3

Микола Хвильовий

Виноградники Бергмана, що до них, висадившись на берег, прямувала компанія, лежали приблизно на півтори версти від пристані. Дійшли до них за дуже короткий час.

Зустрів сам Бергман, інтелігентний, гладкий німець. З Бродським він, очевидно, давно вже був знайомий, бо звертався до нього «як до свого друга» («шкода», подумала Леся, «що він не знає, як Валя допіру рекомендував його ревізорові»), з редактором Бергман теж мабуть, зустрічався, але з останнім він тримав себе багато холодніш. Щождо Лесі і Топченка, то він тут же став рекомендувати їм своє Берестечко. Із цієї рекомендації Леся узнала, що предки Бергмана прибули із Швайцарії як фахівці по виноградарству, їх викликав руський уряд через відомого французького енциклопедиста Лягарна ще в 1822 році. Діставши землю в околицях Акерману, вони заснували в п’яти верстах від нього колонію Шабо. Узнавши про існування наддніпрянських пісків, ці предки в 1890-х роках переселилися сюди і заснували Берестечко.

– Ви не можете уявити, як моїм предкам важко було, – сказав Бергман, коли компанія, нарешті, розташувалась в абрикосовому саду виноградаря. – Місцеве населення відносилось до них надзвичайно насторожено і критично, а з другого боку – переселенцям прийшлося витримати чималу боротьбу з природою. Досить відмітити, що посадочний матеріял вони привозили на парусних катерах із Шабо, а воду для поливки посадок виноградної лози возили за кілька верст від Дніпра при цілковитій відсутності доріг.

Далі Бергман говорив про мармуровий хрущ, що систематично знищував цілі площі виноградних насаджень, про пісок, що, пересовуючись силою східніх вітрів, завжди був страшним бичем виноградаря, про весняні й осінні заморозки, про грибні хвороби, про град та тумани тощо.

– Не дивно, – сказав, нарешті, Бергман, – шо в цих виняткових обставинах багато з моїх предків не витримали іспиту і остаточно збанкротували. Тільки надзвичайно стійкі, я б сказав, фанатики, перебороли всі перешкоди.

Сірко раптом підвівся й промовив:

– Все це правда, та тільки при чому ж тут ви? Виходить, що «наші гуси Рим спасли». Так?

– Зовсім не так! – спокійно сказав Бергман. – з тим же героїзмом, що й наші предки, і ми ведемо виноградарство. А втім, – тут же чемно додав він, – про це ми мабуть не встигнемо поговорити. Дозвольте поцікавитись: ви приїхали улаштувати на природі невеличкий пікнік?

– Ви не помиляєтесь, – сказав ревізор, що вже почав позіхати від оповідання виноградаря. – Саме пікнік.

За годину на зеленій оксамитовій траві появилась скатертина і різні напої. Прийшла дружина Бергмана, поважна теж досить гладенька німкеня. Вона сіла біля чоловіка і мовчки частувала гостей. Гості пили й їли і, не знаючи, про що говорити, розповідали один одному про хмари, які збиралися зробити грозу і які так грози й не зробили. Нарешті, всі, крім Лесі й Сірка, були на маленькому підпитку. Репортер випив більш за всіх, так що Леся примушена була зупинити його й сказати:

– Валю, чи не досить тобі?

Але Бродський не вгомонявся й пив далі. Він підсів до ревізора і з захопленням розповідав йому про свої таланти.

– Ви знаєте репортера Скалуського? – спитав він, звертаючись до Топченка. – Він колись, це ще було при старому режимі, вдарив об заклад, що візьме інтерв’ю в славетного Мечнікова… Мечніков, як вам відомо, нікого не приймав із нашої газетної братії. І, знаєте, взяв!.. Ха… Ха… Вскочив, а той на… горщику, ну і взяв… Ха-ха!

– Для чого ви все це говорите? – спитав Топченко.

– Як для чого? – несподіване запитання сп’янілого репортера приголомшило. – Ну, знаєте, взагалі…

– От бачите! – тоном наставника сказав, глузуючи, ревізор, – «взагалі»… Невже ви не знаєте більш цікавої теми?.. Ви, пробачте за різкість, – звернувся він до Лесі, – я не виношу органічно порожніх розмов.

Лесі знову заскеміло в грудях. Цей «нахабний» ревізор остаточно знахабнів, а цей Валентин остаточно став дурнем. Леся раптом протягла руку за вином і вмить випорожнила чарку.

– Браво! Браво! – закричав Бродський. – Браво! Леся повернулась до чоловіка і сказала чітко:

– Коли б ти, Валю, знав, чому я так захотіла вина, то напевне не кричав би «браво»… Ти дозволиш мені, – додала вона, – піти з товаришем Топченком на виноградники?

– Будь ласка!.. З охотою!.. Я теж думаю піти туди. Ревізор усміхнувся, подивився спідлоба на Валентина й промовив:

– Чи не ревнуєте ви мене до своєї дружини?

– А відкіля це ви взяли? – спитав репортер. Знову ж таки сміючись очима і позираючи на флегматичного Бергмана, Топченко сказав:

– Відтіля, що ви якось без охоти відпускаєте зі мною свою дружину.

Репортер зареготав хоч і не природним, але за те голосним реготом:

– Ха-ха! Ну, й дивак ви! Будь ласка, йдіть самі. Я тепер ні в якому разі не піду з вами.

Бродський сподівався, очевидно, що ревізор виявить шляхетність і поспішить попрохати в нього пробачення, та цього, на Валентинів жаль, не трапилось.

– І прекрасно! – сказав спокійно Топченко і, взявши під руку Лесю, вийшов з нею за ворота.

Берестечко дрімало і ніжилось в проміннях гарячого південного сонця, коли ревізор заступав по пісках поселка. На вулиці – жодної людини, тільки в крайньому дворі якісь невгамовні швайцарці грали в крокет. Виноградарі відпочивали.

– Який все таки культурний поселок, – сказав ревізор, зупиняючись в тіні спаленого сонцем дерева. – Не можна його рівняти з нашими селами. Коли там хати, то тут будинки, коли там пияцтво, то тут здоровий відпочинок, коли там бруд, то тут зразкова чистота й зразковий порядок… Як ви на це дивитесь?

Лесі дуже приємно було, що Топченко звертається до неї з таким питанням: на такі громадського значіння теми Валентин давно вже з нею не говорив.

– Ваші порівняння, – сказала Леся, – безперечно вдалі, але радісного в них дуже мало. Я ніколи не припускала, що Берестечко живе таким кулультурним життям.

– Невже ви перший раз тут?

– В перший.

– Ну, це вже не по-товариському! – зі щирим обуренням сказав ревізор. – Невже ваш чоловік не міг жодного разу повести вас сюди? З розмов із ним, я бачу, що він не раз тут був… Ні, це не по-товариському. Ви пробачте, але від такого поводження з дружиною пахне старовинним домостроем.

Леся усміхнулася дитячою усмішкою.

– Ви, мабуть, не помиляєтесь, – промовила вона. – Але що зробиш?

– Як що зробиш? Він же, здається комуніст?

– Так. Комуніст.

Топченко ще з більшим обуренням поставився до вчинків Бродського. Він говорив, що «це неможливо», що за це – хай Леся ще раз пробачить йому – за це навіть з партії виключають, що і т. д. Іншого разу Леся, мабуть, не дійшла б до такої одвертости з малознайомою людиною, і не дозволила б хоч би тому ж Топченкові говорити з нею на таку тему, але тепер вона, чи то під впливом скандальних, негідних справжньої людини Валентинових вчинків, чи то під впливом випитого нею вина, – тепер вона слухала ревізора з великим задоволенням.

– Ви ще раз пробачте, – сказав Топченко й притиснувся ліктем до Лесіної руки. – Я, знаєте, не міг би так жити.

Леся здригнула: подивившись на Топченка і побачивши в його очах ласку і щире співчуття до неї, вона відчула в ревізорі саме ту людину, що про неї мріяла минулої ночі. Топченко помітив це. Він ще щільніш притиснувся був до жінки, але в цей момент дорогу їм пересік Бергман.

– А я найближчою доріжкою – сказав Бергман. – От і обігнав вас. Ви не туди йдете. Кращі виноградники на цей бік.

І Леся і ревізор незадоволені були появою виноградаря, але вони, звичайно, не показали цього Бергманові і, подякувавши йому за турботу, пішли з ним в тому напрямку, в якому вказував виноградар.

– Я вам не договорив, – сказав Бергман, повертаючись до розмови, що її розпочав був до обіду і що із за неї й вибіг сюди. – Товариш Сірко не вірить ні мені, ні моїм колегам, а по суті я турбуюся не за себе, не за своїх колег, а за державу.

І Бергман знову почав довге оповідання про те, як виноградарі коректно тримали себе в час громадянської війни, з якими вони зусиллями організували виноградну кооперацію і т. д. і т. п. і тому він ніяк не розуміє, чому його і його колег позбавили права голосу.

– Цим позбавленням, – сказав Бергман, – ми зовсім розвалили кооперацію, бо позбавлених осіб було виключено із рядів кооперації.

– Ви поінфомували б про це центр, – кинув, позіхаючи, Топченко.

– Як же! Інформували, – сказав Бергман, витираючи піт з чола. – Відношення до нас радянського уряду…

Виноградар став тут перелічувати всіх відповідальних осіб, що побували в Берестечку і що «так симпатично» ставилися до нього. А перелічивши, підійшов до одного із головних питань.

– Ви тільки подумайте, – сказав він. – За офіційними даними, скажімо, Дагестанської республіки робітник в Кизлярі дістає 50 копійок в день, в Дагестані середня ціна 1 карбованець. А у нас по сімнадцятирозрядній сітці з співвідношенням 1:8 річні робітники по 1 розряду дістають 18 карбованців. Це нормально? Як ви гадаєте?

– Нічого я не гадаю, – сказав ревізор, ще раз нарочито позіхнувши і зиркнувши на Лесю, що йшла, кудись мрійливо поглядаючи своїми трохи гарячими від вина очима. – Ви ясніш кажіть.

– Будь ласка! Я вас вже поінформував про дагестанські норми. Слухайте наші. Підрізник дістає у нас 2 карбованці 48 коп. плюс 27%, себто 67 коп. (начислення на всю зарплату складають: соцстрах – 16%, на утримання робочкома і ведення культроботи – 5 ½%, утримання будинку відпочинку – 1%, стипендіяльний фонд – ½%, будівля нардому – ½%, помешкання робочкому і утримання столу роботодателів – 3 ½% – всього 27%,) – отже 2 карб. 48 коп. плюс 67 коп. – 3.15. Одкривальщиці, сапальщиці, закривальщиці 1 крб. 80 коп. плюс 27% 48 коп. – 2.25. Купоросники, сапальники, терпійники…

Виноградар не вгомонявся. А коли він підійшов до довійськових цін і сказав, що підрізник діставав від нього «тільки 1 карб.», Леся повернулась до нього і кинула:

– До війни він діставав 1 карб., тепер 2.48 (27% до рук його не попадає). Невже ви гадаєте, що це вже таке велике збільшення, коли взяти на увагу, що курс довійськово-го карбованця був вищий і що революцію саме для робітників та селян і роблено?

– Справедливо! Цілком справедливо, – заметушився виноградар. – Але увійдіть і у наше становище.

Але лагідна Леся на цей раз не захотіла «увійти в становище» і, подякувавши Бергманові за інформацію, чемно вклонилася і пішла з Топченком на дальній виноградник.

Південне гаряче сонце почало вже падати, але ще стояла шаленна спека. На небі жодної хмари, в повітрі жодного хижака, наче вимерло все. Сипучі піски дюнами посувалися праворуч, і в цьому безмежному степу не було їм ні кінця, ні краю. І коли б не виноградні лози, що участками витикались то тут, то там, здавалося б, що це не наддніпрянський степ, а сама пустельна Сагара. Словом, далі йти не можна було, і тому ревізор і Леся повернули до Дніпра. І, як тільки вони ступили на високий берег, одразу повіяло холодком. І одразу ж розмову повернено було на відношення Валентина до своєї дружини.

– Це все таки, їйбогу, домостроем відгонить, – продовжував ревізор, сідаючи біля Лесі, що вже, найшовши тінь, вмостилась на береговій траві. – Як хочете, а я вас все таки вважаю за ідеальну жінку. Такі жінки залишились тільки на провінції.

Леся розуміла, що Топченко просто говорить їй компліменти, що Топченко, повернувшись до Харкова, забуде про неї і саме на другий день, і все таки Леся з задоволенням слухала ревізора, і все таки вона слухала б його без кінця.

– Я, знаєте, – говорив далі Топченко, наче невзначай притискуючись плечем до Лесіного плеча, – я… власне мені… ніколи не везе з жінками! Ви, очевидно, хочете спитати, для чого це я говорю? Відповідаю одверто: я заздрю вашому чоловікові.

Леся знала, що ревізор хоч може й не бреше, але у всякому разі «трохи» перебільшує, і все таки їй приємно було слухати його: хоч як там, а його, самоупевненого і нахабного, не можна рівняти з Валентином, нікчемним і справді безпорадним провінціялом. Боже мій, як Лесі боляче і неприємно дивитись сьогодні на чоловіка! Так боляче, що вона з охотою ще випила б вина: вино ще більше затуманить голову і серце ще скоріш заб’ється.

Леся так і зробила: повертаючись до Бергмана, вона завітала з ревізором до одного із виноградарів і там випила ще одну пляшку вина. І Леся не помилилась: світ тепер постав перед нею уже в надзвичайно прекрасних фарбах.

Але Леся помилилась, думаючи (а вона про це таки думала), що Валентин зустріне її розгніваними очима: ревнивий репортер, розгубившись остаточно і не знаючи, як він має припинити залицяння ревізора до дружини, «з горя» напився і лежав в Бергмановому саду, як то кажуть, без ніг. Друга новина, якою зустрів Лесю і Топченка виноградар, була та, що мовчазний Сірко, залишившись сам, пішов на пристань і відтіля моторкою поїхав додому.

– От тобі й маєш! – сказав Топченко. – Так багато чекали від пікніка, а вийшло, пробачте на слові, пшик. У вас на провінції завжди так улаштовують пікніки?

Ревізор говорив це ображеним голосом, але трохи сп’яніла Леся розуміла, що він дуже задоволений з такого фіналу і що кращого він і не бажав. Ці новини прийняла з задоволенням і Леся: і їй приємно було залишитись з ревізором сам на сам на декілька годин, але і вона це глибоко заховала біля свого схвильованого серця.

– Ну, що ж, – сказав ревізор, – нам залишається тільки подякувати хазяїнові за гостинність і йти на пристань… Коли тут пароплав буває?

– Може бути за годину, а може і за три! – відповів Бергман. – Це залежить від Херсону.

– Коли так, то давайте помаленьку рушати. Я сьогодні обов’язково мушу виїхати до Харкова.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 88 – 95.