3

Микола Хвильовий

Мало не всю ніч Кметь не спав і перевертався з одного боку на другий. Його знову почала мучити думка: як він зробить те, що задумав? Порох він уже положив і треба, значить, кінчати. Але чи встигне він зробити це до Великодня, щоб хоч на свята найти собі спокій?

Ранком, повний вражіннями дня, Кметь заснув. Але і ранковий сон був недовгий. Він прокинувся ледве засіріло, коли Сонька й Митька ще спали. Підвівся з ліжка й вийшов на ганок.

Погасли зорі. На схід лягли пасма сірого світла. Десь кричали півні – задиркувато, бадьоро. Кметя пройняв дріж, і він пішов у хату.

«Сьогодні, як стемніє, піду й запалю», – думав він.

Митька вже одягся, але Сонька ще лежала.

– Що ж це ти так… – звернувся Кметь до Митьки, побачивши, що той бере робітничу сорочку.

– Як це так? – підвів син брови.

– Я питаю: і сьогодні підеш на роботу?

– Звісно, піду! Чого ж мені не йти? Підвела голову від подушки й Сонька.

– Візьми там, Митю, у скрині паски шматок, а то хліба нема.

– Добре, мамо, – сказав Митька.

«Яка дружба», – подумав Кметь, і тут же пригадав Кирпаневі слова. «Невже й вона пішла по синовій доріжці?» І йому до болю захотілось зробити їм обом якусь неприємність.

Кметь подивився на дружину. Одно її око, що вийшло з-під ковдри, стрілось із його очима. Якось допитливо дивилось це око, так допитливо, що в нім знову прокидалась лють. Кметь перевів погляд на сина, але й тут його очі стрілись з уважним поглядом.

Ледве стримуючи себе, Кметь нахабно зміряв сина з голови до ніг.

Це був уже не той гарний Митька, який колись так уважно слухав його. Це була конче доросла людина. Це був його ворог. Він добре помітив, як ніздрі породистого Митьчиного носа широко роздимались, а на високому лобі, над переніссям, (помітив) лежала грізна й уперта складка. І Кметеві знову до болю захотілось, щоб скоріш прийшов той бажаний момент, коли він піднесе сірники до пороху.

– А ви хіба не підете, тату? – спитав Митька, і голос його був тихий, лагідний, навіть наївно-дитячий.

– Чого ж я піду? Хіба забув, що говію?

– Ви ж одговілись уже?

– Ну, все одно! Одпуск я маю до кінця тижня. Митька перев’язав мотузком сорочку і ніби про себе сказав:

– А воно б слід було. Роботи багато!

– І на самім ділі. Пішов би ти на роботу, Мусію! – сказала Сонька.

– Не піду! – кинув Кметь і підвівся.

Син теж підвівся і насмішкувато подивився на батька. Саме – насмішкувато. Кметь це добре зрозумів.

Потім Митька вийшов, і його довго не було: мабуть, пішов на завод.

Кметь залишився з Сонькою. Вона вже поралась біля печі. Він підійшов до вікна іі сів біля попелястої кішки. Кішка так жалібно м’явкала, що Кметеві стали її школа, і він спитав:

– Чи нема там у тебе чого-небудь кішці дати?

– Де там візьметься! Хіба не чув, що я й Митьку без хліба випровадила?

Але Кметь ще більшу жалість відчув до кішки, і він сказав:

– Тоді дай їй шматок паски. Вона ж голодна.

Сонька спалахнула:

– Скажіть, будь ласка! Кішку жаліє. Треба спершу людей пожаліти. Одразу видно чоловіка… Не дам!

Сонька рішуче одрізала, і Кметь замовк. Він почував якусь безсилість і не мав охоти сваритися.

Кметь вийшов на вулицю і побрів на базар. Тільки по дорозі до базару він згадав, що йому вже порох не потрібний, і повернувся до Кирпаня.

Біля воріт його зустрів сам Кирпань. Як і завше, він солоденько усміхався й мав такий вигляд, ніби запитував улесливо: «чи нема у вас табачку?» Але на цей раз в його очах була ще розгубленість: він дивився на Кметя так жалібно, як побите цуценя. Кирпань надто поспішно простяг руку.

Кметь поліз у кишеню по кисета й кинув:

– Зараз дістану!

– Ні, я здоровкаюсь, – сказав Кирпань, – ходім, братіку, до тебе!

– Ага, – зрозумів Кметь і взяв його руку. Потім спитав: – До мене? Чого? А я до тебе прийшов!

– Ні, краще до тебе підемо. Не можу я з цими сволочами жити. Нема вже терпіння, – і Кирпань покривив обличчя.

Тоді вийшла Кирпанева жінка. Вона була бліда, похмура, і хустка злізла їй з голови. І тому, що весь одяг її був з різнокольорових латок, здавалось, вона наділа комедіантське вбрання.

– Хай заходить чоловік! – одразу накинулась вона на Кирпаня. – Ти скоро всіх гарних людей одіб’єш від нашої хати. – І звернулась до Кметя: – Заходьте, пожалуста.

Кметь хоч і знав, що Кирпань не б’є вже свою дружину, але він ніяк не уявляв її такою. Останній раз вона мала саме такий вигляд, який зараз має Кирпань. Кирпань не сперечався, ще більше погорбився й заговорив улесливо:

– Та й у самім ділі, заходь, куме!

– І ти йди, – суворо накинулась на Кирпаня жінка. – Нічого шлятись, все одно прогулюєш дні.

Кирпань побіг уперед, за ним пішли в хату Кметь і жінка.

В кімнаті було брудно. Через невеличкі вікна ледве проточувалось світло. На пічці й підлозі плазували маленькі діти. Старша, десятилітня дівчинка, прокачувала на столі скатертину. Від пічки йшов дух печеного тіста. В колисці лежало дитинча й хникало. Ще пахло пелюшками.

Кметь зняв капелюха й сів біля столу.

– От подивіться на нього, – говорила Кирпанева жінка. – Добрі люди роблять, стараються, як би сім’ю прогодувати, а він (і вона кивнула головою на Кирпаня) тільки й знає, що прогули робить… Ну, скажи ж: чого ти не пішов сьогодні на завод?

– Не всім же й робити, – невміло виправдувався Кирпань. – От і кум не працює сьогодні.

Жінка похитала головою:

– І совісті в тебе немає? Кум говіють, а ти самогонку жреш. Совість у тебе собача!

Кметь пересів на другий стілець, він почував себе ніяково.

– Ну, ви чесний, роботящий чоловік, – звернулась жінка до Кметя. – Ну, скажіть хоч ви мені, хіба ж то діло, що він мудрує? Я, каже, дурно не хочу робити, хай мені жалування дадуть, як слід. Та невже ж я від його гулянок більш дістаю? Я, каже, краще поспекулянчу. А де ж воно дівається те, чим похваляється він? Отак і вилітає, як приходить. Сьогодні з приятелями пропив, а завтра в карти прогуляє.

Кирпань вдавав із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз у раз підводився з місця.

– А я все – таки на тому стою, що нам не рощот покинути моє діло, – казав він тоном комерційної людини, яка й сама не певна того, що вона діло каже: – треба пожаліти дітей. Інакше всі передохнуть.

– Не рощот! – скипіла жінка. – Діти передохнуть! І вродиться ж така людина! Та ти ж дітям від своєї торгівлі й бублика не дав! Він дітей жаліє… Щоб тебе так чека пожаліла, як ти їх жалієш! Ви, прокляті супостати, все молоде покоління поморите. Нема у вас совісти, анцихристи!

Кметь слухав Кирпаневу жінку й відчував, як до його обличчя підступає гаряча кров. Він дивився на підлогу, і здавалось йому, що в нього встромлено тисячу допитливих очей.

Заплакала дитина.

– Манько, іди покачай! – сказала жінка.

Десятилітня дівчина повісила на гвіздок рушника й пішла до колиски.

– Ая-я-я! Спи, моя дитиночко, – заспівала вона одноманітно, тоненьким голоском.

На печі шаруділи діти і, мабуть, старший учив меншого:

– Та не так, не так. Ти от як… «ми на горе всім буржуям мировой пожар роздуєм».

Кирпанева жінка розкладала на столі біле шмаття, вибирала подерте й відкладала його. Кирпань стояв біля дверей і пускав дим у щілину. Кметеві хотілось виправдати Кирпаня, але він не знав, що сказати. Кирпань допоміг.

– Да, – сказав він, – тобі гарно говорити. А хіба в мене серце не болить? От як жили ми в льоху, так і живемо. А дехто й тепер у панських хоромах розкошує… І п’ю я, щоб ти знала, з горя. Ну да, з горя!

Кметь відчув у цих словах гнітючу правду і з полегкістю сказав:

– Правда! Це істинна правда!

– Та покачай її, щоб не вила, – крикнула жінка на дочку й додала, звертаючись до Кметя: – Я не знаю різних сволочів. І ніколи мені взнавати про них. Та тільки ж ви не потурайте на те, що він каже. Пішов він хоч раз на якесь зібрання? Хоч раз кому слід плюнув у харю?. Революціонери погані, поза хахольками тільки перешіптуються!

Кметь знову хотів підсобити Кирпаневі, але й на цей раз не міг. Навіть дивно було – так багато мав сказати, так багато було на що нарікати, – і не міг промовити жодного слова, ніби язик присох. І знову почало нудити його.

А жінка казала далі:

– З серцем він своїм носиться! Самогоном його залляв, стухло воно тобі. Якби горіло, не те б робив, що зараз!

Потім іще говорила довго, але Кметь уже не міг її слухати. Чув він тільки, як вона повернулась до нього й кинула:

– Ви чесний чоловік, роботящий. Ну скажіть, чи єсть у таких людей серце?

– Прощавайте, – раптом сказав Кметь і вийшов із кімнати.

До самого вечора він ходив по вулиці, його весь час навертало подивитися на пакунок із порохом. Декілька разів він навіть поривався піти до паркану й перелізти на заводський двір. Але цього все-таки не зробив і, як тільки зазоріло небо, пішов додому. Біля дверей він почув голоси. Зупинивсь і слухав. Говорив син і ніби намовляв когось. Щось стукнуло Кметеві в голову. Він потихеньку, скрадаючись, підійшов до вікна й подививсь.

Біля столу стояв Митька, а на лаві сиділа Сонька. Син розмахував руками й щось доводив матері.

– Я кажу, вам треба так зробити… – почув Кметь. Далі нічого не можна було розібрати, бо в цей момент хтось проїхав біля двору, і стук коліс заглушив Митьчин голос.

Простоявши кілька хвилин біля вікна, Кметь пішов у хату. В сінях він зустрівся з сином.

– Куди ж це ти, Митю? – спитав він.

– У завод, – відповів той.

– Знову в завод? Завтра ж свято!

– От саме того й іду, – кинув син. – Треба до свят скінчити замовлення.

Кметь подумав: «куражиться». Бачить, що батько в завод не ходить – ну й «куражиться». Увійшовши в хату, Кметь зняв чоботи й поліз на піч.

І в його хаті, як і в Кирпаня, пахло печеним тістом. На столі стояла паска, а на ній лежала свіча.

– Ти б, може, поїв чого-небудь? – ласкаво сказала Сонька.

– Не хочу, – сказав Кметь.

– Чого там не хочеш? Я тобі одріжу паски.

І Сонька полізла в скриню, вийняла відтіля шматок білого хліба й подала його чоловікові.

– На, візьми.

Кметь машинально взяв хліб і положив його в рот. Проте проковтнути не міг; він раптом згадав, що йому треба йти туди.

Зліз з печі й вийшов на ганок. Дві – три останні години він зовсім не думав про те, що йому треба зробити. Але зараз думки насіли на голову й не давали йому спокою.

Небо було чисте й прекрасне. На горі, де стояла церква, метушились люди. Дзвонили одноманітно, розмірено. І знову пригадав Кметь молодечі літа: і далеку церкву, і старого дячка, і дівочі жарти біля церковних воріт. Навкруги було тихо, і лише від заводу йшов глухий, здавлений гул. Десь угорі кричали гуси.

Кметь подумав про Соньку, про сина, потім згадав слова Кирпаневої жінки. «Вона вважає мене за чесного чоловіка». І знову було тоскно.

– Ну, вже час іти, – мало не голосно сказав він і попрямував з двору. Але на воротях зупинився: він згадав раптом, що не має сірників. «От штука», – криво всміхнувся він: «йду на таке діло, а про головне й забув».

Отже, треба було вертатися в хату, і Кметь пішов до дверей.

Жінка вже лежала на ліжку. Вона була вдягнена, мабуть, думала йти до заутрені. Каганця було прикручено.

Сірників Кметь ніяк не міг знайти – Сонька, мабуть, сховала їх. Подивився на жінку: заплющені очі, очевидно, спить. Постояв серед хати, потім несподівано для самого себе ліг на стілець.

Як довго він пролежав, Кметь не пам’ятає. Та тільки бачить він, ніби жінка примружилась і дивиться на нього. «Це, мабуть, здається», – подумав він і перевів очі на підлогу.

Каганець скупо блимав. І знову одноманітно дзвонили на горі…

І знову Кметеві здалося, що дружина таки дивиться на нього. Він не витримав і спитав:

– Ти що, не спиш?

– Не сплю, – сказала зажурено жінка і підвелась. Потім пішла до нього й сіла на стілець.

Кметь теж підвівся.

– Митька каже, слаба з тебе людина, – раптом якось глухо сказала Сонька. – От я, значить, і надумала.

– Що ти надумала? – спитав Кметь і відчув, як йому знову заскеміло в грудях.

– Надумала, що з тебе слаба людина, – говорила далі Сонька й дивилась кудись убік. – І піду я, значить, од тебе. Це не Митька навчив мене. Сама я. Як можна жити, коли в тебе серце змінилось? Треба, значить, міняти життя.

Кметь здивовано подивився на Соньчине обличчя. Прожив він із нею половину свого віку, а ніколи йому й на думку не спадало, що вона може говорити так. Тільки тепер Кметь помітив, що в неї вже не горіли щоки: позападали.

– Ти на мене не серчай! – сказала зажурено жінка. – Це не ти ведеш життя. Я оце лежала й думала: хто веде життя? І не можу сказати, тільки голова болить. Іноді й найдеш винуватого, а потім подумаєш – ні. А що хворі ми, то правда. І ніяк ми не найдемо ліків проти хвороби.

– Я не розумію, про яку ти хворобу говориш? – кинув Кметь і провів долонею по голові: так важко було од думок.

Сонька замислилась.

Під скринею зашаруділа миша, і знову на горі дзвонили одноманітно.

– Я й сама думала: яка та хвороба? Не болить – значить, не хвороба, а воно виходить, що болить, та тільки не так. Он що! Не вдарив би ти мене – я, може б, і не догадалась про це. Може б, і вмерла, не пізнавши хвороби. А тепер от пізнала й радію з цього. Радісно мені, Мусію, стало, ніби я тільки-но народилась на світ.

Сонька змовкла й додала рішуче:

– Тепер піду од тебе. І не серчай на мене, Мусію: не злоба мене виводить із цієї хати.

Вона поклала руку на Кметеве чоло. Рука її була холодна, і тому, що рука її була холодна, Кметеві стало легше. Сонька раніш його ніколи так не ласкала, і цей її несподіваний рух він прийняв, як щось надзвичайно приємне. І тоді ж він відчув, як здавило йому горло і раптом захотілось йому кинутися на ліжко, устромити в подушку голову й заридати.

В цю мить кімната раптом задрижала, як під великим вибухом. Шипіння та рев розрізали тишу. На заводі переможно закричав гудок. Кричав довго, напружено. А коли знову стихло, Кметь відчув, як йому по щоках побігли теплі краплі. Почуття самітності відходило, і він уже пізнав біля себе людей з такими ж болями, як і в нього. І з жахом подумав Кметь, що він може зробити щось надзвичайно безглузде.

Він обережно одхилив Соньчину руку і, похитуючись, вийшов із хати.

Як божевільний, побіг він до заводу. Переліз через паркан і, не оглядаючись, ускочив у пустельний цех. Зупинився. Стукало в висках і нічим було дихати. Плутаючись у темних лабіринтах, він ніяк не міг потрапити до резервуару з нафтою. Раз у раз чіплявся він у темряві за залізо, і воно, дзенькаючи, луною відходило під стелю.

«А як пакунка нема?» – з жахом подумав він. І тут же пригадав те шарудіння, що почув, повертаючись минулого вечора від резервуару.

«Все пропало!» – майнула думка, і він рушив далі.

Резервуару не було. Ніби провалився крізь землю. Кметь знав тут усі ходи й виходи, але зараз він так заплутався, наче перший раз попав сюди.

І справді: тут кінчається цех, тут повинна бути яма для шлаку. Але ні ями, ні резервуару не було. Ніби вже все провалилось крізь землю.

Так він проблукав із півгодини. Нарешті зупинився біля будівлі, що в ній пізнав сторожку, і тоді за мить був на тім місці, де поклав порох.

Кметь засунув руку під лист заліза й завмер: пакунок і справді зник. Похололо серце, ще хутчіше забило в висках. І знову прийшло в голову шарудіння.

Тоді в розпачі він схопив залізний лист і з силою його одкинув. Присів і бігав пальцями по землі.

…І от, нарешті, з його грудей вирвалось зважене зітхання. Він найшов пакунок.

І одразу йому полегшало, ніби велику вагу зняв він з себе. Звіряча радість закипіла в нім. Він почував себе так, ніби зробив великий подвиг.

Кметь ішов, нікуди не дивлячись, нічого не бачачи. На захід від пустельного цеху лязгало залізо: працювала нічна зміна. Десь шуміли «кукушки». Спотикаючись, Кметь поспішав уперед, далі, туди, де гримів і кулеметив «дизель».

…А чорні хвости похмурого диму теж поспішали на захід і танули в ніжно-синіх просторах весняного тривожного неба.

Примітки

«Куражиться» (рос.) – комизитися, бешкетувати, похвалятись, задаватись.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 114 – 123.