3

Микола Хвильовий

Розворушив Криленка галас. Осіннє небо вже зайнялося світанком, і світанок поволі йшов у купе, блідий, анемічний, непевний. І при цьому світлі, що ніяк не могло пригасити електрики, Криленко побачив таку картину: там, де розкинувся звечора журналіст, лежав з заплющеними очима Сердюк, сам журналіст стояв серед купе і, щось викрикуючи, держав в обіймах низеньку й чорненьку жінку.

– Те-емочко! – розібрав, нарешті, Криленко один із чергових викриків Шарка. – Ну, і щоб ти робила, коли б я не вийшов з вагону? І досі б чекала потяга?

Жінка безпорадно борсалась у міцних обіймах і щось тихо говорила, раз-у-раз поглядаючи на Криленка.

– Ну, сідай но, моя голубонько! – сказав Шарко, цілуючи волосся жінчиної голови, і посадив її на ліжко.

Журналіст так ласкаво й так без кінця фамільярно поводився з новою особою, що Криленко з певністю рішив: це – Шаркова дружина, по меншій мірі наречена, і, очевидно, він зустрівся з нею після довгої розлуки. І тому Криленко був дуже здивований, коли почув потім від журналіста, що він з цією жінкою не бачився «цілих» два дні і що з нею він познайомився місяць тому, і що він, нарешті, ніколи не покохає Темочку, бо вона пахне фабричним димом. Шарко і сьогодні говорив з тією ж непримушеністю, як і вчора; але сьогодні в нім більше було заклопотаности.

– Ви пробачте мені, – звернувся він до Криленка. – Я гадаю, що присутність нової особи у вашому купе і без вашого дозволу не вплине на ваші ж нерви. Тим паче, ми вже під’їжджаємо до стольного граду.

Криленкові нічого іншого не залишилось, як прийняти факт. Після цієї церемонії журналіст, як і треба було чекати, познайомив Криленка з жінкою. Вона подала мінія-тюрну руку й сказала, що її звуть Тема Брук. Це було вже третє знайомство в дорозі, і Криленко мав певний трафарет реагувати на нього.

– Дуже радий!

– От бачиш, Темочко, – скрикнув журналіст. – Тебе навіть з радістю зустрічають. А ти боялась залишитись без місця.

Тендітна жінка підвела свої вишневі очі й хутко заговорила:

– Товаришу Шарко, я вас дуже прошу не конфузити мене… Ну, навіщо це?.. Не треба!

– Не треба? Ну, й не треба! – і журналіст фамільярно обняв її. – Ах ти, моя жидівочко…

Шарко довго не вгомонявся. Він розпитував жінку, як їй «працюється» на фабриці, чи не думає вона покинути цю посаду і перейти в інше місце. Невже вона не розуміє, що їй, інтелігентній партійці, не варт сидіти десь у тютюновому пилу. Це ж безвихідний ідеалізм, це архаїчне народництво. 1 коли вона запевняє, що нічого подібного нема, то він їй ніколи не повірить, бо інакше б вона не віддавала так багато часу та енергії цій праці. Ні, хоч він і безпартійний журналіст, але вона, комуністка, ніколи його не переконає. І не тому не переконає, що він не має партквитка (це єрунда, бо по суті він має більше права називатись комуністом), а тому, що вона справді помиляється, хоч вона й не дівчина, тому, що жодний із визначних ком-діячів, з якими він щодня зустрічається, не поділяє її поглядів.

– Слухайте, товаришу, – гостро заперечила жінка. – Відкіля ці фантазії? Невже ви це про мене говорите?

– Про тебе, моя мила жидівочко, про тебе! Жінка почервоніла.

– Слухайте, – ще суворіш сказала вона, – хто вам дав право говорити таку нісенітницю в присутності сторонньої людини?

Але Шарко не вгомонявся. Розкидаючи скорострільні сентенції, він раз-у-раз притискав до себе жінку.

Це вже переходило межі жарту і набирало безпардонної похабщини. За час цієї сценки Криленко почував себе ніяково, особливо збільшилась ця ніяковість, коли він узнав, що перед ним стоїть однопартійка. Але й втручатись він теж не мав бажання: поперше – він не знав новітнього місцевого побуту, подруге, він завжди уникав скандалу, і, щоб вийти з ніякового становища, Криленко спробував був заснути. Але заснути він теж не міг: ані одноманітні перебої коліс, ані рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплінованого певним режимом, він фізично не міг піддатися снові більше того, як припадало йому за встановленим у бльокноті розписом.

Криленко похилився на вікно, вдаючи, що він уважно розглядає подорожні краєвиди і нічого не чує.

Потяг ішов з надзвичайною швидкістю, так що треба було припустити – за годину-дві вони будуть на місці призначення. Вже зовсім розвиднилось. І сьогодні стояв туманний ранок, і тільки зрідка, коли розходились хмари, одкривалась убога перспектива в сіру осінню далечінь. Також зрідка одлітали оселі, але Криленків погляд зупинявся лише на тих будівлях, що виникали руїною. Він уважно придивлявся до них, наче шукав тут того майбутнього, яке чекає його. Він так замислився, що й не звернув уваги, як Шарко вийшов.

Інженер уже прокинувся і розмовляв з жінкою. Остання, коли її, нарешті, залишив Шарко, зовсім перетворилась. З обличчя зникла розгубленість, і повеселішали вишневі очі. В особі Сердюка вона найшла свого справжнього співбесідника. Але й інженер став балакучіший.

– А все таки, панно Темо, ви спізнились на роботу, – сказав він.

– Товаришу Сердюче, який ви чудний, – зареготала Брук: – сьогодні ж неділя!

– Неділя?.. Так чому ж ви так поспішаєте?

– Як чому? От тобі й раз: не вік же мені жити в подруги, я й без того спізнилась на дачний.

– На дачний? – чомусь здивовано спитав Сердюк.

– Ну да, на дачний! – і жінка знову зареготала: – Ой, який ви чудний, товаришу!

Інженер підвівся, подивився на Криленка і, підкинувши плече, кинув несподівано:

– Тільки ви, будь ласка, не кажіть панні Іраїді, що зустріли мене тут.

– Чому ж це?

– Та бачите… словом, я не хочу! – і, помовчавши трохи, додав: – я все таки певний, що’ ніхто не догадається, яку ролю зіграє комета із сузір’я Рака.

– Ви вже про комету? – сказала Брук, очевидно, зовсім не дивуючись різкому переходові на іншу тему. – Ну, добре, яку ж ролю?

Вона зложила свої руки і так уважно, з такою легкою теплою іронією подивилась на інженера, наче вона мала слухати трьохлітню дитину.

– Мене цікавить, головним чином, – сказав інженер, постоявши хвилину серед купе, – так звана «червона комета», що пройшла по еліпсі ще в 1811 році. Появитись вона мусить тільки через 3000 років. Припускаючи, що цей термін для істоти, яка живе на землі і зветься людиною, являється терміном поза всяким виміром, я не можу погодитись з вами, що цей же термін для свідомости істот іншої плянети являється ірраціональною величиною… Але ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономії так і зветься «червоною».

– Товаришу Сердюче, ви ж допіру говорили про комету в сузір’ї Рака? – заперечила Брук.

Інженер по-дитячому зареготав.

– Так, я говорив про комету із сузір’я Рака, і ви, будь ласка, не звертайте на мене уваги.

Криленко не витримав, і, повернувшись, зустрівся з очима Сердюка. Той уважно подивився на нього і з легкою усмішкою перевів погляд на жінку. Все це Криленка збивало з тями. В чому справа: ненормальність чи дешевенька інтрига? Це питання його так зацікавило, що він забув навіть основне: потяг наближався до останньої станції, і йому надходив час збиратися. Він знов ув’язався в розмову.

– Скажіть, будь ласка, товаришко, – звернувся він до жінки, – на якій ви фабриці працюєте?

– На шостій тютюновій.

– Ну… а живете де? – підбирав слова Крилєнко. Жінка раптом почервоніла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею.

– А вам яке діло?

Крилєнко теж почервонів: він і справді кинув нетактовне запитання.

– Будь ласка, пробачте мені, – сказав він. – Я погано знаю город, і мене цікавили деякі дані про розположення вулиць.

Брук заспокоїлась.

– Вулиць?.. хіба вам це потрібно?.. Щодо мене, то живу я в провулку Вільної Академії, будинок професора Полоза. Не знаю тільки, як ви скористуєтесь з цієї інформації.

– Професора Полоза? – повторив запитанням Крилєнко: це прізвище по асоціяції знову перенесло його в Берлін.

– Так, професора Полоза.

– Тоді скажіть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в еміграції?

– Ви саме про нього й говорите: професор декілька місяців як повернувся з-за кордону. Хіба ви знаєте його?

– Так, знаю. Мені приходилося з ним зустрічатись у Берліні.

– Дуже приємно, – кинула Брук, – виявляється, ми маємо спільних знайомих.

Сказавши це, жінка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Щождо Криленка, то він, дивуючись випадкові, пригадував останню зустріч з професором.

Це було ще в посольстві. До нього в кабінет увійшов (він акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Він і на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що він хоче повернутися знову на Україну і працювати в радянській республіці, що він буде корисний новому суспільству і т. д. Крилєнко і на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечні місця розмови. Навіть на пряме запитання, як він дивиться на диктатуру молодої кляси і чи не думає він публічно одмовитись від своєї колишньої політичної позиції, яка привела його до еміграції, професор так відповів, що, з одного боку, можна було розуміти одне, а з другого – зовсім протилежне.

Але у всякому разі професор справляв дуже приємне враження і безперечно хотів повернутися на батьківщину. Цього ж разу він навіть показав Криленкові портрет своєї старшої дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комуністичної партії і, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що він, не дивлячись на його роки, ще багато б приніс користи суспільству. Уряд амнестував професора, професор зі своєю тонкою дипломатією переїхав на Україну, але образ його дочки на деякий час залишився в Німеччині. Потім в пам’яті Криленка стерся й він.

Тепер, перекинувшись кількома фразами з Темою Брук, він знову пригадав професорову карточку, і щось приємне лягло йому на душу.

– А скажіть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? – спитав Криленко, провіряючи, чи дійсно про знайомого йому вченого йшла допіру розмова.

– Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цікавить Іраїда?

– Можливо, я про неї й чув. Вона комуністка?

– Одразу видно, що ви не тутешній, – усміхнулась Брук. – Але як ви про неї чули?

Криленко розказав про зустріч з професором, про розмову в посольстві і, нарешті, про портрет.

– І що ж: подобалась вона вам? – спитала Брук і в перший раз із зацікавленням зміряла Криленка.

– Я її не знаю, – заперечив той. – Я тільки бачив її портрет.

– Хіба вам не досить цього? – ядовито сказала жінка. – Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фізії. Це, так би мовити, формула… партійна… Ви, здається, теж партійний?

– Так.

– Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрічаюся з партійним. Так і хочеться кинутись в обійми: як же, такі близькі родичі – я теж належу до тієї ж партії – і така безодня в нас спільних інтересів… Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити з Іраїдою. Завітайте до професора.

– Можливо, завітаю, – сказав Криленко. – Передайте, будь ласка, професорові мій щирий привіт.

Тема Брук ще раз подивилась на свого співбесідника й кинула:

– Як же! не сумнівайтесь. Найщиріший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерігаю зворушливе єднання комунара з безпартійним вченим.

Потяг підходив до перону, і жінка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за двері. Через хвилину вбіг журналіст. За той час, коли Криленко збирав свої речі, він встиг наговорити йому ще одну книгу сенсацій. Розлучились вони добрими знайомими з надією (так говорив Шарко) зустрітися в городі. Сердюк після розмови з жінкою не сказав жодного слова і, тільки виходячи з купе, несподівано повернувся до Криленка й кинув:

– Ну, а я з вами зустрінусь обов’язково.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 277 – 284.