2

Микола Хвильовий

На другий день Кметь не пішов на роботу: «він буде говіти». Почуття незадоволення й тривоги не залишили його ні на одну мить. Воно й зрозуміло: думка про злочин гнітила його, а все складалось так, що він мусів одтягувати цю справу. Головне ж, у нього було дуже замало пороху, а він хотів зробити щось грандіозне. Кметь уявляв собі цілий потоп огню. Це, безперечно, буде щось надзвичайне.

Того ж дня Кметь помітив, що Митька, ідучи на завод, чогось посміхнувся, і Кметеві здалось – зловтішно. Невже син догадавсь, чому батькові так забажалося говіти?

З Сонькою після сварки він почував себе краще: жінка тепер не посміє розпитувати його. Правда, було якось не по собі, бо Сонька не тільки нікому не скаржилась на нього, але й поводилась так, ніби між ними нічого й не було. І не розумів Кметь цього, ба навіть Кирпанева жінка і та вже вміла постояти за себе.

Цілий день Кметь ходив по базару й розпитував у людей, де йому можна дістати пороху. Кожному він додавав:

– У нас на річці дикі качки сидять, хочу набити на празник.

Всі йому, звичайно, вірили, і ніхто не звертав особливої уваги на цю людину з хоробливим блиском в очах Тільки якийсь солдат зауважив:

– Тепер, товаришу, дичі бити не можна. Стріляти будете після Петра.

Кметь запам’ятав це й розпитував ще обережніш. До обіду базар так розрісся, що загатив трохи не всю вулицю. Як комашня, метушились люди на великому пляцу.

«От тобі й нема свободної торгівлі» – із зловтіхою подумав Кметь. В кожнім крамарі він тепер бачив свого спільника.

Півфунта пороху він усе таки дістав. Решту рішив дістати завтра. А ввечорі коли задзвонили до сповіді, Кметь пішов до церкви.

Біля дверей він перехрестивсь і побрів у темний куток. Як і кожна випадкова людина, він почував себе серед ікон якось ніяково.

Збоку хтось погасив свічку, і від неї розлився по церкві сморід. Кметь дивився на бабу, що стояла поперед його. Вона ретельно молилася і часто била поклони. Потім, коли вийшов священик, Кметь подивився на нього й подумав: «і цей піп буде сповідати мене?» І не вірилось, що саме цей, бо ніяк не в’язалась гладка велетенська попова постать із таїнством сповіді. Кметь замислився.

– І ви говєть пришлі? – нарешті, почув він біля себе хрипкий голос.

Священик стояв біля Кметя й солоденько всміхавсь. Очі йому замаслились і дрижало гладке підборіддя.

– Да, батюшка, – ніби прокидаючись, сказав Кметь.

– Тогда пожалуста! – закивав головою священик, наче дуже був задоволений відповіддю парафіянина.

Підложивши голову під чорне покривало, Кметь раптом згадав про злочин. Він здригнув, і йому забилось серце. Він навіть подумав, що може щось крикнути і зробити якусь нісенітницю. Голова його ходила ходором.

… Додому він прийшов мало не розбитий. Сонька і сьогодні латала кофту. Але Кметь не тільки не чіпав її, а навіть і не заговорив до неї. На нього несподівано найшла байдужість, і почував він себе безсилим.

Заснув він скоро і прокинувся, коли вже сонце стояло у вікні, а по стіні бігали сріблясті зайчики.

«Ну, будемо кінчати», – подумав Кметь і пішов під повітку, де лежав захований порох.

Надворі було весело й дзвінко. По блакитному полю сунулись сиві, розірвані хмари. Якась пташка сіла на стріху й вистукувала: «цвірінь-цвірінь».

Кметь пішов у куток, де лежала солома, розрив її і дістав відтіля пакунок. «Мало, треба більше», – рішив він і знову ретельно уложив пакунок на попереднє місце.

У двох церквах дзвонили – одноманітно й невесело.

Після причастя Кметь ще пішов на базар, але пороху вже дістати не міг (цікаво, коли священик давав йому з ложки вина, йому раптом занудило. І потім усе стояв перед ним гладкий попів палець і темночервоний шматок проскури).

Цілий день Кметь обмірковував, як йому попасти на завод, щоб положити зарання пакунок із порохом у тім місці, де намітив (для чого це саме зарання зробити – він не знав). Проходити через ворота він не рішався, бо можна було зустріти когось із знайомих. Цього ж Кметь не хотів.

Коли зайшло сонце, Кметь мовчки вийшов із хати і, як тать, озираючись, пішов до повітки. Дістав там пакунок і побрів на вулицю. Він мав дійти до того місця, де кінчається заводський паркан, перейти на той бік дороги і там перелізти. Це можна було зробити непомітно, бо з того краю починались луки й майже ніхто не ходив туди.

Коли Кметь ішов біля заводських воріт, відтіля виходили робітники з кошиками: був шабаш. «Ну, це краще», – подумав він і звернув за ріг.

Від луків дмухало вогкістю, а в далечині на обрії простягались сизі димки. Сонце стояло ще височенько, але Кметь цього не боявся. Коли б хто й побачив його – кому яке діло. Він же робітник цього заводу і коли перелазить через паркан, то, значить, має на це рацію.

Переліз він невдало. Перш за все важко було дістати верху, а коли скочив на паркан, почув, що болить рука: ні її розідрав її, і кров залляла всі пальні. Сплигнувши на той бік паркану, ній почув ломоту і в нозі.

Кметь попрямував до порожнього цеху (після війни там ще не було праці). В порожньому цеху він бачив резервуар з нафтою.

Дивно скільки раз проходив біля нього місця й ніколи не відчував того, що зараз. Він завше пізнавав себе тут crock) людиною. Л тепер…

Кметь ішов повз велетенські лимарі. Збоку стояли гігантські іржаві домни й вигинали свої величезні постаті в небо. З поверху по драбинці, що вела нібито в льох, спустився вниз.

Навкруги було мовчазно. І в цій мовчазності він відчував невимовну тоску.

«Що за причина?» – подумав Кметь і рішив: не того, що він переліз через паркан.

Кметь увійшов у пустельний цех. Бантини полосували весь дах, і крізь незалатані порожнечі витикались шмаття голубих просторів. Стояла залізна тиша. Опеньки сиротливо тулились до мертвих вальців. Печі порозкривали свої пожадливі роти й похмуро дивились у тьму.

Але всюди відчувалась велика сила пориву, що причаївся в цій залізній мовчанці. Здавалось, що не встигне засвистіти ремінь, як тут знову забушує вогняне море й вийдуть із берегів залізні океани, як побідний потоп.

Як тать, скрадався Кметь до резервуару.

Раптом десь близько почувся кашель. Кметь здригнув і притьма кинувся за піч… Але вже було пізно – перед ним стояв Кирпань.

– Це ж ти чого тут, куме, шаландаєшся? – спитав той.

– Як чого? Додому йду! – удаючи з себе спокійного, відповів Кметь.

– Хіба ж сюди додому, – спитав Кирпань. – Та ти ж нібито й говієш сьогодні?

Кметь розгубивсь. Він подивився на Кирпаня й ясно побачив на нім хитреньку усмішку.

– Знаю, яке це «додому!», – казав далі той. – Хіба ж таки я не кум тобі? Га? Чого ти ховаєшся?

– Як ховаюся? – спитав Кметь і зблід.

– Слухай, куме! Невже ти думаєш, що я промовлюсь де? Своя ж людина, не чужа.

Далі терпіти не можна було. Кметь інстинктовно схопився рукою за пазуху, де лежав порох, і гарячими очима дивився на Кирпаня. Ще один-два моменти, і він кинувся б на нього.

Але Кирпань його попередив.

– Я ж знаю, за чим ти прийшов, братіку, – сказав він. – Я й сам шукаю чогось підходящого. Що ж зробиш: не вкрадеш – не проживеш.

У Кметя зразу відлягло від серця: он про що він каже!

– Не можна, братіку, ніяк не можна прожити, – казав далі Кирпань. – Те, друге продаси – от і жив чоловік. Без свободно! торгівлі ніяк не можна.

Кметь добре знав, що Кирпань на самогон переводить державне залізо, і в іншій обстановці, напевне, полаявся б із ним, але зараз було не до цього, і більше того: він навіть зрадів, що Кирпань має таку вдачу.

– Да, – сказав він із полегкістю. – Я теж хочу дещо підхопити, може, на базарі продам.

– Що ж робити, – виправдувався Кирпань, – все одно наше, народне.

Кметь мовчав. Він уже думав, як би скоріш розійтись із «кумом», інакше йому сьогодні нічого не пощастить зробити.

Знаючи Кирпаневу звичку – не відходити від людини, не попрохавши в неї на цигарку – Кметь вийняв зараня кисет і подав його.

– Кури!

– За це спасибі. Оченно благодарствую. Люблю покурити, – і весь Кирпань лакейськи зігнувсь.

Тоді в цех залетіла птиця, покружляла з півхвилини і зникла. Десь цокотіли молотки: почала роботу нічна зміна.

– Оченно благодарствую, – знову сказав Кирпань, подаючи кисет.

– Кури на здоров’я!

– Ну, а тепер, мабуть, розійдемось: так краще буде.

– Добре, іди, – сказав Кметь, що давно вже чекав цього. – Я ще тут подивлюсь.

Кирпань ступив два кроки вперед і раптом повернувся:

– Да, я забув спитати тебе, братіку: ти, бува, не посварився із жінкою?

Кметь здивовано подивився на Кирпаня.

– Відкіля це ти взяв?

– Ха, ха, – солоденько всміхнувся той. – Це мені вже звісно. Бачив, як учора в ячейку йшла. Думаю, що це з нею – чи не сказилася? А потім догадався: напевне, з чоловіком посварилась.

І ця новина за інших обставин вразила б Кметя, але зараз він тільки сказав:

– Юринда!

– Та про мене… хі-хі… – захіхікав Кирпань і пішов убік.

Кметь доти стояв і дививсь услід йому, аж поки Кирпанева постать зовсім зникла за вальківницею й заглухли кроки в лябіринтах цеху.

Сутеніло. Останній промінь кволо маячів на бантині й конав. Кметь обережно вийняв із пазухи пакунок із порохом і, тихо ступаючи, пішов до резервуару з нафтою.

Недалеко була сторожева будка, і Кметь мусів так підійти, щоб ніхто його не помітив із вікна. В останній хвилині йому прийшла думка: навіщо зараз класти? Чому не зразу? Але рішив, що так буде краще: йому, моляв, не страшно буде підходити сюди в другий раз.

Кметь вийшов із цеху. Кучеряве світло весняного вечора кинулось йому в очі. Поперед його лежали рейки, Кметь поспішив зайти за них. Десь збоку знову вистукували молотки, і стук цей біля цього порожнього цеху був якийсь сумний і сиротливий.

На дальній дзвіниці бевкнуло. Кметь рішуче рушив вперед.

Біля резервуару, звичайно, нікого не було. Теж і біля сторожки. Сторож, мабуть, дрімав у помешканні.

Поспішно розглядаючи резервуар, Кметь нарешті набачив місце, де можна було, як йому здалося, сховати порох. Озираючись, він кинувсь туди й підложив пакунок під лист іржавого заліза. Потім ще раз подивився навкруги себе, і, коли упевнився, що ніхто його не бачив, крадькома пішов до цеху.

«Може, у ворота тепер вийти?» – подумав він.

«Ні, краще не показуватись на очі» – і попрямував до паркану.

Коли він проходив біля купи зваленого заліза, йому раптом здалося, що хтось збоку зашарудів. Він підвів голову й зупинився: ніде нікого не було й стояла тиша.

Але коли він пішов далі, знову той же шум.

Кметь відчув, як по його спині покотився дріж і волосся зашаруділо на голові. Він поривався вже піти до резервуару, щоб забрати пакунок. Мовчазне залізо, що похмуро дивилось на нього з усіх кутків, сьогодні лякало його.

Та знову нікого ніде не було й стояла тиша. Кметь заспокоївся.

Нарешті він вийшов із цеху.

Було тепло. З луків дмухав жвавий вітрець, а на заході линяли останні смуги рожевого проміння.

На цей раз Кметь переліз через паркан більш удало. Він пішов туди, де маячів лісок. Ішов по драговині і в’язнув. Але що далі відходив од заводу, то краще почував себе. Завод гнітив його. Здавалось навіть, що тепер, після того, як він побував у заводі «не через ворота», він у ворота більш ніколи не зайде.

Ходив він дуже довго і, хоч головного ще не зробив, почував себе добре. Про злочин він сьогодні нічого не думав.

Коли Кметь вертався додому, вже було зовсім темно. На горі, де стояла церква, блищали вогники: сині, червоні, фіолетові. Вогники метушились, ховались один за одного і знову вискакували у простір.

Кметь згадав, що сьогодні четвер, «страсті», і згадав ту весну, коли він перший раз виходив із села. Це теж було перед Великоднем. Згадав, як він стояв перед заводською брамою і як у нім боролися два почуття: бажання повернутись у тихі селянські оселі і друге – навіки покинути їх.

Кметь ішов угору, а за ним, назустріч горовим огням, бігли спогади.

Було тепло, йшла весна.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 107 – 114.