4

Микола Хвильовий

З Чаргаром я зустрічалася дуже часто, але на квартиру до нього попала через три місяці після нашого знайомства. Я зовсім не уявляла собі, як бідно живе наш славетний художник. Кімната його, як і моя, була в підвалі. Із стін завжди несло льохом, а із стелі ніколи не сходила вогка руда пляма. Над його кімнатою був клюб радслужбовців, і тому його стеля завжди дрижала від тупотіння й крику. Чаргар мені сказав, що він уже кілька разів звертався до комхозу [64], але… словом, він, очевидно, ніколи не вибереться відціля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але, сказавши, махнула рукою. Він теж махнув рукою. Ми зареготали.

Пам’ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати важкі томи, що їх у безпорядку розкидано було по кімнаті. У вікно зазирав промінь сонця й зайчиком грав на стіні. Чаргар сидів напроти мольберта й уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче він намалювати моє тіло – я з охотою буду йому позувати. Він сказав, що не має в цьому потреби, бо це не його фах.

– Я жінок іще ніколи не малював і, очевидно, не буду малювати.

Я спитала, чому. Він не відповів. І тоді ж мене зацікавила важка книга: це була розвідка про шведські кургани. Художник це помітив і сказав, що він уже кілька років мучиться над ідеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карло XII і Мазепа після поразки. Він думає написати картину універсального значення.

Чаргар взагалі мало говорив. Фрази йому виривались якось несподівано, ніби він і справді ненормальний був. Але на цей раз він виступив із цілим оповіданням. Говорив він, правда, страшенно плутано й незрозуміло, але мені й цього було досить: я могла вже доводити нашу інтимність до останньої межі, і я рішила взяти його нахабством. Він держав мою руку в своїй руці й цілував мої пальці. Але поцілунки ці були якісь холодні, німі.

– От ти мені цілуєш руки, – сказала я, – але скажи мені: які це поцілунки?

– Що ти хочеш сказати? – спитав Чаргар.

– Я питаю: це ті поцілунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала «уживати») при зустрічі з любою жінкою?

Він знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, він рішуче відмовляється розуміти мене.

– Pardon!.. Але мені здається, що я говорю ясно, – і я посунула від нього мольберт.

Чаргар нервово здригнув і якось жалкенько відповів мені дрібним смішком:

– Знаєш… давай покиньмо ці розмови!

Мене це раптом зірвало – і я сказала досить таки різко:

– Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тоді б ти теж саме сказав мені?

Він прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:

– Я не вмію кохати.

Його м’який приємний баритон якось загубився, і говорив він майже дитячим дискантом. Тоді перший раз мені прокинулось до нього щось подібне до огиди.

– Ну, добре, – сказала я. – Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мріяти про це не смію. Але дозволь мені кохати тебе.

Він знову дрібно засміявся, і, враз перетворившись, суворо промовив:

– Чи не час нам покинути цю розмову?

– Ти так гадаєш? – кинула я. – Ну, а коли б… я хотіла віддатись тобі… ти взяв би мене?

Ця остання фраза вирвалась мені якось зовсім несподівано.

До такого цинізму я ще ніколи не доходила, але тоді передчуття чогось надзвичайного, що раптом із страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далі.

– Може, про це сьогодні не будемо говорити? – холодно сказав Чаргар.

Він, як мені здалося, зробив наголос на «сьогодні», і тому я спитала:

– Тоді ти, може, дозволиш мені зайти до тебе завтра?

Чаргар нічого не відповів і заплющив очі. Обличчя йому було майже мертве – і я перелякалась. Якось одразу я усвідомила собі весь жах мого становища. Я ж така випадкова постать на життьовій дорозі славетного художника. Варто йому сказати «досить» – і я вже його ніколи не побачу. «Ах, Боже мій, – думала про себе, – яке нахабство. Хто мені дав право так поводитись із ним? Хіба він не розуміє, що мої цинічні пропозиції – це є тільки один із прийомів, що ними я намагаюсь вивести його на світло».

Але «ахи» («Ах! Ах!») якось тихо прозвучали в моїй душі. Другий голос диявольськи нашіптував уже зовсім інше. Він говорив, що на життьовій дорозі художника я зовсім не випадкова постать. Хіба в мене не всі дані? Інтелектуально я досить розвинена людина, фізично мене вважають красунею, на моїм боці і молодість, і полова невинність [65]. І потім, що значить «випадкова»? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собі ціну.

– Словом, ти мені рекомендуєш не чіпати цього питання і мовчати? Я мовчу.

– Це краще! – сказав він і раптом спитав: – Ти зі мною підеш обідати?

– Обідати? Який різкий перехід!.. – Але я все таки погодилась, і ми вийшли на вулицю.

За півгодини ми були вже в їдальні Каракадзе. Там ми зустріли молодого композитора. Я познайомилась (прізвища зараз не пам’ятаю). Композитор запропонував нам піти після обіду в зоологічний сад. Він запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекрасні екземпляри.

– Мене трохи дивує, – сказала я, – що композитор цікавиться зоологією.

– Це й справді трохи химерно, але в наш вік без природознавства не обійдешся.

Він це сказав із іронією. Але я її не зрозуміла.

– От тільки погано, що наш шановний Чаргар не цікавиться цією наукою.

– Правда? – спитала я, звертаючись до художника.

Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом підвівся й уклонився нам: мовляв, він забирає свою пропозицію назад, бо зовсім не хоче бути виновником сімейної драми.

Коли композитор пішов, я звернулася до Чаргара:

– Чуєш, – сказала я, – він зовсім не сумнівається, що я вже твоя любовниця.

– А хіба тебе це дуже цікавить? – тим же рівним і холодним голосом сказав Чаргар.

– Коли б не цікавило, я б не говорила, – сказала я й зрозуміла, що між нами вже почалась якась внутрішня боротьба.

Я підвелась і підійшла до дзеркала. Я знала собі ціну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тоді мені ще ясніш стало, що Чаргар сьогодні свідомо й проти бажання відштовхує мене від себе. Для мене ясно стало, що він запобігає більш інтимних стосунків між нами. Він чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх.

Але мені вони були потрібні, як повітря, бо тільки такі відношення приводили мене до останнього, невідомого мені закутка людської душі, що в ньому найкраще мусіли віддзеркалитись химерні озера загадкової далі.

Я сказала, що йду додому; він запропонував провести мене. Я відмовилась. Тоді між нами виник іще такий діялог:

– Так от, не турбуйся, я сама піду, – сказала я. – Але дозволь нагадати, що я подобалась тобі за одвертість… правда, за одвертість?

– Ну, да, – сказав Чаргар.

– Так от, одвертість. Міщанська умовність не дозволяє жінці першій заговорити про кохання. Я від цієї умовносте далеко стою й тому кажу тобі: я безумно кохаю тебе.

– Я це знаю, – холодно сказав Чаргар.

– І ти, очевидно, знаєш, що я досі не знала мужчини?

– І це знаю.

– Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу віддатись тобі.

– І це знаю, – знову холодно сказав Чаргар.

– Значить, фізично я противна тобі?

– Нічого подібного, – кинув він і зціпив зуби.

Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулиці стояла красива жінка й пропонувала своє тіло. Повз нас пробігали городяни і здивовано оглядали і мене, і Чар-rapa. В мені палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що мені треба піти в книгозбірню. Чагар запропонував провести мене. Я не відмовилась. Але, коли ми підійшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогодні день відпочинку бібліотекарів.

– Ти мені дозволиш прийти до тебе завтра? – сказала я й подивилась на Чаргара.

– Я тобі вже сказав!

– Ти мені сказав, що цього не хочеш?

– Так!

Тоді я стиснула йому руку й пішла додому. Я йшла і ввесь час здригалась, ніби мені була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз мені довелося так одверто й так цинічно говорити. «Як сіроока журналістка» – подумала я.

Пам’ятаю, тоді в перший раз я розгорнула Біблію й почала її уважно читати. Читала мало не всю ніч. Коли я одривалась од неї, переді мною поставав наш біленький домик, золотий півник на флюгері й дорога до нашої глухої степової провінції. «Боже мій, до чого я дійшла! Що це таке? Навіщо мучити себе й другого?» Але тоді якийсь голос диявольськи шепотів мені:

– Він знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не існуєш!

Це був, звичайно, страшенний ідеалізм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за його непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потім вияснилось, відважно намагалася протиставити себе своєму вікові, а він, вік, глузував із мене. Я хотіла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя, але це моє бажання розбивалось об глуху стіну наманікюреного віку. Уже з останньої зустрічі з Чаргаром щось ворухнулось мені, що з цього, мабуть, нічого не вийде, в цій нерівній боротьбі мене буде деморалізовано – і тільки. Проте все це я, мабуть, лише відчула, але не пізнала, бо інакше Чаргар не маячів би мені так довго серед бурного моря сірої, нудної й частіш за все паскудної буденщини.

– Ах, ти, мій нещасненький Дон-Квізадо! – думала я про себе.

Вся трагедія була в тому, що я народилася все таки людиною свого часу. Були такі хвилини, к, коли я й сама глузувала з себе. Тоді всесильний скепсис з’їдав мою гарячу віру – і від мого романтизму залишалося розбите корито. Вісімнадцяти років я вже знала: знала і глуху провінцію, і столичний рух і навіть знала, чим їм живе цей прекрасний цвинтар – так звана гнила Европа. Інших доріг я вже не бачила. Повертатися на провінцію я не могла, і ніякий Руссо не зміг би привабити мене сільськими пейзажами.

– Ах, ти, мій нещасненький Дон-Квізадо! – знову я думала про себе.

Повз моє вікно йшла синя міська ніч, і десь торохтіли традиційні підводи. Тоді я нарешті покинула Біблію й підійшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугі грудні яблука й лягла спати. Але і в ліжку я довго не могла заснути.

Уночі пішов дощик. Була гроза, і блискавиці різали скло мого підвального вікна. Я підвелась і довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок і Ярославну, і згадувала тургенєвських женщин – таких чистих і хороших – і подумала, що вже таких женщин ніколи не буде й що навіть я, що не знала ще жодного мужчини, навіть я давно вже загубила свою чистоту й свою невинність.

Блискавиці різали скло. Я відчинила вікно. Цвіла десь липа, і запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тієї ночі не спала.

Примітки

64. Комхоз – комунальне господарство (від рос. – коммунальное хозяйство).

65. Полова невинність – статева незайманість.

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 193 – 199.