Батько й донька

Богдан Лепкий

– Ходи, Мотре, – казав Кочубей. – Мати поїхала. Ходи!

Мотря терла очі. Не могла зрозуміти, де вона і що робиться з нею. Освідомившися, встала, пригладила рукою волосся, поправила вбрання і мовчки пішла по східцях за батьком. Опинилися серед тої самої секретної комори, де мали вчора тую нещасливу розмову. Пригадала собі кожде слово й побачила кождий рух мами й тата. Але сумні гадки радість прогнала: побачила сонце! Вдиралося крізь малі шибки, бігало по шафах і по скринях, по старім свічнику і по образах, розвішених попід стелю. Сивоусі козаки й чорноброві козачки жмурили перед ним свої очі.

– Сідай! – сказав Кочубей до доньки, показуючи на крісла.

Мотря послушно сіла.

Батько довго ходив по коморі. Не знав, з чого почати. Мотря водила за ним своїми великими очима. І вперше побачила, що батько старий, що спина в його зігнута й ноги ніби ломляться, як іде. Рука одна заложена за пояс, друга бовтається безрадно. Пальці то затискаються в кулак, то випрямлюються нервово. Голова понурена, вус за ковнір лізе.

Мотрі жаль зробилося батька, але ніби жаль якогось бідного та чужого для неї чоловіка. Ніколи він не здавався їй таким чужим, як нині.

Хотіла питатися, куди поїхала мати, але щось ніби шепнуло їй до уха: що тобі до того? – і змовкла. Тільки рушилася на кріслі.

Батько почув цей рух і ніби нараз збудився, – став. Долішня його щока задрижала, брови підлізли вгору, зробив руками рух, мов питався: ну, і що ж тепер? Мотря встала. Батько приступив до неї і пригорнув до груді. Мотрю щось стиснуло за серце, здавило за горло, і з очей полилися сльози.

– Бідна, бідна моя! – прошепотів Кочубей, пускаючи доньку з обіймів і саджаючи її у високе крісло.

Мотрі соромно стало своїх сліз, – соромно стало за батька. Погадала собі, що батько – це голова родини, його слово повинно бути приказом у хаті, а він через свою надмірну м’ягкість і податливість стає причиною родинної драми.

– Мотре, Мотре, – говорив Кочубей, заломлюючи руки, – ти навіть не знаєш, якої біди мені накоїла.

– Знаю! – коротко відповіла Мотря.

– І що ж тепер?

– Що Бог дасть.

– Бога взивай, а руки прикладай. Бог за нас не може робити.

– Він всемогучий.

– Себто?

– Може все повернути на добре.

– І я так собі гадаю, Мотре, і молюся у своїй грішній душі, щоби він напутив тебе на добре.

– Себто?

– Щоб ти покорилася мамі.

– А вам?

Кочубей закліпав повіками й замахав правою рукою. Боровся з гадкою: казати чи ні?

– Ет! Ти знаєш, Мотре, хто я. Я нікому лиха не бажаю, а своїй рідній дитині тим паче. Хочеш, віддавайся і за гетьмана. Твій гріх, а не мій, якщо це гріх віддаватися за свого хрещеного батька. Але мати, ти знаєш свою маму! Посікти її на дрібні шматочки, то ще кождий з них казатиме: а таки так! а таки так!

– А що ж я тому винувата, тату? – спитала Мотря. Кочубей знову став бігати від дверей до вікна.

– Не винувата, кажеш? А може, й винувата? Знаючи свою маму, не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у неї дозволу.

– Я не дитина, тату.

– В батька й мами ти все дитина, донька.

– В мами – ні, бо мама мене не любить, ненавидить мене.

– За те, що ти непокірлива, Мотре!

– В маму вдалася. Кочубей глянув на доньку.

– Але ж ти донька, а вона мама, не її поступатися, а тобі, так і закон велить, щоб діти слухали родителів своїх.

– Не в питаннях серця.

– Яке там серце, Мотре? Гетьманові на сьомий хрестик іде.

– А я його люблю.

– Не вірю.

– Богом клянуся, люблю і хочу бути йому дружиною, вірною до смерті.

– А якщо через те хотіння станеться лихо і тобі, і йому, а може, й усім нам?

Мовчали. По хвилині спитала Мотря:

– Чого ж ви тоді хочете, тату?

– Хочу, щоб ти підписала цей лист.

Кочубей добув із нагрудної кишені зложений папір, розгорнув його, поклав перед Мотрею на столі, а сам підійшов до вікна й бубнив пальцем по шибі.

Мотря читала:

«Прощення Вашої Милості прошу за отсе моє нинішнє письмо і за прикрість, котру я Вашій Ясновельможності не зі злої волі вчинила. Порадившися добре свого розуму і серця, рішилася я просити Милість Вашу, щоб Ви звільнили мене від даного слова, а це тому, що дала я його з легкої руки, в чому винувата молодість моя і моя палка, нерозважлива вдача. Не хочу, щоб через них мала я у майбутньому терпіти, та ще й зайвих турбот Милості Вашій причинити, добре відаючи, якого спокою Милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не бути злої волі на мене за цей мій поступок легковажний» і т. д.

– Тату, – сказала Мотря, зриваючися з місця. – Я цього листу не підпишу!

Кочубей повернувся від вікна. Очі батька й доньки стрінулися з собою. В її був крик розпуки, людини, котру тручають у пропасть, у його – безмовне отупіння.

Остання дошка рятунку відпливала від нього.

– Як же так, Мотре? – став говорити, безрадно й безпомічно, ніби він нічого собою не уявляє, ніби він нічого тут зробити не може. – Як же так? Значиться, ти не розумієш мойого безвихідного становища, не хочеш, не гадаєш помогти мені?

– Не можу.

– Чому?

– Бо цей лист неправдивий.

– Неправдивий, але потрібний, навіть конечний.

– Не гадаю.

– А я знаю, Мотре, коли б ти догадувалася, до чого може довести твоє упрямство, то, не гаючися, підписала б його… Підпиши, прошу тебе я, батько твій, підпиши!

В Мотринім серці жаль з погордою боровся. Жаль, бо батько виглядав дійсно дуже нещасливо, погорда, бо він був слабий.

– Тату, я до кождої жертви готова, лиш не жадайте від мене, щоб я брехала.

– До кождої жертви ти готова, кажеш?

– До кождої.

– Правду говориш?

– Богом святим клянуся.

Батько глянув на доньку, і ніби якийсь огник марної надії знову загорівся перед ним десь у непевній далечині.

– Любов Федорівна сказала, – почав, спускаючи очі додолу, як винуватець, – Любов Федорівна сказала, від’їжджаючи нині рано, що коли Мотря не підпише листа, то хай іде в черниці.

Останні слова ледви вимовив насилу.

Мотрі чорно зробилося в очах. Ніби якась висоха стіна нараз надвигнулася і заступила сонце. Запахло плісню, зівота відчинила рот. Пригадала собі Прісю Дорошенкову, як вона розпилася в монастирі, пригадала собі не один поганий образ, що доводилося нехотячи підглянути, коли з мамою їздила на прощі, і зробилося їй не страшно, а гидко. Але подивилася на свого безталанного батька і, не гаючись, відповіла коротко:

– Добре, хай буде й так! Піду в монастир.

Кочубей захитався. Сів. Дивився на якусь скриню, ніби в ній сховане усе важне для нього.

Голова хилилася чимраз нижче й нижче, наче хотіла скритися під землю. Руки прилипли до колін.

Мотря підійшла до нього. Не ворохнувся. Добру хвилину мовчки стояла перед ним. Щось її тягнуло до того нещасливого старця. Невже ж це її батько? Той, котрого слухали тисячі людей? Невже ж це Василь Кочубей, генеральний суддя, котрому всміхалася гетьманська булава? Так, то був він. Він, що пестив свою доньку Mотрю, обсипав її багатствами й вигодами, не відмовляв нічого, називав своїм сонцем. А тепер те сонце хоче за монастирські мури сховати. Який же він бідний!

– Не журіться, тату, – почала ніби безжурно. – І в монастирі живуть якось люди. Черницею я не стану. Не бійтеся.

– Не хочу, Мотре, зав’язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. – А помовчавши хвилину: – Мотре, доне моя! Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Федорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов Федорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей.

– Уступлюся!

Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся.

– Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, – голіруч не поїдеш. Іди, йди!

Замкнув за собою двері. Мотря довго дивилася за ним…

«Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!»

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 244 – 248.