувши на чоловіка, і зробила гримасу незадоволення.

– Прекрасного малувато, – кинув Топченко і запропонував женщині одійти під тінь дальшого дуба.

Вони вже сиділи біля пристані години півтори, а пароплава не видно було. Вони просиділи ще з годину, але й тоді пароплав не появлявся. Нарешті, почало темніти. Зайшло сонце, спалахнув десь далеко на Дніпрових водах маяк і заблищали зорі. З села висипали дівчата та хлопці й, згрупувавшись біля пристані, стали розважатись піснями й танками. Пароплав, очевидно, спізнявся на кілька годин. Валентин не прокидався.

– Як химерно зараз біля цієї глухої пристані, – сказала Леся. – Химерні і зорі, і небо, і це голубе повітря, і води Дніпрові – і все. Ви відчуваєте?

– Як же! Безперечно! – кинув ревізор, наче’ невзначай положивши свою руку на руку Лесіну. – Я теж відчуваю.

– І знаєте, – мрійливо поглядаючи кудись, говорила далі Леся, – я думаю, що все нещастя людське тільки в тому, що серед них багато провінціялів. Коли б, скажім, всі вони жили в таких городах, як Харків, вони б не знали моїх мук. Провінція звужує кругозір.

– Особливо такі… в такій родині, – обережно додав Топченко.

Леся раптом повернулась до ревізора і сказала:

– Нє, ви говоріть прямо: і особливо звужують такі чоловіки, як Валентин. Ви мене цим зовсім не образите. – Леся зідхнула й додала: – Так, товаришу. Я хочу зараз говорити одверто: мені дуже боляче, що Валя не вміє себе так тримати в компанії, як… ну, от ви, скажім.

Топченко замахав руками. Мовляв, він теж людина з чималими хибами, брати його за зразок ніяк не можна. Але говорив він це так, що в цьому самознищенні можна було бачити тільки бажання показати свою надзвичайну скромність. Скромність Леся бачила, але бажання показати її вона не помічала – і тому, що на неї так сильно вплинуло вино, і тому, що в цей вечір все їй здавалось прекрасним, крім, звичайно, п’яного Валентина.

Рушили вони від Берестечка тільки о 10 годині вечора: так запізнився пароплав. З Валентином була нова морока: його ледве-ледве втягли в каюту, і то зарання поговоривши з капітаном і взявши в нього відповідний дозвіл. Як тільки він добрів до свого ліжка (в каюті), знову одразу ж заснув. Леся і Топченко залишились на палубі.

На землю зійшла місячна ніч. Дніпрові води взялися блиском діяманта і клекотали під колесами пароплава.

Було тихо: тільки легенький вітерець ласкав обличчя. На верхній палубі нікого не було, так що ревізор і Леся залишилися тет-а-тет.

– Я вас розумію! – сказав ревізор, знову притискаючись до Лесі плечем. – Розумію ваше нещастя. З вашим характером і з вашою вдачею – вам жити не в цьому болоті, що ви в ньому живете. Вам жити…

Ревізор взяв Лесіну руку і ніжно стиснув її. Вона, не бачила біля себе нікого, відчула, як їй спалахнуло обличчя, і відповіла ревізорові тим же.

– Ви така прекрасна женщина, – говорив далі ревізор. – Ви…

Починалась звичайна історія: п’яний чоловік не міг підвестися, а трохи підпила і зневірена в чоловікові жінка з охотою приймала залицяння хоч і стороннього, але вже до певної міри симпатичного їй мужчини. За деякий час ревізор уже обіймав Лесю, а ще за деякий час він ризикнув її й обережно поцілувати. Тепер вони вже нічого не говорили і красномовно мовчали. Вони тільки кидали швидкі погляди то в ту, то в другу сторону, боячись, щоб хтось не наскочив на них.

Але боятись не приходилось. В залі першої кляси нікого не було, ніхто не виходив і на палубу. В першій і другій клясі їхало народу малувато, а ті, що їхали, відпочивали по своїх каютах. Тільки на палубі третьої кляси чути було голоси та зрідка доносилась відтіля зажурна пісня якоїсь селянської дівчини, що їхала на північ.

Як так трапилось, що Леся хутко піддалася на залицяння стороннього мужчини, сама Леся, мабуть, не зуміла б відповісти, але Топченко знав, що, не випий Леся стільки, скільки вона випила і не поводься з нею Валентин так, як він поводився сьогодні, із залицяння безперечно нічого б не вийшло, саме тому ревізор і поспішав використати момент. Він уже не тільки цілував Лесю, але він, набравшись нахабства, вже й пропонував їй на вухо зайти до його каюти і «там трохи полежати»

– Що ви говорите! – з жахом промовила жінка і сама відчувала, що вона зовсім не жахається, що вона таки зайде до каюти Топченка і що там трапиться те, чого так боявся ревнивий Валентин, коли відпускав її з ревізором до виноградників. – Що ви говорите?

– Лесічко! – шепотів Топченко. – Ну, скажи мені (він уже говорив їй «ти»): чому ти не хочеш піти зі мною? невже ти любиш свого чоловіка?

– Так. Я люблю його. Не говоріть мені цього. Я не піду.

Леся величала ревізора на «ви» і пручалася. Але ревізор і сама вона – обидвоєвони знали, що з цього пручання нічого не вийде, що вони таки підуть до ревізорової каюти. Нарешті, коли Лесіне обличчя мало не згоріло від ревізорових поцілунків, вона раптом тремтячим голосом промовила:

– Я згодна. Тільки спершу підіть і взнайте, чи не прокинувся Валя.

Топченко поспішно рвонувся і пішов до репортера. Леся залишилась сама. Вона підійшла до бильця і сперлась на нього. Нервовий дріж охопив всю її істоту. Якось так просто виходило, ніби в цьому нічого поганого й надзвичайного не було, і все таки вона знала, що робить щось непоправиме, жахливе і злочинне.

Пароплав поспішно повертався на північ. Розсікаючи тихі води Дніпрові, він ритмічно клекотав своїми колесами. Місяць уже давно зійшов і остаточно задіямантив поверхню ріки. Даль була напівтемна, зрідка вискакував огник якогось маяка і булькав своїм привабливим світлом. Берегів не видно було – вони посунулись в сторони, і тільки коли пароплав близько підходив до якогось із них, на око падали неясні силюети темних дерев.

Топченко скоро повернувся і, обіймаючи Лесю, сказав, що Валентин міцно спить.

– Ви певні, що він міцно спить? – спитала тремтячим голосом Леся.

– Так. Ми можемо бути цілком спокійними. Залишалося йти до ревізорової каюти, але жінка ще вагалася і тому, підвівши Топченка до бильця, сказала:

– Ви розумієте, що ми хочемо робити?

– Розумію.

– І вам не страшно? – Леся в цей момент тремтіла в нервовій зимниці. – Вам не страшно? А я – скажу вам одверто – я дуже боюсь!

– Ну, що ти, Лесічко! – сказав ревізор, обіймаючи і пригортаючи до себе жінку. – Це ж, Лесічко, міщанство.

– Ви цілком переконані, що це і справді міщанство?

– Цілком!

– Ну, а як я себе буду почувати після того, як це трапиться? Ви над цим подумали?

Топченкові Лесіна поведінка не зовсім подобалась. Будучи нетерплячою людиною, він далі не міг чекати і тому схитрував:

– Коли ви боїтесь чи то не хочете віддатись мені, то… не треба.

– Ні, – тихо сказала жінка, я хочу і я вже не боюся. Ревізор обняв Лесю і, взявши її під руку, обережно потяг її до своєї каюти…

Та не пройшли вони і трьох кроків, як їм назустріч хтось пішов. Вони зупинились. І Леся, і ревізор подумали, що іде Валентин, і, зупинившись, ревізор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирішила сказати чоловікові всю правду і сказати йому, що вона вже не любить його, розповісти йому, який він нікчемний, і що вона уже далі не може жити з ним. Вона вирішила навіть запропонувати йому не перешкоджати їй віддатись Топченкові. Ці мислі, метнувшись в жіночій голові з хуткістю блискавиці, навіть заспокоїли Лесю. Але, коли з ними порівнялась людина, вони побачили, що це – не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але він був досить високого зросту і в цьому сенсі нічого спільного не мав з репортером. Проте зустріч все таки мала свої наслідки. Пасажир, порівнявшись з Лесею і ревізором, несподівано кинув:

– Це ви, Топченку?

– Я! – відповів ревізор і раптом, кинувши Лесіну руку, підбіг до пасажира. – Семене Петровичу? От не сподівався вас бачити!

– А ви ж це як попали сюди? – суворо сказав той, що його ревізор назвав Семеном Петровичем. – Мені здається, ви вже давно мусіли бути в Харкові?

Ревізор заюлив. Видно було, що перед ним стоїть його начальник. Він став вибріхуватись. Вибріхувався він якось мамуловато, а юлив саме так, як в день перед ним юлив репортер і почасти Сірко. Навіть гірше за них. Він навіть не попрохав у Лесі пробачення і пішов зі своїм Семеном Петровичем, ніби з ним, з ревізором, ніколи й не було жінки.

– Семене Петровичу! – говорив десь ревізор, даю вам чесне слово, що я їздив по справах. Я…

Але Леся уже нічого не чула. Спершу її цей випадок так приголомшив, що вона навіть одразу протверезилась, але потім, не бачачи з собою Топченка, вона відчула, як їй знову боляче, надзвичайно боляче, заскеміло в грудях. Не тому заскеміло, що не трапилося те, що могло трапитись, а тому, що ревізор, якого вона взяла за людину виняткової вдачі, за людину, яка принаймні нічого спільного не має з Валентином, був, як виявилось, звичайним чиновником і навіть більше: мабуть, гіршим за її чоловіка.

«І це я йому допіру хотіла віддатися?» – зло усміхнувшись, подумала Леся.

І побачила вона раптом життя в його звичайних, непідроблених фарбах і побачила, що люди цього життя всюди, завжди до смішного однакові. Леся схилилась на бильце і подивилась в даль. Даль була напівтемна. Тільки десь дуже далеко, мало не біля Кичкасу, блимав річний маяк. Леся замислилась.

За п’ять хвилин прибіг ревізор і, положивши свою руку на плече жінки, сказав:

– Пробач мене, Лесічко. Я… зустрів свойого бурбона і примушений був… Ну, словом, я вже вільний. Ходім.

Леся обережно зняла зі свого плеча ревізорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера і, схилившись на билце, тихо заплакала.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 95 – 100.