Троянди

Богдан Лепкий

– Мотре! – гукала в сінях Любов Федорівна. – Біжи скоріш! Ідуть. Невже ж ти спиш?.. Господня кара мені з тою дівкою одержимою!

– Я вже біжу, вже біжу, матусю, – відповіла Мотря, ніби десятьма пальцями золотострунну гарфу торкнула. Ласочкою промайнула по сходах, тільки білі поли гаптованої корсетки, як крила, по поручу злопотіли.

В сінях стояла Любов Федорівна в сукні з важкого зеленого адамашку до стану, в сукні долом широкій, як криси дзвону, і в такій довгій, що навіть черевиків з-під неї не видно. Важкий шовк заломлювався в ізгиби широкі, і здавалося, що це не Любов Федорівна тую сукню несе, а сукня її. На голові темноламовий шоломик, обшитий дорогим брабантським кружевом, на пальцях блискучі перстені.

Двох пажів золотий піднос держать, а на ньому великий білий хліб, як коровай. Біля хліба, в золотій сільничці з буквами Кочубеїв, мілка, крізь тонке сито пересіяна сіль. Сіль суха, як пісок, – видно, погода буде.

– Де ж твої цвіти, Мотре? – спитала Любов Федорівна і надула згірдливо уста. Мабуть, чи не дожидалася якогось не досить покірливого отвіту, а разом із ним доброї нагоди показати ще раз доньці силу своєї вимови. Але, на її диво, Мотря відповіла чемно:

– Зараз, зараз, матусю!.. Дівчата, а давайте ж троянди!

Внесли повний великий кіш. Запахло у Кочубеєвих сінях пахощами казкових городів.

Мотря до кошика припала, скоро-скоро пальцями перебирала цвіти, укладаючи їх головками наверх, щоби великий кіш був як одна пишна троянда.

– Ви, мамо, будь ласка, йдіть, а я зараз з дівчатами наспію, я молода! – щебетала Мотря, ніби голосу позичила від птахів.

«Яка солодка, – подумала собі Любов Федорівна, – яка щебетушка! Хто б гадав – ангел, а то, мабуть, хлопців зачула».

Йшла гордо, ніби тая її адамашкова сукня по мураві несла; перед нею ішов високий, рум’яний хліб на лискучому золотому підносі.

А Мотря побігла на горище, добула синіх і жовтих лент, скоро обв’язала ними довкола кошик, обкрутила ручку і фантазійні узли спустила на головки троянд.

– Так гарно! Краще від китиці, що її огородник зложить, і цвіти не так скоро зів’януть. Ходім!

Дівчата аж угиналися під вагою важкого коша.

Праворуч у брамі стала Любов Федорівна, ліворуч притулилася до одвірка її донька.

Перед мамою пажі тримали золотий піднос з хлібом і сіллю, перед донькою дівчата тримали кошик з лози, повний троянд.

Чи з поспіху, чи із зворушення, пережитого ранком, Мотря горіла. Тільки біле чоло знімалося гордо понад луком чорних бровів. Серце билося, ніби у стовпі, котрий вона собою підперла, тріпоталася чиясь зачарована душа.

Ждали…

Вже їздці-гінці промайнули, як вітер, високо підкидаючи баранкові шапки і ловлячи їх у бігу кінцями довгих списів, вже над’їхала з Орликом і з Войнаровським карета.

Встали й поклонилися пані матці і панночці доньці у пояс, аж ось і гетьманська шестірня копитами дзвонить. Мотрі світ закрутився в очах… Дзвони – гамір – слава!.. Чому? кому? за що?..

Сонце хоче золото на пишних вбраннях стопити, щоб краски полиняли, бо Мазепа ярких красок не любить… Так гарно… Хто це? Виговський, Дорошенко чи Сомко? Нині чи літ тому сорок? Дійсність чи сон? Де тітка? Де її чорне вбрання, як черниці, де білий волос, що посивів на двадцятилітній головці?..

Слава, слава, слава!

Гетьманський ридван підкотив під сам поріг нової брами, перед турецькі килими – шестірня стала й затанцювала на місці. Зіскочив гетьманський паж Петрусь і відчинив дверцята повозу – перше з лівого боку, по котрім сидів генеральний суддя, а тоді і з правого, від гетьмана. Заки гетьман виліз, суддя обійшов ридван іззаду і подав йому руку.

– Спасибі, Василю Леонтійовичу, – дякував Мазепа з тою усмішкою на устах, котрою роззброював навіть ворогів. – Гадаєш, я вже такий ледащо, що навіть і з воза сам злізти не здолію. О, бач! – і легко, як молодець, зіскочив з ридвана, минаючи стільчик, який приставлено до дверцят.

Побачивши Любов Федорівну, підійшов до неї. Ліва рука на шаблі тонкій, злегка вигнутій; у правій – шапка.

– На новій домівці нового щастя вашій милості, вельмишановна Любове Федорівна, і цілій вашій родині, як добрий ваш друг і вірний товариш вашого чесного мужа, від щирого серця з моїм нинішнім приїздом бажаю. Мир дому сему і живущим в нем!

Любов Федорівна злегка присіла, взяла піднос від чурів і, підносячи його гетьманові, відповіла:

– Вітаємо ясновельможного пана гетьмана хлібом-сіллю і серцем щирим, усім, чим хата наша багата, і просимо його, щоб зволив переступити наші низькі пороги, вибачаючи усе, чим не вгодили або не вгодимо його достойній особі. Вітайте!

Гетьман поцілував руку Любові Федорівної, прийняв хліб-сіль і передав їх Войнаровському, а тоді повернувся до Мотрі.

Мотря мовчки кошик з трояндами подала.

Гетьман то на троянди дивився, то на неї.

Мотря очей не могла підняти на нього. Не хотіла побачити іншим, як був у її душі.

– Велике вам спасибі за троянди, панночко шановна. Кращих я у життю не бачив і краще складених, як ці. – А повертаючись до Кочубеїв, спитав: – Невже ж це хрещениця моя, Мотря?

– Ти рекл єси, – відповів, кланяючися, Кочубей і підкрутив лівий вус, котрий з невідомої причини все чомусь хотів сховатися йому за ковнір. А крутив його Кочубей звичайно, коли хвалили його маєтки, жінку або котру з доньок, особливо ж Мотрю.

– Якщо так, то доземний поклін тобі, Мотре Василівно, – говорив гетьман, – а ти, Василю Леонтійовичу, і ви, Любове Федорівна, звольте прийняти до відома, що з усіх ваших скарбів найкращий і найцінніший – отсей! – Це кажучи, стиснув злегка Мотрю за руку. – Виберіть же мені, Мотре Василівна, яку троянду своєю собственною рукою, – просив гетьман.

Мотря вибрала, гетьман подякував і кошик передав Чуйкевичеві, що стояв оподалік.

– Чого ж ти, козаче, так посоловів нині, – питався його гетьман, – неси ці троянди, може, вони розвеселять тебе. А тим, що вони в коші, не журися, я цей кіш дістав, а ти тільки переймаєш від мене.

Мотрі сто гадок майнуло по голові, але уста її завзято мовчали.

Гетьман подав руку Кочубеєвій, Войнаровський – Мотрі, Кочубей з Орликом ішов.

Так вони вступили в новий Кочубеєвий двір. Господар відпровадив достойного гостя до його покоїв. Туди подали йому хліб, сіль і троянди.

Біля гетьманових світлиць мали покої Орлик і Войнаровський.

Прислуга вносила з возів гетьманські ящики і скрині, залізом посковувані, з замками, котрих ніхто, крім гетьмана, відчинити не вмів.

Перед дверима стояло двох сердюків на варті.

Гетьман перебирався.

Молодий Кочубей розводив інших гостей по їх кватирах і просив, щоб не гнівалися, якщо не буде їм так вигідно, як дома, але Ковалівка – не Київ і не Батурин навіть, стільки і таких знаменитих гостей вона не дожидала.

Козаків примістили на економії, для прислуги готовили столи на подвір’ю. На бочках клали широкі і грубі дошки і накривали їх полотном. Г дощок, і полотна було в Ковалівці доволі.

Любов Федорівна ходила по великій світлиці, в якій розставлено столи «в підкову», і пильно приглядалася до всього, щоб не осоромили Кочубеєвої хати. Почувала себе, як вожд перед битвою.

Коли Мотря переходила через тую столову салю, мати спинила її.

– Ти нині до людей подібна, – сказала і поправила їй волосся. – Знаючи твої норрви, я боялася, щоб ти якої дурниці не зробила, та, на щастя, ні, – вважай же, щоб не осоромила мене.

– Ні, мамо, не бійтеся, я нічого дурного не зроблю. Питалася, чи для неї нема тут якого діла.

– Досить одної хазяйки, – відповіла Любов Федорівна, і Мотря пішла в город.

Шукала самоти, щоб заспокоїтися.

Переходячи стежкою біля дївини, котру з нянею минулого тижня нагнула і третьої днини кам’янець відложила, стала числити на пальцях:

– Нині якраз дев’ятий день, – сказала і стривожилася. – Якраз і дев’ятий день. І не вір же тут ворожбам!..

А все ж таки вірити смішно.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 141 – 144.