Діана

Богдан Лепкий

Генеральний суддя їхав на лови у колясі.

Воно, може, й дивно комусь здається, але пощо ж такій шановній особі герцювати, як молодому козарлюці, на баскому коні?

Колись і Кочубей любив ту панську забаву, нині вона хіба нагадує йому колишні молоді літа.

Їде, щоб допильнувати діла і щоб можна було похвалитися, що, мовляв, сам Кочубей натовк звірину для гетьманського стола.

І Чуйкевича просив, щоб сідав біля нього. Будуть дорогою балакати зі собою. Добре балакається у лісі під шум дерев, як легкий вітрець повіває і холодить твоє спочене чоло.

Але козак соромився сідати в колясу. Він їхав поруч на своїм улюбленім коні і перекидався словами з паном генеральним суддею, бо про розмову на тій лісовій дорозі годі було й гадати.

– Боже ти мій! – кричав суддя, підскакуючи на подушках за кождим разом, як колеса перевалювалися через грубе коріння, що, ніби велетенські гадюки, повилазило з нор на дорогу і вигрівалося до сонця. – Боже ти мій! Як я колись любив лови! А нині? Коли б не гетьманська гостина, найрадніше сидів би в хаті.

– На кождий вік буває свій лік, – відповів Чуйкевич.

– А на мій вік найкращий лік – відпочинок. Так відпочивати не дають.

«Не дає Любов Федорівна», – погадав собі Чуйкевич.

– Великого труду стоїть отсей мій судейський чин. І законів не хочеш покривдити, і з совістею в згоді чоловік жити рад би.

– Incidit in Scillam, qui vult vitare Charibdim, – замітив Чуйкевич, бо наші любили пописуватися латиною.

– Між молотом і наковальнею, – нарікав Кочубей, – рад би вискочити з тієї кузні, та годі. Не козацьке діло уступати з поля бою. Треба тягнути лямку, поки не викопають ямку.

Нараз коляса так високо підскочила, що пан генеральний суддя мало не вилетів з неї і мало йому соболева шапка з голови не злетіла.

– Гов! – гукнув на візника, – кості мені розтрясеш, стій! Я злажу.

Спинився віз, спини« свого коня Чуйкевич, і Кочубей, піддержуваний чурою, виліз з коляси.

– Гу! – сказав, обтираючи хустиною лице. – Не привик ліс до панських коліс, нічого не порадиш! Треба нам трохи відпочити. Розстели, хлопче, килим на мураву, щоби ми наших шараварів не зазеленили, та подай чарку і пляшку, вип’ємо за здоровля зеленої діброви, а стрільці хай собі стріляють. Вночі, по ловах, збереться звірина на раду і скаже: добрий стрілець наш пан генеральний суддя, не одному заяцеві життя дарував, – го-го-го!

Він сміявся, аж гомоніла діброва; рад був, що не трясла ним коляса і що Любов Федорівна лишилася далеко. При ній він ніби спутаним почував себе. Жадного слова не пустила мимо. Все мала щось замітить, і,правду сказати, замітки її були справедливі. З головою жінка! З дурною жінкою біда, але ж і з мудрою важко – роби що хоч!

– «Мені з жінкою не возиться!» – затягнув Кочубей, пропиваючи до Чуйкевича. – «А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…» Погано, що про чарку забули в пісні, а була вона в нас, коли ще про люльку й не чували.

– Чи не краще, коли б її не було, – замітив Чуйкевич.

– Не кажи того. Без чарки іноді було би скучно нашому братові і дома і в дорозі. Дай Боже здоровля тому, що її придумав. Мудра штука, о, подиви, як усміхається до нас.

На чарці мерехтіло сонце, і вона справді ніби всміхалася.

– Чоловік на одній нозі не ходить, а на двох. Вип’ємо по другій.

Випили.

– Випий три та вуса протри.

Випили і по третій та закусили, що Бог післав. Кочубей перестав нарікати на свою старість та на велику працю. Переходив на політичні теми:

– Як ти гадаєш, козаче, чого гетьман до мене їде? У нього тепер багато всякого діла. Одна фортеця – який клопіт! А війна! Всіляко люди про нашого гетьмана говорять, і я хоч знаю його ще з тих часів, коли ми з ним удвійку у Самойловича служили, хоч знаю його півкопи літ, то ніяк не розберу, що в його душі сидить. Крутий чоловік твій гетьман, брате Іване!

Кочубей хотів довідатися щось про Мазепу від Чуйкевича, але цей мовчав.

– Якось ти нині, як бачу, не дуже-то скорий до розмови, – замітив генеральний суддя. – Так тоді, щоб не тратити дорогого часу, вип’ємо по четвертій, бо маємо чотири пори року, і чотири сторони світу, і чотири угли в хаті.

Випили й четверту.

– По чарці, по чарці та вп’ять по п’ять, – промовив Кочубей, але Чуйкевич, приймаючи чарку з його рук, просив, щоб це була остання, бо йому вже куриться з чуба.

– Який же ти козак, та ще військовий канцелярист біля самого гетьмана? Один сором, та й годі! Зводиться козацький рід, марніє. Але що ж? На милування нема силування. Не хочеш, так і силувати не стану, aie й сам пити не буду, бо я не пияк.

Сказавши це, він встав, велів собі подати мисливський ріг і заграв.

Чуйкевич не сподівався, що генеральний суддя такий мистець грати на мисливському розі. Було це уміння з давніх часів, коли ще Україну покривали велетенські ліси, котрих не випалювали, щоб добути з них поташ та бочками за марні гроші вивезти його за границю.

Гарно грав генеральний суддя. З турового рога добував він такі звуки, яких із ніякого другого струменту не почути. Від них оживала діброва, ніби нагадувала собі давні часи, ніби вона зі своїм паном вела сердечну розмову, тішилася, що він завітав до неї, і просила, щоб пощадив її та не приносив її гарних дерев у жертву гострій сокирі.

Розставивши широко ноги, піднявши голову вгору, генеральний суддя втягав у свої широкі груди якомога більше воздуху, а тоді пускав його в ріг, а ріг посилав далеко понад верхів’я дубів, котрі передавали тую музику один одному аж по сині стіни виднокругу. Звідтам вертала подвійна, ба й потрійна луна, так що весь лісовий простір наповнився голосними звуками.

Кочубеєві стали відповідати другі мисливські роги, та не такі вже могучі й голосні, як його. Почулися й інші звуки.

Між стрільцями були й такі, що вміли сурмити в дула. Прикладав стрільбу до рота і свистав, та ще як! Ніби десь далеко вовки вили, ніби старинний бог Див гукав з верхів світового древа.

Чуйкевич заслухався в тую лісову музику, перед ним ожила природа, задрижали таємним життям безчисленні листки на деревах, затанцювали мавки й лісовики, здавалося, ось-ось залають собаки й появиться з луком через плече та з місяцем у чорному волоссі антична богиня Діана. Він переносився думками в давно померші часи, в країну, повну фантастичного чару, якого в дійсності немає, а за яким тужить іноді молода душа, почуваючи в собі пориви поетичні.

Не раз, їдучи конем крізь луги, вповиті серпанками вечірньої мряки, він пускав поводи рівно коневі, як і думкам своїм, уявляючи собі, немов то він їде в якусь казкову країну, до якогось завороженого двора, на котрого тесанім порозі стоїть дивної краси царівна і дожидає його.

І диво! Звичайно, тая царівна скидалася чогось-то на Кочубеєву Мотрю. Мала такі самі темні рівні брови над задуманими очима, таке ж біле кругле чоло і таку нерозгадану усмішку на устах, спосібну довести молодого козака до найвищого захоплення і до найчорнішої розпуки… Мотря!

Його думки перервали стрільці, що на звук Кочубеєвого рогу з усіх сторін збігалися до нього.

Перед деякими несли чури на носилках, прибраних зеленим гіллям, побиту грубу звірину, бо дрібну вони несли самі на тороках біля поясів, нагадуючи давніх, первісних людей, що з пралісів верталися зі здобиччю до своїх печер.

Натовчено чимало. Кругом Кочубея розложено лісових небіжчиків на зеленій мураві, закрашуючи її начервоно.

– Го-го-го! – гукав весело Кочубей. – Бачу, не дармувало моє ловецьке товариство. Не вернемо з порожніми руками. За роботу належиться вам як не що краще, так хоч чарка доброї горілки.

Добуто з бездонної старосвітської коляси спору барилку, і помандрували чарки по мисливських руках. Кождий не лиш випивав та втирав вуса, котрі й собі хотіли горілки, але й приговорював до чарки, бо хто не вмів чогось дотепного сказати, вважався недотепою, невторопою і чоловіком мало в світі бувалим.

Були це здебільшого люди з Кочубеєвих маєтків, його лісники, гайові та економи й адміністратори, бо гостей не прошено, тому що звірина мала йти на Качубеєвий стіл для гетьманської гостини.

Чуйкевич випив ще чарку-дві, щоб Кочубеєві люди не казали, що гетьманський прибічник гордує ними, але, побачивши, що чарки починають чимраз, то скорше кружляти, і що тому кружлянню й кінця не видно, висунувся непомітно з мисливського круга, взяв за поводи свого коня і побрів на узлісся.

Перед ним розстелилася широка лощина, покрита високою травою, за якою починалися комиші, крізь котрі вилискувалося, як зеркало срібне, велике лісове озеро. Крізь нього перепливала річка, мабуть, одна з тих, над якими лежала Кочубеєва Ковалівка. Чуйкевич присів під деревом, тримав коня за поводи і дивився.

Він довший час перебував при гетьмані, мав повну голову двірського шуму, всіляких чуток, поговорів і сплетень, всіляких інтриг та коверз, без котрих жаден двір не обійдеться, і йому любо було, хоч на хвилину, забути про них та побути сам на сам з природою, котра, ніби мати блудного сина, пригортає чоловіка до свого буйного лона за кождим разом, як він наблизиться до неї. Задивився в синяву небес, в тихе срібло спокійного озера, слідив неспокійний лет птахів, збентежених гуками рушниць і ревом смертельно влучених звірів, і гадав собі, що такий жах, така смертельна тривога обгортає також людей, коли над їх спокійними житлами появиться з червоним смолоскипом грізна богиня війни. І було йому жаль тих птиць, тої звірини, котрій люди не дають спокою, і тих людей, котрих турбує війна.

Чому воно так якось діється на світі, чому життя – це один бій, одна безнастанна тдивога, і коли тому всьому прийде кінець, коли воцариться царство божеє на землі?

І пригадав собі Чуйкевич свою недавню сутичку з москалями, в котрій кількох їх життя за грабіж заплатило. Пригадав собі, з яким завзяттям кидався він тоді в бій, забуваючи про небезпеку, котра грозила йому і його людям не тільки в самім бою, але й опісля, і яка їм ще й дотепер грозить. Питав себе, що його спонукувало тоді до цеї завзятої боротьби, чи почуття справедливості, потреба оборони своїх перед чужинцями, чи прямо вроджена хіть битися та проливати кров, котру звичайно називаємо хоробрим лицарським завзяттям. Не вмів відповісти на це питання, але чув, що воно йому немиле, що десь там, на споді його душі, осталося щось гіркого, як на дні чарки осад по кріпкім вині.

Може, між тими забитими були сини-одинаки своїх матерей-вдовиць, що даром будуть дожидати їх повороту й не дождуться. Може, котрий лишив дівчину, яка його щиро й вірно любила. Вона вік тужитиме за ним, проклинаючи той меч і тую руку, що змарнувала її щастя. Сумно. Ще й як, – та нічого не порадиш, бо такі часи. Годі ж бути нам стадом лагідних овечок, котрих вовки безкарно роздирають.

На вовка треба вовком ставати, обороняючи рідного стада. Щоб лиш оборонити, бо, як ось на генеральному судді видно, не всі до оборони скорі й готові. Спаніли і збабили. Привикли до маєтків і до вигід, до доброї їжі і до кріпкого питва. Проїдять вони і проп’ють Україну. Коли ж ти діло робитимеш, як за обідом дві-три години сидиш. Як не походи, то бенкети, а діло коли? Вони гадають жертвою загалу купити собі спокій і добро. Та який це спокій і яке добро, куплене кривдою? Чуйкевич ні одного, ні другого не хоче. Як треба буде, то він і життя своє віддасть, обороняючи рідної країни. Бо пощо йому життя? Щасливим не буде, бо невже ж може він уявити собі щастя без Мотрі? А з нею?..

Діброва, ніби розуміючи його гадки, стала голосніше шуміти, хитаючи зеленим віттям над його зажуреною головою, ніби казала: «Не ти перший, 4іе ти й останній; як довго пам’ятаю цю землю, все вона покривджена. І коли тая кривда скінчиться, Бог святий знає!»

Чуйкевич пустив коня, простягнувся на мураву й очами й думками потонув у спокійнім небі. Разом з білою хмаркою летів усе вище й вище, разом з птахою під облаками буяв.

Нараз його кінь насторошив уха, повернувся вліво, витягнув гнучку лебедину шию й заіржав. Чуйкевич, з привички, зірвався і вхопив коня за поводи, щоб не сполошився й не полетів. Приложив руку до чола, ніби дашок над очима зробив, і дивився. Недовго.

– Діана! – крикнув і скочив на коня. – Діана! Долиною, як вітер, летів чорний розгуканий кінь і на хребті ніс – Мотрю. Вітер розвіяв її волосся, широкі рукави лопотіли, як крила, очі, як дві зорі, горіли.

Летіла на свою загибель. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне і поломить.

Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого і пустився Мотрі назустріч.

Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла, ще мент – і зударяться з собою.

Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у воздухах. Пробував вирватися з кріпких рук козака. Але Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий, третій, і кінь став як укопаний. Тупцював тільки на місці та викидав з писка цілі клуби білої піни.

– Пусти! – крикнула нараз Мотря, а в очах її появився такий безтямний вираз, якого в них Чуйкевич ще ніколи не бачив. – Пусти, кажу тобі, а то… – і підняла руку.

Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око. Хвилину дивилися на себе, як вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м’ягким голосом промовив:

– Мотре! Отямся… Що тобі, Мотре?..

– Коли б я мала зброю…

Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй:

– Будь ласка! – сказав і чекав, що вона зробить.

Хвилину дивилася ще на нього, а тоді спустила очі додолу:

– Ти хочеш мене побідити і розоружити…

– Хто тобі це сказав, Мотре? Мені й не снилося, клянуся тобі своїм і твоїм щастям.

– Не вірю!

– Вір або не вір, але я говорю правду.

– Ха-ха-ха!

– Що тобі, Мотре? Схаменися. Як можна сідати на такого коня? Що скажуть батько й мати?

– Що схочуть.

– Це ж смерть!

– Я її не боюся…

– Це ж божевілля…

– Ти не знав? – я божевільна…

– Ні, ти лиш своєвільна, Мотре, своєвільна.

– Я навіжена. Тікай від мене, бо горе тобі й мені. Чуєш?

– Ні!

– Пусти коня, пусти-бо!

– Раз сказав, що не пущу, так і не пущу! За кого ти мене маєш, Мотре, за свого чуру? Невже ж я не знаю, що роблю? Вернеш зі мною, самої тебе не пущу, хоч убий мене. Шабля гостра, будь ласка.

Не відповіла нічого, лиш закусила уста, а по грудях, що хвилювали скоро й високо, знати було, як у її душі кипіло.

– Бачиш, Мотре, ти правди не чуєш за собою. Бо коли б чула, не відкидала б шаблі, вона ж гостра, як бритва, а я безборонний.

– В тім-то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш.

– Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають.

– Ти мій найгірший ворог.

– Я?

– Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою?

– Несправедлива ти, Мотре, супроти мене!

– Я зла…

– Ні, не зла, ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш. І в твойому дворі я не бентежив тебе, не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужний тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір?

– Це була моя повинність, і більше ніщо.

– Хай буде, що ніщо, але я чоловік, а людська річ, потопаючи, хапатися хоч би й бритви.

– Добре кажеш, я бритва, я гостра бритва, – лиши мене!

– Не моя річ лишити або покинути.

– Кажу тобі!

– Мало приказу твого. Тут рішає судьба. Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об’їхати.

– А я таки об’їду.

– Кого?

– Судженого…

– Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув.

– Ненавиджу тебе.

– Неправда. Це ти лиш так говориш.

– Знаю.

– Коли знаєш – так ненавидь. Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужності боюся, бо вона – як пустиня.

– Як пустиня, кажеш? – повторила Мотря. – Так тоді знай, що ти байдужний для мене, – поміж нами пустиня.

– Ти сама в це не віриш, Мотре… («Не переч мені, дай хай скажу, що мені на гадку прийшло»). Ти тому така лиха на мене, бо боїшся, щоб не полюбила мене, ось що!

Мотря розсміялася своїм нерозгаданим сміхом.

– Висмійся, Мотре, висмійся, може, легше на серці стане. Мене ти тим сміхом не відстрашиш, і не відстрашиш нічим. Судженого і конем не об’їдеш, ще раз кажу тобі.

В лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців, і лови відбувалися дальше, тільки, може, ще з більшим, ніж дотепер, завзяттям.

– Мотре, – почав по хвилині Чуйкевич. – Нам тут годі довше стояти, бо куля розуму не має, а стрільці, випивши не одну зайву чарку, можуть легко, замість у звірину, попасти в нас.

– Хай попадуть!

Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось там зайця або цапа, – сказав, усміхаючися, Чуйкевич.

Його спокійний голос і його добра усмішка вплинули-таки на Мотрю. Вона успокоїлася трохи.

– Куди ж ти гадаєш їхати?

– Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев’їждженому коні не лишу.

– Чура?

– Гадаєш обидою позбутися мене. Знаю цей підступ. Ти його, певно, жалуєш в душі. Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре?

– Як не чура, так післанець гетьманський.

– Це для мене честь, а не обида. Гетьманові служу, народові службу чиню. А народ – то ми.

– Чого ти хочеш?

– Хочу, щоб ми раз рушили з цього проклятого місця, – сказав Чуйкевич і повернув кіньми.

Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружувала її. Їхала, поплескуючи свого коня.

– Так гарно було, – говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. – Дерева мигтять поперед очі скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, – кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і усьому кінець.

– Як Мазепа на нев’їждженому коні, – правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його переживань.

– Не знаю, але – нараз чорт ворога наслав, і знову те, що вчора й позавчора було, – ах!

– Дай Боже, щоби цей чорт перемінився у твого ангела-хранителя, Мотре, – відповів Чуйкевич. – І переміниться, побачиш.

– Не хочу.

– Мало чого не хоче чоловік, а воно станеться, бо так Бог хоче.

– Хто тобі це сказав?

– Серце…

– Серце, цвіти, пташки – співай тую пісоньку, співай, коли вона ще не наскучила тобі! Але я, знаєш, маю її от-так, – тут повела рукою верх голови. – Поуха маю я її і вище!

– Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо ворожби.

– Себто як?

– А хоч би так, що як перша звірина перебіжить по твоїм боці, то по-твойому буде, а як по моїм, то буде так, як я говорю.

– Добре.

Нагнали коней. Чуйкевичеві серце забилося живіше в груди. Що він зробив? Це ж не гідне козака, а до того і небезпечне. Як який зайчик стрибне тепер по Мотринім боці, то вона впевниться, що і правда на її боці, та навіть не гляне на нього, на канцеляриста Івана Чуйкевича.

Але, на його щастя, майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк. Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі.

– Бачила, Мотре? – спитав Чуйкевич. Не відповіла нічого.

– Бачила?

– Так… Але він перебіг нам дорогу.

– Це вже інше діло. Про це ми не питали долі.

– Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею, а між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб’ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного…

Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно. Але все-таки рад був, що на його стало.

Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього:

– Знаєш, що?

– Що?

– Коли ти такий певний, то лиши мене в спокою і здайся на волю судьби. Маю бути твоєю, так буду.

– Ніби положився на воду, і хай тебе несе.

– Нехай несе!

– Чому ж то так?

– Так краще – для тебе і для мене.

– Не буду бентежити тебе.

– Така вже моя вдача. Ти бачиш, яка я. Все люблю робити наперекір другим і собі.

– Розумію. Але ж, Мотре, будь справедлива і не кидай каменем у мене, коли я не завинив. Я ж тобі не накидувався, кажу тобі, з власної волі до Ковалівки не приїхав.

– Я вже це чула від тебе. Не шукай мене, оминай, ніби мене нема. Добре?

– Га, що ж, хай буде, як ти хочеш.

– Їдьмо.

– Ні, краще зсядемо з коней і підемо до твойого батька. Коні віддамо по дорозі якому «чурі». – Це слово вимовив Чуйкевич з притиском.

– Чому ж то так?

– А тому, що я покинув генерального суддю, не попрощавши його, і він, мабуть, мене дожидає.

– Ну, так іди до нього.

– А ти сама поїдеш? Ні, так не буде.

– Чому?

– Бо я сказав, що самої тебе не пущу.

– Кріпкий на словах, як скала.

– Не тільки на словах, Мотре… Це одно, а друге, що краще буде, як ти додому з батьком у колясі приїдеш.

– Гадаєш, мати не буде гніватися на мене?

– Гадаю, Мотре.

– То ти ще моєї мами не знаєш. Я її нічим не догоджу. Але, якщо має бути мир поміж нами, хай буде. Ти обіцяв послухати мене, так тоді і я вволю твою волю. Злазім!

Ще вона того й недомовила, як Чуйкевич зіскочив, підбіг до Мотриного коня, одною рукою вхопив його за вудила, а другою обіймив її за пояс.

Нестямилася, коли опинилася в його сильних раменах, повисла на плечах і стала на мураві.

– Сильний ти і, як бачу, вправний здіймати дівчат з коня.

– Що сильний, то так, а щодо дівчат, то ти це краще знаєш, тільки дратуєш мене. Ходім!

Чуйкевич ішов між кіньми, тримаючи їх обома руками за вудила.

Мотрю кортіло наполохати коней, щоб підняли його вгору, а тоді кинули й потратували. Уявляла собі, як він лежить на землі окервавлений і нещасливий, а вона стоїть над ним і сміється.

Та це була тільки мимолетна, злобна гадка розгуканої уяви. Зла йому не бажала, хоч, здавалося, ненавиділа його.

– Я знаю, чого ти хочеш, Мотре, – почав Чуйкевич.

– Чого?

– Наполохати коней, щоб вони потратували мене. Та цього ти не зробиш.

– Ні, не зроблю, – відповіла. – Але як ти вмієш угадувати гадки?

– Твої умію. Знаю, що ти тої дурниці не зробиш не лиш тому, що в мене на лівому рамені рана, але й для того, бо знаєш, що я свого коня з правої руки таки не пущу. От що!

– Може, воно й так, – сказала, поспішаючи стежкою на поляну, звідки снувався димок з чималого огнища, кругом котрого крутилися люди. Чуйкевич кивнув на одного з хлопців і віддав йому коней:

– Тільки цього карого кріпко тримай, бо це чорт! – сказав, – а не кінь. Я б його!

Челядь накладала звірину на вози, а з лісу все нову доносили.

Мотря глянула і затиснула уста.

– Битва з безборонними, – сказала до Чуйкевича, – краще б свою хоробрість зберегли на іншу нагоду.

Генеральний суддя лежав на розложених подушках своєї коляси і спав.

– Не будім його, – сказала Мотря. – Тільки й спокою має, що спить.

Останній віз зі звіриною від’їхав.

– А все ж таки треба збудити, бо додому пора…

Скочила в повіз і, як не та сама Мотря, батькові очі руками закрила.

– Який там чорт не дає мені спати? – гукнув генеральний суддя.

– Не чорт, а чортиця, – відповіла Мотря, зміняючи голос на подібний до батькового. – Ану, вгадай хто?

– А хто ж би смів, як не Мотря.

Відняла руки, й суддя, постогнуючи та позіхаючи, сів на подушках.

– Задрімав хвилину. Та й гарно спиться у лісі, куди краще, ніж у дворі. Тільки сон мені поганий снився. Багато мерців і крові.

– Чимало їх лежало тут кругом тебе, – відповіла Мотря, – глянь, яка червона мурава!

– Твоя правда. Але звідки ти тут взялася? Де Чуйкевич?

– Ось він. Лихе не пропаде. Я, бачиш, вихопилася трохи конем, отсим неїуждженим, карим, з білою зіркою на чолі. Тільки ти мамі нічого не кажи.

– Дівчино, нехай же тебе Господь милує, – аж за голову взявся Кочубей, – та це ж диявол, а не кінь, та він вже не одному голову розвалив. Невже ж нема в Кочубеєвих стайнях годящого коня. І що тобі за охота сідати на коня, як хлопець. Невже ж це дівоча забава? Боже ти мій! Як довідається Любов Федорівна.

– Не довідається, вона поїхала кудись, мабуть, чи не до тої коршми на Полтавському шляху. Коня вивів мій чура, ніхто не знав, для кого. Тільки ти мамі не згадуй…

Таким любим голоском приговорювала до батька, що Чуйкевич з дива вийти не міг, як та сама людина може так змінятися, ніби дві душі в неї.

– Їхала я собі так гарно, так любо, аж отсей поганий чоловік, – тут показала на Чуйкевича, – переймив мене та привів до тебе, як утікачку. Ха-ха-ха!

– І добре зробив, видно, не дурний козак, відразу побачив, що ти з огнем гралася. Спасибі тобі за те, Іване. Ходи, хай пригорну тебе до свого серця за те, що ти на мою доньку око маєш, на отого-о вітренника пустоголового… А може б, ми так по чарці? На котрій ми скінчили?

– На п’ятій, – відповів Чуйкевич, – але спасибі за ласкавість вашої милості. І так нас вечеря чекає.

– Не забудь же! Перед вечерею зачнемо від шостої, щоб подратувати трохи Любов Федорівну. А все ж таки, не в обиду тобі кажучи, може, ти до чого здатний, але до чарки, то ні, їй-Богу, ні! їдьмо тоді на вечерю.

Генеральний суддя посадив доньку біля себе. Чуйкевич скочив насвого коня, а чорта причепили до якогось воза на кріпкім ланцюгу, щоб не прорвав.

Чуйкевич тримався здалеку від коляси, щоб не лізти Мотрі на очі. «Так краще для мене і для тебе», – пригадав собі її слова.

Кочубей озирався і кивав на нього рукою. Козак підбігав до коляси, а генеральний суддя насміхався з його коня, що не годен за возом поспіти.

– Прийдеться мені дати тобі якогось із моїх, бо на тім ти до Києва, мабуть, і из Чесного Хреста не вернеш.

Жартували хвилину, а тоді Чуйкевич знов прилишався далеко.

Ліс темнів. Тільки далеко десь поміж зеленим листям горіла червона куля, ніби кривава відрубана голова повисла між гілляками. Заходило сонце.

Коляса підскакувала на дубовім корінню, що, ніби гадюки, повилазили з нор на лісову дорогу й не могли назад потрапити до них.

До Чуйкевича долітав то гнівливий голос генерального судді, який грозив візникові батогами, то химерний дівочий сміх Мотрі, і йому здавалося, що десь там далеко перед ним старинна богиня Діана вертає з ловів і сміється, аж зі сну будяться лісові квітки, аж з озера русалки виринають, зазираючи крізь віття дерев на круту доріжку – що там таке?

«Може, в цій дівчині дійсно покутує душа якої богині, а може, вона й сама богиня… – говорив до себе Чуйкевич, почуваючи непереможний чар Мотриної появи. – Манить і відтручує від себе, відтручує і знову манить, як русалка, заки затягне вглибінь. Дивна, нерозгадана вдача. Тим вона сильна, тим і небезпечна. Ніколи не знаєш, що вона скаже і що зробить, стоїть перед тобою, як загадка нерозгадана. Чекаєш гніву, – сміється; усміху ждеш, – сердиться, а все не так, як другі. Із-за неї не тільки голову, але й душу погубиш… «Роби так, ніби мене нема, не лізь мені», – каже. Легко сказати, та зробити важко…»

От і тепер він насилу здержує коня. Хотілося б пустити його в галоп, щоб їхати поруч неї і дивитися, як її очі з-під чорних бровів, ніби дві зірки з-під темної хмари, глядять кудись далеко.

Не устоїшся проти тієї сили, не устоїшся!

І Чуйкевич рішився зробити так. Нині по вечері скаже генеральному судді, що має в Миргороді діло і що йому треба на день-два скочити туди. Поїде і забариться, верне день перед приїздом гетьмана.

Так і зробив.

Генеральний суддя здивувався, почувши таке, питався, чи йому так скучилося у Ковалівці, чи, може, хто обидив?

– Крий Боже! – відповів козак, – мені в Ковалівці так гарно й любо, що краще не треба, але Бог знає, коли я знов приїду в тутешні сторони, може, з гетьманом у Батурин поїду, а може, у який похід пішлють, а в Миргороді в мене рідня та знайомі; хочеться провідати їх.

– Так нехай тебе Господь благословить, – казав Кочубей і з поважною міною перехрестив його, – тільки вважай, не пускай бісиків до дівчат, бо ви, теперішні хлопці, до того дуже скорі!

Прощаючися з Мотрею, Чуйкевич просив її, щоб на його людей мала око і заступалася за них перед батьком, якщо буде треба. Може, й тих два, що були ранені, иадтягнуть, так на них треба зокрема вважати.

– Цього ти мені не потребуєш казати. Обіцяла і слова додержу, але що це тебе за вітер гонить з нашого двора?

– Хочу додержати слова.

– Гарно! – і подала руку.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 116 – 130.