1

Микола Хвильовий

На двадцятій верстві від кордону експрес зупинили бандити. Результатом перестрілки було: одне вибите вікно і затримання потяга на кілька хвилин. Коли експрес знову рушив у сизу далечінь туманного дня, в купе Криленка ввійшов повожатий і попрохав його дати притулок двом громадянам.

– Прошу пробачення, – сказав він. – В розбите бандою вікно вривається вітер, і пасажири вимагають, щоб я їх перевів у інше місце. Чи не дозволите використати купе дипломатичних кур’єрів?

– Будь ласка, – кинув Криленко і підвівся з ліжка. В купе увійшло двоє. Один із них середнього зросту, з живими мишачими очима – мовчки положив на полицю чемодана і, не привітавшись, сів. Другий, очевидно, супутник першого, не в міру худий, не в міру високий, так що, входячи в купе, мусів низько вклонити голову, щоб не зачепитись, нервово підкинув плече і попрохав пробачення за турботу. Сідаючи напроти Криленка, він поправив ремінь свого саквояжа й сказав:

– Я вам не заважаю, шановний добродію?

– Очевидно, ні, – промовив Криленко і здивовано подивився на пасажира: його увагу зупинила зайва запобігливість.

Не в міру високий пасажир мовчки, не підводячись, скинув пальто й подивився своїми світлосиніми очима у вікно. В такому положенні він просидів декілька станцій, і тільки коли в купе спалахнув ріжок електрики, – пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка і, підсівши ближче до столика, забубонів по ньому схудлими музичними пальцями.

За цей час його супутник встиг декілька разів вибігти з купе і вихопити з подорожніх станційних буфетів кілька фунтів шинки, цукерок, яблук та іншої їжі. Раз-у-раз він наливав чаю в свою металеву чашку і набивав рота принесеним. Коли потяг одходив від станції, швидкий пасажир розгортав якийсь журнал, виймав відтіля записну книжку і щось там занотовував. Іноді, коли вагони пролітали повз оселі, він підбігав до вікна, безцеремонно затуляв його своїм станом і пильно вдивлявся десь. За дві хвилини він знову сідав на своє місце і знову брав олівця. Ні до свого супутника, ні до Криленка він не промовив жодного слова. Очевидно, цей пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою. Весь час він наспівував веселу шансонетку, вимовляючи тільки:

– Труля-ля-да-труля-ля!

Осінній вечір несміливо зазирав у вікно. Що далі, то все міцнішало світло електрики. Одноманітні перебої коліс глухо бились у вагон і заколисували. Експрес летів у тумани, одкидаючи верстви, обганяючи гони. Мчались озера, ліси; одлітали стовпи. Паровик, побачивши далекий червоний семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.

Коли Криленко розплющив очі, він побачив: високий пасажир і зараз бубонів по столу, викидаючи свої тендітні пальці. Його супутника не було. Від парового опалення в купе стало душно, і Криленко підвівся з ліжка, щоб скинути піджак. Осінній вечір уже розтанув, і в купе заглядала темна мряка дощовитої ночі. З сусіднього купе, що праворуч, доносились голоси.

– Дозвольте спитати вас, – сказав після довгої мовчанки високий пасажир, коли Криленко, повісивши піджака, знову збирався лягти, – відкіля ви їдете?

– З Німеччини, – не повертаючись, коротко кинув Криленко.

– Мабуть, в посольстві працювали? – спитав пасажир і уважно подивився на свого співбесідника.

– Так!

– Я одразу догадався, – усміхнувся він. – Саме в посольстві, бо інакше ви не мали б такого вигляду.

Криленко швидко поправив рогово-совині окуляри: його неприємно вразила така несподівана фамільярність.

– Якого вигляду? – трохи суворо спитав він і круто повернувсь.

Пасажир враз знітився і обличчя йому перекосилось.

– Коли я вас образив, то прошу пробачення, – промовив він. – Мені здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рідко говорю.

Криленко, який мав здібність завжди й всюди хутко зорієнтуватись, рішив, що він має справу з людиною не зовсім психічно-нормальною.

– Я теж дуже радий поговорити з вами, – поспішив він сказати іншим тоном, – ви, очевидно, не зрозуміли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?

– Бачите, – помовчавши, промовив химерний пасажир, – коли б ви були випадковим туристом, то ці ваші гостроносі щиблети дуже хамулувато сиділи б на ваших ногах. А втім, – раптом підводячись і несподівано простягаючи руку, сказав він, – дозвольте одрекомендуватися: інженер Сердюк.

– Дуже приємно, – машинально, не називаючи свого прізвища, стиснув руку Криленко, і тут же відчув, що приємного було надто мало. Інженер, не по-звичайному представившись, знову змовк, і на його обличчі заграла хороблива усмішка. І ясно: це не могло не вплинути на Криленка. Короткий, але химерний діялог з випадковим подорожником нагадав йому чомусь перші дні 17-го року. В уяві йому промчалось кілька несподіванок, і він здригнув. Але зате Криленко згадав і рівні берлінські вулиці, і тихий кабінет над Шпре, і нормальне й точне, мов годинниковий механізм, німецьке життя. Все це перший раз за всю дорогу пройшло перед ним з кінематографічною швидкістю і залишило за собою в його душі трохи гіркий і неприємний слід. І що його з Берліну зовсім одкликано, він тільки зараз гостро відчув.

– Так от я й дивлюсь на вас, – сказав після невеличкої павзи Сердюк, – не турист ви… А я, знаєте, – і він весело зареготав – знаєте, поїхав колись до Шварцвальду. Це було комічне турне. Хоч як повернусь – усе моветон. Німкеня, знаєте, за мною як за немовлятком ходить. Це, каже, інженер «рюсь» і робить наголос на «рюсь», мовляв, пробачте йому. Це було так комічно…

Інженер уважно подивився на свого співбесідника. Обличчя йому мінялося щохвилини, і на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу, яка одразу пристарила його.

– Чи не думаєте ви підкреслити відому банальність про німецьке філістерство? – кинув Криленко з метою розхолодити інженера та добитись таки нарешті, хто перед ним сидить.

– Саме це я й хотів підкреслити, – поспішно сказав Сердюк. – Хіба вас не цікавить таке питання: як впливає на психічну рівновагу людини комбінація, що складається з Лоенгріна, Шпільгагена та бюргера? Я маю на увазі цивілізованого тевтона.

– Але в ваших словах звучить якась образа, – усміхнувся Криленко. – Чому ви з таким завзяттям нападаєте на них?

– На кого це?

– На цих же, вищезгаданих, тевтонів.

Інженер подивився й сказав обурено:

– Поперше, ви даремно підкреслюєте «тевтонів» : що було, те не вернеться. А потім , – не вже ви й досі не догадались, шановний пане… будь ласка, ваше прізвище.

– Криленко.

…шановний пане Криленко. Я, бачите, заздрю цим гомункулам. Крім того, я думаю, – і Сердюк узяв зовсім професорський тон, – оскільки наша сучасність характеризується проблемами, так би мовити, вищого інтернаціонального порядку, остільки я, частка цієї сучасности, не можу не цікавитися внутрішнім змістом відомих мені народів. Ви мене, очевидно, розумієте?

– На жаль, ні, – вже трохи різко кинув Криленко.

– І я шкодую, – серйозно сказав Сердюк і раптом по-дитячому зареготав: – Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це – експеримент, не більше. Сидів напроти вас і думав: а що як я візьму та й заговорю з цим добродієм езопівською мовою?

Криленко зміряв спокійним поглядом свого співбесідника і мовчки вийняв з кишені портсигара. На цей раз він і натяку не подав, що інженер дратує його своїми виходками. Тепер не залишалось жодного сумніву, що перед ним сиділа психічно-ненормальна людина.

Одноманітні перебої коліс бились у вагон з колишньою настирливістю. Сердюк мовчав і дивився у вікно, повз котре з тоскним-посвистом летіла осіння ніч. Криленко, запаливши сигару, ліг і одвернувся до стіни. В купе стояв той химерний електрично-тьмяний присмерк, який буває тільки в вагонах вищої кляси. Було тепло і затишно, і мисль обминала і будні, і невдачі, і нудні обов’язки. Тоді десь кублились тихі асоціяції і загортали купе в філософічно-задумливе мереживо.

– Так… так-с! – кинув за спиною Криленка Сердюк. Але Криленко вже не звертав уваги на інженера. Він найшов вигіднішим для себе подрімати. Він мав добрі нерви, і тому, коли попадав у становище, подібне даному, завжди вмів найти в нім своє місце. І тепер він скоро втямив, що химерний інженер хоч і явно психічно-ненормальний, але, без сумніву, має тихий темперамент, і йому нічого не заподіє. Отже, краще заплющити очі і поміркувати про своє майбутнє.

За два дні він мусить увійти в зовсім нову обстановку, що в ній не був більш як чотири роки. Ще декілька станцій – і нова станція його життя. Він поліз у бокову кишеню і, діставши там паперовник, витяг з нього акуратно згорнений учетверо аркуш паперу й посунувся ближче до електрики. Аркуш було списано дрібними, але чіткими літерами – рукою самого Криленка. Це була його біографія, що її він заготував ще в берлінському будинкові над Шпреє. Він завбачливо написав її, припускаючи, що в «Цека» загублено його анкету і що в час призначення його на нову посаду відсутність біографічних даних може ускладнити справу.

– Народився я, – мовчки, через рядки читав він свій життєпис, – в 1891 році, в Києві… Батько мій інженер-путієць, старий есдек (умер)… Мати – відома українська самостійник (умерла)… Братів, сестер не мав… З двадцяти років с.-д… В есдебе [67] з 16-го року. Освіту маю університетську, вищу школу скінчив у Німеччині… Фах – інженер-механік… З двадцяти років жив у Швайцарії, Німеччині, Росії, Україні… З дружиною розійшовся… Остання посада…

Він перечитав ще рядків 30 і положив листа на груди – одноманітний перебій коліс заколисував – і сплющувались очі. – В купе, що праворуч, зібралась, очевидно, весела компанія, і відтіля, не стихаючи, пробивався гомін. Експрес пролетів уже декілька нічних станцій і, розрізаючи осінній туман порожнього степу, поспішав до вузлового пункту. Криленко мав свій режим і тому рішуче боровся зі сном: в цей час він мусів читати. Положивши в паперовник свою біографію, він почав перебирати в ньому з напівзаплющеними очима акуратно згорнені листи. Не дивлячись, він витяг одного з них і розгорнув.

– Мій коханий Яремо, – байдуже водив він зіницями по претенсійних рядках листа колишньої своєї дружини. – Я знову про те ж: ти покинув мене, але я свого котика кохаю, як і в перші дні безумного медового місяця. Як зараз бачу перед собою твою клясичну постать. Цей високий, енергійний лоб, ці розумні темно-суворі очі, цю іронічну посмішку, що ховається в куточках уст. Цього я ніколи не забуду. Але гадаю, що й ти мене не забудеш, бо за кожним твоїм кроком до самої смерти буде пильно стежити твоя колишня кішечка… І от, як тільки я узнаю, що ти покохав когось – чекай мене: тебе уб’є жінка, яка…

Криленко, не дочитавши листа, спокійно положив його у конверт і засунув у паперовник. І тут же, зиркнувши на Сердюка, який і тепер сидів у колишній позі біля вікна, він в’яло подумав, що Сердюк по суті його колега і що в Сердюка таке ж волосся, як і в його колишньої дружини. Криленко, щоб розвіяти сон, навіть хотів заговорити з інженером. Але в цей момент двері з шумом одлетіли вбік і в купе увійшов жвавий пасажир. Він мав трохи розхристаний вигляд, і його червоне обличчя уїдливо підкреслювало, що він допіру провів декілька годин з веселою компанією в купе, що праворуч, і не без участи виноградного чи якогось там іншого вина. Криленко тільки тепер догадався, де був цей супутник, і, зиркнувши на його осадкувату фігуру, на його підсмалені очі та парикмахерський проділ, подумав, що йому, Криленкові, усміхається перспектива дещо узнати про Сердюка і головне – розвіяти сон.

Примітки

67. В есдебе – в Соціял-демократів-більшовиків.

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 265 – 271.