7

Микола Хвильовий

За кілька днів я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустріч нецікава – і я її обминаю. Пішла я від нього, коли на небі стояв уже молодик. На вулиці Деляклюза я зустріла сірооку журналістку. Вона попрохала в мене п’ять карбованців. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матері, що «живе на північному краю города». Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повірила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника – він, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потім зупинила мене біля вечірньої вітрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони – її любовник і вона – хочуть улаштувати ніч п’янки й любовної оргії.

– Ну, Б’янко, поїдемо на п’янку, – зробила вона гру слів і всміхнулась.

Я сказала, що я, можливо, і поїхала б, коли б загубила свою невинність.

– Себто, яку невинність? – здивовано спитала вона.

Я сказала й хотіла йти. Тоді журналістка схопила мене за руку й нахабно зареготала.

– Так ти ще… – і вона кинула непристойне слово. Потім затягла мене в куток підворіття і, майже захлинаючись, говорила мені:

– Так ти не брешеш, що не знала мужчини?

Я побожилась і раптом відчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тоді сіроока журналістка здавила мені руку вище ліктя й так сильно, що я мусіла її відштовхнути. Вона казала мені, що я красуня, що за моє тіло дадуть дві тисячі карбованців, що такі жінки живуть в Одесі й Москві, де багато буржуа з капіталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею – і я найду такий чудовий закуток, який мені й не снився.

Вона мені малювала напрочуд привабливі й цинічні картини. Але вона такими божевільними очима дивилась на мене, що я мусіла її ще раз одштовхнути.

– Ти не поїдеш зі мною? – нарешті в розпуці скрикнула вона.

– Не поїду!

Я сказала рішуче, Тоді вона замахнулась і хотіла вдарити мене в обличчя. Але я вчасно схопила її руку й одвела вдар. Я її так міцно схопила, що вона мусіла стати на коліна. Я й сама не знала, що я така сильна жінка. Журналістка раптом заплакала. Тоді я поцілувала її в голову (пахло поганенькою пудрою) і посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я пішла додому.

Додому я йшла переулками, не поспішаючи. Легенька тривога раз-у-раз примушувала мене здригатись. На площі Повстання я зупинилася біля шоколядного кіоску й купила плитку міньйону.

Я прийшла за півтори години й сіла за стіл. Пам’ятаю, до мого вікна підійшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидіти в альтанці. Мені не хотілось виходити з кімнати – і я сказала:

– Чи не холоднувато надворі?

– Що ви? – сказала товаришка.

Я не знала, що їй говорити й мусіла вийти до альтанки. Ми сіли на стілець і почали розмовляти. З півгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потім між нами виникла така розмова:

– Ви вірите в судьбу? – спитала товаришка Уляна.

– Як би сказати вам… очевидно, не вірю.

– Знаєте, – сказала вона, – теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вірю. Власне, я і не маю права вірити (вона, очевидно, натякала на приналежність свою до партії), але от на практиці якось інакше виходить.

– Чи не думаєте ви, – сказала я, – що ідеалістичні теорії мають рацію існувати?

Товаришка Уляна замахала руками.

– Що ви! Як може прийти мені така мисль, – перелякано сказала вона. – Я думаю тільки, що в світі завжди варіюються два світогляди. Але коли ідеалізм має багато недоговорености, то я думаю, що й матеріялізм не без слабих боків.

– Іншими словами – вас не задовольняє ваша партія?

Товаришка Уляна знову замахала руками.

– Нічого подібного! Мені тільки хочеться внести деякі ясності в свій світогляд. Я, знаєте, – казала вона далі, – раніш ніколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.

– Без причини нічого не буває, – резонерствувала я.

– Очевидно, і в вашій тривозі єсть якась причина.

– От! – раптом підхопила товаришка Уляна. – Ви цілком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зі мною трапиться якесь нещастя.

Вона зробила не зовсім логічний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тоді вона відстоювала свою думку й ніяк не могла заспокоїтись.

– Саме якесь нещастя, – говорила товаришка Уляна. Я ніколи не помиляюсь. Колись на фронті мені прийшла мисль, що вночі трапиться несподіванка. Я сказала, мені не повірили. Один комісар запропонував навіть викинути мене за пророцтво з партії… А вийшло все таки по-моєму: наш штаб захопили, і тільки я вирвалась.

– Ну, це – випадок! – сказала я.

Тоді товаришка Уляна знову запротестувала, і я вже з нею не сперечалась. Я тільки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацію настоювати на своєму, і думала, що вона одна з тих невдачників, що приходять на світ тільки для того, щоб мучитись.

Раптом по садках долетів до нас рев із зоологічного: то ревів лев за гратами. Рев був якийсь сумний і безвихідний. Можливо, звірові приснились далекі простори його вітчизни, можливо – щось інше.

– От! – з великим наголосом на «от» сказала товаришка Уляна. – Реве лев! Іноді й людям хочеться так ревти.

Потім вона зідхнула. А потім вона багато говорила мені про часи громадянської війни. Вона довго говорила мені того вечора про той дикий і тривожний час, коли люди ходили голі й голодні й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тільки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсім даремно думала, що я не розумію його. Він і мені лежав на серці. Я подумала, що тоді всі пізнали таємну даль, але той час уже не прийде ніколи, як не прийде ніколи й голуба молодість.

«Значить, і даль треба шукати на якихось інших шляхах?» – подумала я.

На другий день я не пішла на службу: я прокинулась із головними болями. Коли вийшла в сіни, щоб там скип’ятити чаю на примусі, в наш коридор хтось постукав. Я пішла й відчинила двері. Увійшов товариш Бе. Обличчя йому було пом’яте й бліде: він, очевидно, не спав цілу ніч. Я до цього часу ніколи з ним не розмовляла (був він якийсь суворий і нелюдимий). Але на цей раз якось механічно кинула:

– Здраствуйте!

Він здивовано подивився на мене й підморгнув мені лівим оком. Тоді я в свою чергу здивовано подивилась на нього. І тоді ж я побачила, що він п’яний. Щоб якось одв’язатись од нього, я сказала йому, що його чекає товаришка Уляна.

– Ви кажете Уляна? – сказав він і підійшов до мого примусу.

– Так!

Товариш Бе вийняв із кишені портсигара й несподівано кинув:

– А ви, знаєте… бабйонка нічого собі… цимес!

Я суворо подивилася на нього й сказала, що він краще зробить, коли піде до себе.

– Чого ж це до себе? – п’яно забелькотів він.

– Там вас чекає товаришка Уляна! – різко сказала я. Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернім словом. Я круто повернулась і пішла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти – не знала. А втім, можливо, це тільки тепер мені здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, і товаришка Уляна, і сіроока журналістка, і діловод – всі вони давали відпочинок – і тільки. Бо, і справді, всі вони були по суті епізодичні особи в моїй історії й не могли мене цікавити. Я просто дурила себе.

Але цьому мусів прийти кінець, і він прийшов.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 211 – 215.