2

Микола Хвильовий

– Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus! – надто непримушено скрикнув супутник інженера і підсів до Сердюка… Ну… ну… чи не досить мовчати?

– Я не мовчав, – заперечив інженер і підкинув плече.

– Очевидно, вже з вами познайомився? – звернувся жвавий пасажир до Криленка. – Це з ним буває. Так би мовити, «пар оказьон». Але говорив він безперечно не на ту тему, яка його цікавить… Так я кажу, Сердюче, чи ні? Ну?

Інженер не відповідав. По всьому видно було, що його карючить тон і непримушеність супутника.

– Так тоді дозвольте й мені познайомитись з вами, – сказав несподівано жвавий пасажир і подав свою руку Криленкові.

Це знайомство скидалось уже на сценку з оперетки, і не тільки не знервувало Криленка, навпаки: цілком задово-лило його.

– Журналіст Шарко, – рекомендував себе пасажир.

– Співробітник усіх газет стольного граду, автор кількох книжок на різноманітні теми, друг і добрий знайомий всіх сильних світу сього, модернізований Хлестаков, коли хочете, про що цинічно й сурмлю на всіх перехрестях. Словом, рекляма, рекляма й рекляма… висловлюючись стилем Леніна.

– Дуже приємно, – усміхнувся іронічними куточками уст Криленко. – Я бачу, що наша країна не жартуючи збирається бути новою Америкою.

– О, безперечно! – скрикнув Шарко. – Вашу увагу (він сам догадався, що його співбесідник довго жив за кордоном) явища сучасного побуту будуть вражати на кожнім кроці. Старої інтелігентської закваски ви не найдете й духу. Звичайно, ми ще й зараз в стадії організації, але homo novus, в кращому розумінні цього слова, проходить, так би мовити, останній процес кришталізації. Я запевняю, – несподівано закінчив він, – ви ні в якому разі не пошкодуєте, що вас Цека одкликало сюди.

– А ви ж відкіля знаєте, що я їду сюди за викликом Цека? – здивовано спитав Криленко.

– Ха! ха! – зареготав Шарко стріляючи в співбесідника своїми швидкими мишачими очима. – На те ж я й журналіст, на те ж я й людина нового побуту!.. А потім я й фізіономіст непоганий: я певний, що вас зовсім одкликано, і ви цим незадоволені, бо ви любите стару матушку Европу, звикли до неї, і наша Евразія вас трохи коробить… Хіба я не так говорю? Ну?

Цей в’юнкий журналіст остаточно шокував Криленка. Він зумів на протязі однієї хвилини вивести його зі звичайної колії думання. Досить уже того, що Криленко не найшовся що сказати й мовчав.

– Ну, як же: не так я говорю? – жонглював словами Шарко. – Чи , може, «може так, може ні»? І до речі, як ви дивитесь на Д’Анунціо? [69] Я давно вже збираюсь написати про нього брошуру. Пробачте мені, але цей експансивний суб’єкт безперечно багато має спільного з нашим національним героєм, що ім’я йому Симон. Знаєте – життя, пертурбації, ну, і т. п… А втім, я ухилився від теми. Вас цікавить, як ми, я й мій супутник, вельмишановний інженер Сердюк, забрели в ці краї? Я не помиляюсь?

– Так. Ви не помиляєтесь, – збираючись з мислями, сказав Криленко і усміхнувся: ця зустріч його вже зацікавлювала. Як практична людина, він зробив той висновок, що йому і в дорозі не гріх ознайомитися з побутовими явищами тутешнього життя.

– От і добре, – сказав журналіст і, запаливши англійську люльку, сів напроти Криленка. – їздили ми, власне, в дуже цікавих справах. Як вам відомо, в сузір’ї Рака появилась нова комета. Обсерваторія встановила, що вона ув образі туманної плями, що в центрі пляма світліша, що хвоста комета не має, і т. д., і т. п. Комету ми вже розглядали в призматичний бінокль: видно добре. Але справа, бачите, не в тому. Мій друг, астроном Грахе, найшов, що деталі видніші на прикордонній смузі. Ясно: комета наближається до сонця, видимість її зменшується, скоро вона зовсім сховається на цілих 1208 днів, і було б злочином перед республікою не вивчити її деталів. І от я поспішив до щасливого місця, саме до прикордонної полоси. І знаєте – не жалію. Завтра дам декілька нотаток у столичну пресу.

Криленко знову усміхнувся.

– А не находите ви потрібним написати цілу брошуру з приводу цих деталів?

– Чому ж, можна й брошуру!.. – і, перескочивши з легкістю лані до другої теми, він кинув: – До речі: ви не можете мені сказати, скільки нових видавництв появилось за останні три місяці в Німеччині?

– Не можу.

– Шкода! – серйозно пошкодував Шарко. – Тоді ви, може, знаєте, яка книга користується там зараз найбільшим успіхом?

Криленко згадав одну з недавно випущених у Берліні «популярних» брошур і сказав іронічно:

– Чув я, книга Клари Гофер користується успіхом.

– Дакую. Це я знаю. «Брачне життя Гете». Але ви помиляєтесь: більшим успіхом зустріли «Білого Домініканця».

– Виходить, ви краще поінформовані про тамошнє життя, – сказав Криленко.

– Е, все це єрунда! Дрібниці! – скрикнув журналіст.

– Моя поінформованість безперечно бліда. В даному разі я цікавлюсь справжньою сенсацією… Знаєте, не хочеться інтелігентній людині плентатись у хвості подій.

Криленко вийняв з бокової кишені нову сигару й запалив її. Сну як не було. Слухав він Шарка все з більшою увагою і тепер напружував мислі, пригадуючи останні європейські новини: треба було підтримати балакучого журналіста.

– От теж «до речі», – нарешті кинув він. – Астрономічна сенсація. Ви нічого не чули про спостереження потсдамського професора Шнавдера?

Журналіст насторожився і вмить дістав олівця.

– Прошу!

– Так от: його спостереження і справді надзвичайні, – сказав Криленко. – Виявляється, що географічна широта потсдамської обсерваторії на протязі 21-го року почала рухатись і нарешті… перемістилась. За кілька років вона одійшла від північного бігуна на 15 метрів.

– Це – сенсація, – скрикнув Шарко, дописуючи останню фразу. – Дуже вам вдячний. Може, ви дасте ще якусь інформацію?

– На жаль, більше не маю!

– Ну, нічого. Будемо задоволені й цим… Але до речі, – і журналіст повернувся до Сердюка. – Невже вас не цікавить, які цілі мав у цій подорожі наш шановний інженер?

Тільки тепер Криленко знову звернув увагу на Сердюка. Той сидів у колишній позі і бубонів по столі пальцями. Тільки тепер він звернув увагу, що його супутники мали однакові костюми, однакові капелюхи, що в них був спільний саквояж, і це його навело на таку мисль: Сердюка й Шарка зв’язано якимись спільними інтересами, вони живуть на одній квартирі, навіть користуються одним магазином. І Криленко, якого в новій обстановці цікавила кожна дрібниця, не міг не зупинитися перед цим припущенням.

Але що ж спільного між інженером і журналістом? Яким чином звела їх фортуна? Чи не винні в цьому неприродньому сполученні якісь цікаві обставини? Криленко згадав туманні поля, що бігли йому назустріч, рештки княжих палаців, які вискакували на кургани і раптом ховались у сиротливій далечині. Вибухи, повстання зробили своє діло з матеріяльними цінностями, очевидно, вони мусіли вплинути й на психіку сучасників. Саме тут і треба шукати розгадки.

Шарко не втихав. За кілька хвилин він устиг наговорити ще одну книгу сенсацій.

– Ну, як же ти, інженере, одрекомендувався? – знову звернувся він до Сердюка.

– Залиш мене, Шарко, ти під градусом! – з несподіваною різкістю кинув інженер.

Журналіст підвівся і, роблячи суворе обличчя, спитав:

– Що ви сказали, сер ?

– Ти під градусом, – ще раз різко кинув Сердюк.

Журналіст уже стояв перед інженером у трохи комічній, але небезпечній позі. Його присадкувата фігура насторожилась.

– Ви, сер, не думаєте забрати своїх слів?

Криленко чекав скандалу. Але Шарко раптом схопився за живіт і гучно зареготав.

– Умора! – скрикнув він – Оракул ти мій перпендикулярний! Невже ж ти гадаєш, що я, випивши трохи цензурного ларкового вина, не зумію тебе відрекомендувати?

Інженер підвівся, подивився прищуленими очима на Шарка й хутко вийшов із купе.

– Ну, от уже й образився, – звернувся журналіст до Криленка. – Все нерви. «Міжплянетні інтервали», так би мовити… Але я вам не договорив. Які ж цілі мав мій друг у цій подорожі? А цілі мав він от які. Будучи членом товариства міжплянетної комунікації… Він про це вам не говорив? А це ж цимес! Хіба це не блискуча рисочка нового побуту? Га? Ви розумієте: членом товариства міжплянетної комунікації, сиріч – напівмарсіянином, напівбогом!.. І от, будучи такою інтересною особою, він, звичайно, не міг не поцікавитись і новою кометою. І їздив він саме для того, щоб вияснити: чи не пошкодить дана комета його ракеті, що на ній він збирається летіти на Марс. Як ви на це дивитесь? Га?

– Так, це цікаво! – сказав Криленко, шукаючи в чемодані чайника і готуючись злізти на підлогу: потяг підходив до вузлового пункту, де Криленко хотів набрати гарячої води.

Шарко повалився на ліжко.

– Ви хочете подивитись на наші вокзали, – позіхнув він, – подивіться. Це не пошкодить. Европа – Европою, в біленькому кожний полюбить, ти покохай мене в чорненькому… Йдіть подивіться! А я, мабуть, поки заспокоїться мій друг, подрімаю трохи.

Експрес підходив до семафора. Раптом тривожно заревів він, але хутко змовк: червоний вогник, і йому дали дорогу. Метнулися в тумані білим світлом люкси, будівлі, і потяг підлетів до перону. Тут мусіли одчепити паровик і подати новий з депа. Тому вагони стояли біля перону щось біля 30 хвилин.

Мало не весь цей час Криленко блукав по вокзалу. Тієї пустелі, що її він спостерігав кілька років тому, як не бувало. Ані півголих людей з мішками, ані нудних, часто стривожених, облич він уже не бачив. Вокзал виблискував пофарбованою підлогою, такими ж вікнами та підремонтованими жирандолями. В залі першої кляси також холодно й чітко, як і до горожанської війни, стояли стільці й буфети. Навіть люди сиділи тут хоч і заклопотаними, але з холодними обличчями. В кіоску дрімав хлопець, а ззаду нього, на стіні, висіла поруч із сучасним (теж трохи холодним) плякатом об’ява про шустівський коньяк. Було враження, нібито хтось нарочито вийняв її з архіву, щоб підкреслити недоречність мініятюрного оголошення на тій же стіні про зібрання комгуртка.

Чинно й холодно підносив льокай заспаним пасажирам буфетні продукти.

Тільки в «уборній» Криленко перенісся в минуле: на дверях було намальовано якимсь «братухою» похабне обличчя буржуа з відповідним текстом під ним. Але й це було не до місця й різало очі.

Загальна картина вокзалу цілком задоволила Криленка. Але, порівнюючи її з німецькими станціями, він найшов, що якусь нарочиту холоднечу втиснуто сюди і що таке враження в’їдливо лізе в голову. Внутрішній ледве вловимий зміст вокзалу мав щось інше, зовсім протилежне зовнішньому виглядові. Саме це його трохи й непокоїло.

Криленко пішов на перон. Проходив важкий осінній туман. В депі кричали паровики. За білою стіною люксів стояв темний степ. З багажного вагону поспішно виносили якісь кошики. Метушились і кудись поспішали сірі тіні людей.

Коли Криленко ввійшов у своє купе, в ньому вже сидів інженер. Журналіст хропів.

– Не хочете гарячої води? – звернувся Криленко до Сердюка.

Той щось буркнув, і Криленко, не розібравши що, поставив чайника на столик і поліз на горове ліжко. Скоро він, засинаючи з надією вияснити таки місце й значення своїх цікавих супутників у сучасному побуті, почув, що потяг покинув вузловий пункт.

Примітки

69. Д’Анунціо Габрієль (1863-1938) – італійський поет, новеліст, драматург.

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 271 – 277.