1

Микола Хвильовий

Після вечері Кметь вийшов на ганок. На заході, за курганами хмар конали смуги весняного сонця. Був останній тиждень перед Великоднем. У квітневім повітрі стояв гострий холодок і чітка прозорість. За повіткою дзюрчали потоки й виносили свою пісню в голубу невідому даль.

На Кметевих колінах лежала газета. Так було багато років: приходив з роботи, вечеряв і брав газету.. Але зараз її не читав: замислився.

Далеко вдарили в дзвін. Розірвані хмари низько стояли над заводським кварталом і, коли поволі брели повз димарі, майже зачеплювали гратики. Там, на сході, над заводом було брудно й сіро. Кметь дивився на хмари, і здавалось йому, що так і з життям: клубочиться, тягнеться, а куди – невідомо.

Згадував Кметь, як він жив до цього часу. Він же таки був робітничий ватажок. Всі його поважали, і кожний знав, хто такий Мусій Кметь. Навіть у партійній запільній газеті писав, і, безперечно, до його голосу прислухались. Але от прийшла буря й замела і повагу, і газету, і рішуче все. Більше від того: сина збила з дороги.

Останній удар був несподіваний, раптовий, незрозумілий. Вертались колись у поселок після мітингу. Митька йшов попереду. Кметь подивився на цибату синову постать і спитав:

– Ну як, подобається?

Кметь натякав на промовця. Він певний був, що Митька похитає головою і скаже:

– Я, тату, не знаю!

Але на цей раз син подивився на батька з-під лоба своїми гострими виразними очима й кинув образливо:

– Подобається!

Здається, саме тоді Кметь і рішив піти на це темне діло. Саме тоді, здасться, така думка майнула в голові, прорізала мозок і сховалась.

І зараз, сидячи на ганку з газетою в руках, Кметь думав про те ж. Він усміхнувся, і обличчя йому нервово перекосилось. Потім подивився на Соньку. Жінка стояла біля повітки й лагодила курям сідало.

Раптом знову бевкнуло. Кметь здригнув.

Праворуч, на заході, як віск, танули червоні плями. Сонце зайшло. Темніло. У сусідськім дворі завив собака, і від того виття Кметеві заскеміло в грудях. Він підвівся, постояв ще декілька хвилин на ганку й пішов у хату.

В кімнаті було темно: жінка, виходячи, не засвітила лямпи. Кметь сів на ліжко й мовчки дивився в сіру порожнечу.

«Ну й добре: зробив же це хтось із вокзалом? Хтось таємний і близький, хтось мало не рідний йому».

Згадав Кметь, що йде останній тиждень перед Великоднем.

Гарно. Це дуже гарно. Він не говів і буде вимагати, щоб його одпустили одговітись. А за цей час він підійде з боку левади до нафтового резервуару і…

Кметь уявив із зловтіхою синову постать, пригадав його впевнені рухи, і йому стало легше. Він підійшов до вікна й подивився на вулицю. В синіх просторах виступали зорі, повз вікно проходили сірі постаті.

Ще вдарили у дзвін.

«Роздзвонились!» І раптом подумав, що він десять-дванадцять років не був у церкві. І це його неприємно вразило, бож про це, безперечно, всі знають, і в першу чергу знає Сонька.

Він із злістю подумав про жінку… «Чого вона не йде в хату? Чого возиться так довго?» – І голосно вилаявся. Потім одчинив двері й погукав:

– Доки будеш там? Чуєш?

– Та йду вже!

За дві хвилини Сонька увійшла в хату й спитала:

– А світло чого не горить?

– А я почім знаю, де в тебе гас стоїть, – буркнув Кметь і знову пішов до ліжка.

Сонька засвітила каганець і сіла латати кофту. Потім вона подивилась на чоловіка й спитала, скидаючи очі:

– Чого ж ти не лягаєш?

Кметь одвернувся до стіни й мовчав.

– Кажу, чого не лягаєш?

Кметь і очей не підвів. А Соньці байдуже – шиє. І здається Кметеві, що вона й шиє якось образливо, не так, як люди. І вигляд у неї надто вже світлий, бадьорий і життєрадісний. Почував Кметь, що підступає йому щось до горла, і хочеться йому підійти до Соньки і вдарити її.

Під полом зацокотів цвіркун. В кімнаті стало ще тихше. Лише розмірене жінчине дихання тривожило сірий, півтемний спокій. Зрідка за вікном шумів тротуар.

… Отже, він обов’язково її вдарить. Це буде так несподівано, це так приголомшить Соньку! І справді, за 19 років він навіть не замірявся на неї.

Кметь подивився на жінку і глухо промовив:

– Що ти робиш?

– А твоє яке діло? – спокійно сказала Сонька.

– Таке діло, що люди до свят готовляться, а ти з єрундою возжаєшся.

- Що з тобою? – здивувалась та. – Чого тобі треба?

– А того треба, що в людей свято пройде святом, а в нас і на перший день черствим хлібом давитись прийдеться.

Жінка нічого не розуміє.

– Відкіля це ти взяв? Я ж одержала святкову пайку.

– Одержала! – кинув іронічно Кметь. – Цим нагодуєш!

Сонька рішуче не може зрозуміти, чого від неї хоче чоловік. Рухи їй нетерплячі, очі заблищали. Вона положила кофту, підійшла до столу і спокійно спитала:

– Ну, а де ж більше узяти? Кметь мовчав.

– Ну, кажи, де? Я піду дістану!

– Люди дістають, значить, можна! – кинув Кметь. Сонька сплеснула руками.

– То ж люди, а то ми. Люди знаєш, як дістають? День робить, а десять спекулянчить. Може, і мене поженеш туди? Як по-твоєму: і я буду шльондати по вагонах?

Кметь цілком погоджується з жінкою. Та почуває він, що підійшов якраз той момент, коли можна підвестись і, зціпивши зуби, замахнутись на Соньку.

– А чим же ти краща від людей? – задерикувато кинув Кметь.

– Що ти, розуму тронувся? – скрикнула Сонька. – Хто тобі дав право мене в курви приписувати? Прошу: «чим краща»? А тим краща, що не поїду я таскатися по станціях.

Кметь став біля столу. Його гострі очі дивились униз, брови йому піднялись стрілками до чуба, а по смуглявих щетинистих щоках проходили нервові зайчики.

– А як заставлю? Що скажеш? – і він зціпив зуби. Сонька здригнула плечима:

– Не задавайся! Все одно діла не буде.

– Чого ж це? Може в «совіт» подаси жалобу? – сказав Кметь і усміхнувся.

– На чорта мені твій «совіт» здався! Не буду спекулянчити – от і все.

Кметь одійшов до дверей і, вийнявши з кишені кисет, почав крутити цигарку. Та знову згадка про те, що Сонька може так чи інакше пошкодити його справі, – знову ця згадка викликала лють, і тоді він кинув задерикувато: – З кофтами возжаєшся! Нема того, щоб діло робити.

Але Сонька вже мовчала. Вона раптом зрозуміла, що з чоловіком діється щось неладне.

Кметь скрутив цигарку. Він не запалив її і тільки тримав у тремтячих руках. Так пройшло декілька хвилин. Раптом він рішуче пішов до жінки й крикнув:

– Вставай!

Сонька від несподіванки мало не підскочила.

– Що таке? – і поставила на нього свої широкі здивовані очі.

– Вставай, кажу!

– Та встала ж! – розгублено бурмотіла жінка, нічого не розуміючи. Кофта впала додолу, а червоне обличчя враз їй зблідло.

Кметь, як шуліка, дивився на Соньку своїм гострим поглядом і думав: «зараз ударю». Але рука не підводилась, ніби її паралізувало.

В цей момент хтось завозився в сінях. Жінка почула це і одразу ж їй одійшло.

– Що ти, збожеволів? – сказала вона й нахилилась по кофту.

Але Кметь вмить розмахнувся з усієї сили й спустив кулака на нахилену Соньчину голову. Удар не досяг цілі, і кулак зачепив тільки хустку. Кметь не вдержав рівноваги і ледве-ледве не впав на підлогу.

… А в кімнаті вже стояв цибатий хлопець і здивовано дивився на Кметя. Очі йому теж блищали, і на матовім молодім обличчі появились червоні плями. Він держав в одній руці долото, а в другій – кошик із недоїдженим шматком хліба.

– Митю, подивись на батька! – підійшла до нього жінка, затуляючи однією рукою голову. Потім раптом кинулась на ліжко й заплакала.

– За що!.. Що я йому зробила?.. За що? Митька зиркнув на батька. Той сидів на лаві, знизивши вії, і знову крутив цигарку. Руки його й тепер дрижали.

Сонька змовкла, і в кімнаті стало так тихо, ніби в забутім нежилім помешканні. Тільки цвіркун вистукував свою одноманітну пісню.

Митька підійшов до скрині й положив на неї кошик і долото. Потім зняв засмажену сорочку, кинув її на піч і вдяг чисту. Все це він робив просто, невимушено.

Тоді підвелась Сонька і, дивлячись кудись поверх голів, запитала сухо:

– Будеш вечеряти?

– Давайте! – сказав Митька.

Сонька подивилась на сина червоними, сухими очима й сказала:

– Чого ж ти так запізнився?

– А хіба вам тато нічого не говорили?

Кметь здригнув. В Митьчинім голосі йому почулось щось насмішкувате.

– Що там таке? – просто, ніби нічого й не трапилось, звернулась жінка до Кметя.

Кметеві не хотілось відповідати, але той тон, з яким звернулась до нього жінка, підкуплював, і він не міг мовчати.

– Та тож прохали на зверхурочні зостатись, – сказав суворо Кметь і тут же подумав: що йому? От він ударив Соньку – і ніхто не посміє йому на це сказати щось. Не хоче на зверхурочні – теж нікому нема діла.

– А чого ж батько не остався? – звернулась мати до сина.

– То хай тато й скаже!

Митька кинув це недбало, наче його зовсім не цікавило, чому його роботящий батько не хоче на зверхурочні зоставатися. Але Кметь добре розумів, що син бавиться з ним, глузує з нього. О, він добре знає, чого хоче Митька: Митьці хочеться, щоб його батько день і ніч працював на користь ненавидних йому, що покалічили його життя. То байдуже, що Митька ніколи з ним не говорив про це. Кметь і без нього знає, чим дихає його син.

І знову наростала лють.

– А в тебе що – язика нема? – кинув грубо Кметь. Митька положив ложку на стіл і сказав:

– У мене, тату, єсть язик. Та ви ж самі вчили мене, щоб я даром не ляскав ним. Я ж почім знаю, чого ви не зостались на зверхурочні. Як узнаю, то тоді й скажу.

Сонька сіла на стілець і питливо подивилась на Кметя.

– Не ляскав! – кинув звеважливо Кметь. І тут же подумав: «він скаже!»

Що він скаже? 1 раптом здригнув. Може, син знає, що його батько надумав? Так ні, цього не може бути. Відкіля він знає?..

На вулиці бахнув постріл.

– Що це кожну ніч стріляють, – сказала Сонька. – І коли вже цих бандистів не буде?

Кметь подивився на жінку. «Бандистів! Вона теж щось розуміє! Сволоч!» – і потім він підвівся і побрів із хати.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 101 – 107.