8
Микола Хвильовий
Отже, ішла весна, прилетіли солов’ї. Я кілька разів була в театрі, але частіше я блукала по городу, як бродячий пес. Легенька тривога ніколи не покидала мене. Як і раніш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В ці дні я з’їла стільки шоколяду, скільки не з’їла його за ввесь свій вік.
Уже надходило свято Першого травня. Напередодні я зробила ванну, вимила й надушила своє тіло. Все це так ретельно робила, ніби й справді збиралась до шлюбної ночі. Я наділа сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.
Прокинулась щось о восьмій годині, і мені на душі було, як ніколи, радісно й дзвінко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобілі до загороднього поля. Я хутко одяглась і побігла до установи. Там ми мусіли зібратись і відтіля йти на гіподром. Мені місцком дав ролю організатора, і я перев’язала руку червоною хусткою. В першому коридорі мене зустрів діловод. Я поклонилась, він мені не відповів. З останньої нашої розмови він став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився він зі мною досить чемно. Я це з’ясовую не так його порядністю, як тим, що до мене гарно ставився місцевий комгурток (я проводила в установі досить таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комуністів і завжди ходив перед ними на задніх лапках.
Ми вийшли організованими шеренгами на майдан Ляс-саля й відтіля пішли на гіподром.
Всі вулиці ломилися від городян, і я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим національним святом, бо навіть буржуазія святкує його. Я згадала Париж, Францію, тамтешнє всенародне свято й подумала, що між нами й французами є багато спільного. Цю думку я сказала одній машиністці, що йшла поруч мене. Вона мені нічого розумного не відповіла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тоді почула нашу розмову сіроока журналістка й підійшла до мене.
– Ти гадаєш, що між нами й Францією можна провести паралелю? – спитала вона.
– Так!
– В якому сенсі? – і вона чомусь зло подивилась на мене.
Я сказала. Я говорила, що велика французька революція страшенно нагадує нашу, що… і т. д.
– Ти говориш, як Ціцерон! [66] – іронічно сказала вона.
– При чому тут Ціцерон? – спитала я.
– А при тому, – раптом занервувалась вона, – що не тобі тикатись із своїм носом… в політику!
– Припустім, я помиляюсь, – спокійно сказала я. – Але хіба я не маю права думати?
Сіроока журналістка мовчки подивилась на мене й пішла вбік. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже підійшли до гіподрому.
Було море квітів на величезному майдані, і стояв грохот десятка оркестр. На головному пляцу піонери й комсомольці робили фізичні вправи. На кількох трибунах оратори виступали з доповідями. Ревли сирени, метушились автомобілі. За півгодини великі групи почали розбиватись на невеличкі гуртки, потім уже блукали й одиночки. Тоді передвижні трупи розкинули передвижні сцени, і на майдані виросло кілька мініятюрних театрів.
Я покинула своїх і пішла блукати. Десь тут я мусіла зустріти Чаргара, бо я не припускала, щоб він не вийшов сюди.
Пам’ятаю, зупинилась біля ларька № 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потім пішла до екрану малярів. Там художники за п’ять хвилин малювали карикатури діячів революції. Там я й зустрілась із Чаргаром.
Він був веселий і весело стиснув мені руку.
– Сьогодні надзвичайно чудовий ранок! – сказав він.
Я притиснулась до нього, і ми пішли. З годину ми блукали по гіподрому, потім рушили в степ. Мені прийшла мисль пожартувати.
– Ти знаєш, – кинула я, – сьогодні ти йдеш зовсім не з дівчиною, а з молодичкою!
– Що ти цим хочеш сказати? – спитав він.
Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла заміж. Він почервонів чомусь і, галянтно вклонившись, поцікавився:
– Дозвольте ж тепер запитати, хто ваш чоловік?
– Діловод Кук, – сказала я. – Ти, мабуть, знаєш його?
– Так, я його знаю. Здається… прекрасна людина! Я певна була, що він не вірить мені й жартує, і тому перейшла на іншу тему, не думаючи робити спростовання. Ми йшли в морі безсмертників. Праворуч нас летів у небо величезний спис радіо. Пам’ятаю, мені раптом здалося чомусь, що Чаргар під невеличким «градусом».
– Ти сьогодні наче трохи підвипивши? – спитала я.
– Я сьогодні трохи підвипивши, – усміхнувся він.
Я спитала, чому так рано. Він сказав, що він уже кілька тижнів починає дні горілкою. Він горілку не дуже любить, але не може не визнати, що «горілчані» дні безтурботніші й веселіші. «Невже він серйозно плакав тоді в лісі?» – подумала я й сказала:
– Чому тобі такий безнадійний погляд на життя?
– Відкіля це ти взяла? – усміхнувся Чаргар. Потім запевняв мене, що він на життя дивиться дуже весело. Він у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготі і в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарешті Чаргар сказав:
– Ну, пора вже й додому… Ти не думаєш зайти до мене?
Я погодилась, і ми пішли до нього. З півгодини ми блукали по переулках, поки нарешті не вийшли на майдан Трьох комунарів. Біля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темніти. Раптом до нас підійшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала мені. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурністю.
– Це – резонерство! – сказала я.
Потім говорила, що він теж деколи впадає в містику, натякуючи на історію в лісі. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тоді він порадив мені відійти в бік, щоб мене хоч не бачили в клюбі радторгслужбовців. Я нарешті зрозуміла його й сказала циганці, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:
– Скажи мені, коли б циганка підійшла до нас десь у безлюдному місці… ти дозволив би їй гадати?
Чаргар мовчав. Але я вже без нього знала, як би він зробив у цьому випадку, і негарне почуття знову прокинулось у мені до художника.
В кімнаті ми сіли на ліжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так – мовчки – ми просиділи кілька хвилин. Тоді на небо налетіла темна хмара, і в кімнаті майже зовсім стемніло. Десь замирали Першотравневі оркестри. Город стихав. Потім за вікном закрапало, і пішов дрібний дощ. Легенький вітер увірвався в кімнату, і запахло якимись польовими квітами.
Хоч Чаргар і зіпсував мені трохи настрій, але я ще переповнена була враженнями дня, і тому, коли він положив свою руку мені на коліно, я із вдячністю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск і нагадував мені нашу першу зустріч. Очі його знову вабили мене своєю неясністю. Що далі, то більш мене хвилювало тіло художника. Нарешті він узяв мене за руку й промовив:
– Б’янко. Ти й сьогодні скажеш, що говорила колись?
– Що саме? – спитала я й здригнула.
Чаргар зам’явся й мовчав. Тоді я впевнено підійшла до електрики й погасила її. Потім я знову сіла на ліжко.
– Ти, може, маєш на увазі циганку? – спитала я, свідомо відтягаючи рішучий момент.
Чаргар мовчав і ласкав мої руки. Потім він цілував мені пальці.
– Ну, в чому ж справа? – знову спитала я.
– Я говорю… – замнявся він і рішуче додав, – ти говорила, що кохаєш мене?
– Так. Говорила.
Він знову помовчав. Потім плутано почав запевняти, що й він покохав мене, що… і т. д.
– Ти теж говорив мені про це! – усміхнулась я. Але – почекайте! – то ж були, мовляв, несерйозні розмови! Словом, він тільки тепер відчув, як він кохає мене. Я згадала недавній свій жарт про весілля з Куком і спитала, чи не трапилось із ним того, що з Онєгіном. Коли Татьяна була вільна, він її відштовхував. Як вийшла заміж… Ну, ясно: історія повторюється. Тоді Чаргар став божитись, що нічого подібного не трапилось, що це мої вигадки.
Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? І тоді ж мені блиснула жахна мисль. Чи не думає він і справді, що я вийшла заміж за Кука? «Так от чому покохав він мене!…Теж аліменти!» Я обережно стала його випитувати.
– Ну, добре, – сказала я. – Припустім, що ти мене кохаєш, і припустім, що я обдурила тебе.
– Себто як? – не зрозумів мене Чаргар.
– А так, – спокійно сказала я. – Я й не думала виходити заміж. Це просто був жарт.
Він ураз одхилився від мене й захвилювався: мовляв, навіщо ці жарти? І потім, хто мені дав право так жартувати з ним? (Він так і сказав «хто мені дав право»). Тоді я вмить підвелася й засвітила електрику. Я стала напроти Чаргара й різко сказала:
– Що значить – «хто дав мені право»? Відкіля цей тон?
Він сидів блідий і мовчав. Мені знову прийшла мисль, що я перебільшую, що я зовсім не зрозуміла його (він, мовляв, просто не любить жартів у серйозні хвилини), що я зовсім даремно турбуюсь: Чаргар і не думав мене ображати. Я підійшла до нього й закинула свою руку на його шию.
– Милий мій, – сказала я, – не гнівайся! Я, їйбо, проти волі образила тебе.
Він довгим і уважним поглядом подивився мені в очі. В ці хвилини мені буквально забило дух і бракувало повітря – так хвилювалась я. За один момент мені в голові пронеслось мільйон думок. Вони летіли, як блискавиці, наздоганяючи одна одну.
– Добре, я на тебе не гніваюсь! – сказав художник. – Але все таки ти мені мусиш сказати: ти вийшла заміж, чи ні?
Тоді мені блиснула мисль, і я сказала:
– Вийшла, мій милий! Вийшла!
Він рішуче взяв мене за руку й посадовив на ліжко. «Аліменти», – якось мляво подумала я й відчула в усьому тілі неміч. Чаргар мене ласкав. Свіжий вітрець летів у кімнату, і знову запахло якимись польовими травами. Дрібний весняний дощик ущух, і в вікно зазирала темна ніч. Чаргар підійшов до електрики й погасив її. Він обережними рухами примусив мене розтягнутись на ліжку. Чаргар хотів уже брати мене, як у цей момент мені вернулись сили. Я так одштовхнула його, що він ледве вдержався на кроваті. Потім я скочила з ліжка й знову запалила електрику. Я підійшла до Чаргара. Він здивовано поставив на мене свої очі. Тоді я красномовно подивилась на нього, плюнула в обличчя й мовчки пішла до дверей.
Примітки
66. Ціцерон Марк Тулій (106-43 до Хр.) – давньоримський письменник, політичний діяч, що вславився своїм ораторським хистом.
Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 215 – 221.