Єва

Богдан Лепкий

Вечерю їли тихо і на скору руку.

По вечері мала бути «огнена потіха», але на рішуче бажання гетьмана її відложено до другого разу. І завтра буде ніч.

Козакам приказали зараз по вечері йти спати, щоб у дворі не робили криків. І дійсно, ще й Великий Віз не викотився на небо, як над Ковалівкою воцарилася тишина. Кочубеїв двір подобав на зачарований замок, в котрім завмерло всяке життя.

Гетьман попрощав товариство й пішов до своїх покоїв. Казав, що притомився.

Тільки в одній з бокових кімнат спущено грубі занавіски, зачинено двері на ключ, і кількох полковників засіло до карт. Кочубей приніс їм спорий збанок меду, великий півмисок вуджених гусячих ніг, кошелик сушених сливок, начинюваних тертими мігдалами, побажав веселої забави і пішов на горище подивитися, що робить Мотря.

Ідучи по сходах, зітхав, бо не від того був генеральний суддя, щоб і собі побавитися картами. Забава була, мабуть, гарна. Поки в гаманці є червінці і таляри, поти гратимуть у гроші, а потім прийде черга на мисливських собак і соколів, на коней зі збруєю і без збруї, на дорогі, суто золотом перетикані пояси, що мали таку саму вартість, як і дзвінкий гріш.

Тихо, як тільки міг, відчинив генеральний суддя двері від Мотриної спальні й увійшов туди. Горіла тільки лампада під образом Богоматері, – Її тускле сяєво мерехтіло кругом, як крізь сон. Кочубеєві треба було дуже уважно ступати, щоб не потрутити чого по дорозі. Занавіски при ліжку були розсунені. Крізь той розсув побачив Кочубей Мотрю. Лежала горілиць з розпущеним волоссям, котрого не було як і коли на сон згорнути. Віддихала рівно й глибоко, як віддихають здорові люди в сні. З лампади падало на її обличчя скупе синяво-золотаве світло, і, коли б не віддих, можна б було гадати, що це статуя з мармору лежить у ліжку.

Кочубей нахилився, і здавалося йому, що бачив на устах своєї доньки не згірдливо-гордий усміх, як звичайно, а якийсь ласкавий і покірний, ніби вислів щастя, котре вона бачила в сні.

Біля ліжка сиділа Марія Федорівна. Кочубей узяв її за руку і повів під вікно.

– Як же там? – питався шепотом, щоби не розбудити сплячої.

– Богові слава, – пройде.

– А Любов Федорівна була?

– Ні, знаєте, що вона на горище не ходить.

– Нині могла потрудитися її милість, пані генеральна судеїха. Знала, що в мене такі гості… – І Кочубей спохмурнів. – Крута жінка тая Любов Федорівна, дуже крута, аж безсердечна. Це, – показав рукою на ліжко, – Її діло. Дратує дівчину і доводить до недуги. Коли б мені скорше віддати тую Мотрю, бо двох їх забагато в моїй хаті.

– Трафила коса на камінь, – відповіла Марія Федорівна.

– Не на камінь, а коса на косу, бо й Мотрина вдача непокірлива навіть для матері. А за хірургом післали? – спитав нараз Кочубей.

– Не посилали. Любов Федорівна не веліла, а Мотря теж лікарів не любить.

– Хорих не питаються, що вони люблять. Зле, що не післали. Людям дивно буде. Ще, чого доброго, гетьман спитається, що лікар повів, і який же я йому дам отвіт? Біда мені з тими жінками, ой, біда! Жаль мені дитини, що їй в батьківській хаті не так, як треба і як могло би бути при моїх багатствах. Та що я тепер пораджу? Не було зранку, не буде й до останку.

Марія Федорівна мовчки слухала жалів свого швагра. Знала, що перед нею одною, як перед сестрою своєї жінки, він міг розкрити своє серце. Говорити не було що. Годі було виправдувати Любов Федорівну, але й не годилося також доливати сливи до огня.

– Як же ви гадаєте, Маріє, що таке Мотрі? Видужає вона?

– В Бозі надія, що завтра встане. Вона вже від самого ранку була якась незвичайна. Бентежилася не знати чого – приступало до неї, – знаєте, як-то з нею деколи буває. Бідна дівчина.

– Nihil sine causa. Якась і тому є причина, не лиш мати одна.

– Причин, може, й багато. Вона начитана, їй треба іншого товариства. Дівчата, – що для неї дівчата? Заспівають, казку розкажуть, та й тільки. Я стара, вона любить мене, але я їй не товаришка. Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла, вона небуденна дівчина. Подумайте, вона журиться долею України, розуміє тую небезпеку, що грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще, ніж не один, що пірнач носить.

– В тім-то й біда, бо жінці веретено, а мужчині меч, так було перше, і так повинно лишитися.

– Бог святий знає, як воно повинно лишитися. Може б, воно й не завадило було, коли б у Богдана та в Дорошенка були політичні жінки, хоч би такі, як Виговська, пошли їй, Боже, царство небесне, чесна й хоробра була паня. А Регіна Жовківська, тямите?

– Чому б то ні. І про Гальшку з Острога знаю, та яка її доля? Не бажав би я такої для своєї Мотрі. І тому, скажу вам щире, рад би я її за Чуйкевича віддати.

– А я, гадаєте, ні? Кращого мужа годі собі й подумати.

– І Любов Федорівна за ним. Все складається як слід. Тільки щоб Мотря хотіла.

– Не треба їй того казати. Нехай воно між нею і Чуйкевичем виясниться. Це найкраще.

– Мотря нині якась така покірна була, така лагідна, як голубка. Як ви гадаєте, чому?

– Не знаю і не питаюся її. На мою гадку, вона так втішилася, що приїхав гетьман.

– Гетьман? – мало не крикнув Кочубей.

– Так, гетьман, Іван Степанович.

– Чому ж би то?

– Бо він для неї чоловік з тамтого століття, з великих часів, котрі вона так любить.

– Ага, – і генеральний суддя заспокоївся. – Можливо, можливо, що так.

Мотря ворохнулася в ліжку. Марія Федорівна підійшла до неї і наслухувала, чи спить.

– Спить, – сказала, вертаючи до швагра.

За вікном зривався вітер. Місяць викочувався з-поза хмар. На дуплавім дереві гукав пугач.

– Тю! Не мав коли верещати, аж нині! Не люблю я тієї птиці. Скажу їх винищити до лаби. Ще мені гетьмана збудить або Мотрю.

– І пугачеві життя миле, – відповіла Марія Федорівна. – Як жиє, то видно, що і його треба. Все має свою ціль на світі, все, Василю Леонтійовичу. І навіть лихих людей треба, щоб добрі ще кращими ставали.

– Так кажете? – і Кочубей понурив голову. Думав. – А що таке добрий чоловік? – спитав нараз.

Марія Федорівна не відповіла…

– Дякую вам, сестро, – говорив, прощаючись, генеральний суддя, – що ви так про Мотрю дбаєте. Ви їй ніби мати. Ще краще. Не відмовте ж і надалі своєї опіки, а як помітите щось незвичайного, скажіть, будь ласка, мені. – І вийшов.

Марія Федорівна посвітила йому на сходах і заждала, поки не зійшов у сіни… Бачила, як сунувся попід стіну, злегка ступаючи, щоб не збудити кого, бо по всіх майже покоях, крім їдального, спали його гості. Навіть у балевій салі настелено сінників попід стіни і перин для молодших, але знатних родом і службою, яким належався ночліг у самому дворі, а не десь у канцелярських та економських будинках.

Біля гетьманських покоїв стояло двох сердюків на варті з шаблями наголо. Тільки шапки їм дозволено поскидати, бо ніч була душна.

Переходячи попри двері, за котрими полковники грали в карти, Кочубей спинився на хвилину і наслухував… Грали і шепотом приговорювали до карт.

– Царем її, чортову бабу, – шепотів котрийсь, – хай не козириться.

– Грибок набок, боровик іде! – говорив хтось другий, побиваючи короля асом.

Кочубей чув, як хтось згортав гроші і як Апостол говорив:

– Шабас! Вип’ємо! Карта хміль любить.

– З чого хліб єси, того й бережи! – відповіли йому. – Не рад, що гроші, як жид, до себе горне, ще й пити хоче. Кидаймо дальше.

Кочубея обдало тим окремим повітрям, яке буває за картяним столом, тими жартами й примівками, тим нервовим хвилюванням, що бентежить грача і тоді, як він виграє і як програє.

– Краще з розумним свині пасти, як з дурним в карти грати, – почув Кочубей крізь двері і, боячися, щоб не зірвалася буря, яка деколи при грі й між найкращими товаришами буває, застукав у двері.

– Це я, – говорив тихцем, – Василь Леонтійович, пустіть!

Відчинили, увійшов. І добре зробив, бо двох грачів уже от-от і скочили б на себе. Кочубей просив їх сідати, і сам сів поміж них.

– Замість сваритися, випиймо по чарці. Мід добрий, ще покійний батько ситив. За вас обох здоровля.

Випили. Василь Леонтійович попросив, щоб і йому карти дали. Але не брав по одній, чекав, аж дістане всі.

– Не буду дивиться, – казав, – нехай козириться. Але карта йому не писала. Таки чимало програв. Пригадав собі Любов Федорівну, котра не любила, щоби він грав, і котра, лихий зна як, усе вгадала, скільки червінців, де й коли він програв, і то не на сотки, а на десятки, хоч який багатир був! Пригадав собі і поцілував стіл.

– На нині досить, треба йти спати.

– Потішся, Василю, – жартував з нього Апостол, – що хто не має щастя в картах, цей має його в любові. Любов Федорівна вже, мабуть, нетерпеливо дожидає тебе.

Кочубей похнюпився. Не любив, як йому нагадувати про жінчин пантофель.

– Така пані, як твоя, – потішав його Апостол, – то й не жаль за спідницю триматися. А що ти програв, то це ніби хтось із вола каплю крові вицідив. Не почуєш.

– Добрий господар від своїх гостей не виграє, – відповів Кочубей. – Але, може б, ми всі йшли вже спати?

– Підемо. До рана ще далеко. Добраніч тобі! – відповів Апостол, замикаючи за Кочубеєм двері.

Тримаючися стіни, побрів Василь Леонтійович до своєї святині. Тут йому тепер постелили, бо його спальня була теж занята одним із гостей.

Василь Леонтійович був притомлений і тішився заздалегідь м’якою, з лебединого пуху постелею. Веселі малюнки розважать його перед сном. Бадьоро відчинив двері та на порозі сторопів… У святині сиділа Любов Федорівна, так, як це предсказав Апостол.

– Ти ще не спиш? – спитався її Кочубей.

– А ти?

– Я був у своїх гостей.

– А я на тебе ждала.

– Десь поночі…

– Хіба жінці не вільно?.. – І, зміняючи нараз голос, спитала: – Багато програв?

– Як програв, то свої, – відповів Кочубей, бо гнів його збирав.

– Усе твоє. А мені то вже хіба чотири дошки й землі трошки. Що?

– Це всіх нас чекає, жінко. Багатства з собою не забереш, лиш чисту совість.

– Піп. Проповідуй! Бо я, грішниця нерозкаянна, на прощу не їзджу, у церкві не буваю, нищим милостині не подаю. Правда?

Кочубей рукою махнув і взявся ходити по хаті, скидаючи з себе чим дальше, тим більше і гніву, і одежі, аж лишився тільки в шараварах та в сорочці.

– Може б, ще і її скинув, що? – спитала, закопилюючи губи, Любов Федорівна. – Такий-то ти «респект» для мене маєш.

Наближалася подружня буря, з котрої звичайно Любов Федорівна виходила побідоносно, дякуючи своїй великорічивості і бойкій, на диво, вдачі.

Але нині вона собі тієї бурі не бажала, з окремим наміром прийшла. Обтираючи лівою рукою товсті губи і зітхаючи глибоко, сказала:

– Ти так усе. Я до тебе з серцем, а ти до мене з перцем.

– Ані я серця не бачу, ані перцю не маю. От верзеш, сама не знаєш що.

– Тепер – верзеш, а колись-то – щебетала. Такі ви всі!

Добре зробила моя сестра Марія, що незамужною до сивої коси досиділа.

– Ану, пускай лотоки, пускай, вже пора мене на камінь брати, пора, пора, бо я ще замало турботи маю.

– Невже ж я в твоїй турботі винувата? Невже ж я не була тобі вірною і чесною жоною? Невже ж я не ставала тобі і робітницею пильною, і дорадницею добросердною?

Тим «невже ж» Кочубей кінця не бачив, бо, мабуть, і професор риторики в Київській академії не був так краснорічивий, як жінка генерального судді Кочубея. Тому він, замість перечити їй, сів віч-до-віч і, беручи її за руку, спитав:

– Кажи, Любонько, що в тебе нині на серці, говори, я слухаю і, як кажу, що зможу, поможу.

– Мені нічого не треба… Мотря мені на думці.

– І мені.

– Що ж ти про неї гадаєш?

– А ти що?

– Зле. Ти бачив її нині. Прости, Боже, що я щось таке кажу, але вона виглядала, як Пречиста Діва на образі Благовіщення. Така покірна, захоплена, а на його дивилася, як на ангела, що з небес злетів.

– На кого?

– Ти ще питаєш? Господи, які ж ті мужчини дурні! Дивляться і не бачать. На старого женолюба, на нерозкаяного прелюбодія. Догадався?

– Ні!

Кочубеїха аж руки заломила.

– На гетьмана Івана Степановича Мазепу. Чув?

– Я не глухий, але що тобі такі, жінко, за гадки до голови приходять? Невже ж Мотря не має молодших женихів? Невже ж перший Чуйкевич не пара для неї, старого гетьмана уподобала собі.

– В старій печі сам чорт палить.

– Ти так по собі?

– Василю, або говори зо мною по-людськи, або я йду. Ти, видно, випивший!

– Прости! Але твій здогад розсмішив мене.

– Ну, ну, смійся, аж він насміється над нами. Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причарував до себе. Мотрю, видно, також. Бачив – не видержала, обімліла.

– Не своя була з самого ранку.

– Хто тобі це сказав?

– Сестра твоя, Марія Федорівна.

– Знайшов церквоньку Богу ся молити. Моя сестра теж дев’ятої клепки не має. Вона теж на старого гетьмана дивиться як на Бога. Гадас, Сомквва душа вселилася в нього. Це якісь біснуваті жінки, і моя сестра, і твоя донька.

– А твоя – ні?

– Твоя, бо ти її від малої дитини розвіз, як циганську фанду, а тепер кому клопіт? Мені.

– Який там клопіт? Віддамо за надійного чоловіка, і клопотам кінець.

– Волами її до престола потягнеш, – ая! Побачиш. Я вже знаю. Я вже все розумію. Я не така короткозора, як ти, що дивишся і не бачиш, ніби заяць, з незамкненими очима спиш.

– Ну, ну, який там я тобі заяць? Добрий мені заяць – генеральний суддя!

– Ха, ха, ха! Генеральний суддя. Що таке генеральний суддя?

– Перший по гетьмані чоловік на Україні… от що!

– Отож-то біда, що по гетьмані. Як гетьмана нема дома, то дістане наказну булаву. На, маєш, синку, пограйся хвилинку… Яка в тебе сила? Де твоє військо, крім власної сторожі? Якою землею ти заправляєш, крім своїх собственних маєтків? Підручний ти гетьманський, та й тільки! Його чиновник, а я твоя жінка.

– А ти ж хотіла, щоб я чим був? – спитав Кочубей. Кочубеїха встала, підняла голову гордо, взялася за підбоки і виповіла одно слово:

– Гетьманом!

Але як вона те слово вимовила!

Кочубей лиш вус свій крутив. Не відповідав нічого.

А вона:

– Невже ж є чоловік з більшими маєтками, як твої? З більшими заслугами, як ти? З більшим значінням у своїх і в царя, як Кочубей? Невже ж у котрого з наших полковників є така жінка, як Любов Федорівна?

– А Скоропадського Настя?

– О, куди він стріляє! Я знаю, що для вас нема другої від Насті. І гарна, і мудра, і діяльна. Шкода, що ти старий.

– Ну, ну, не сердься, Любонько, я тільки так, щоб трохи охолодити. Мені вже не до Насті, а до постелі.

– Хочеш, щоб я собі пішла? Така-то з тобою розмова! Але я нині не вступлюся, поки тобі правди не скажу, бо пора. Отже, знай, що з гетьманом треба щось зробити, дальше так оставатися не може. Його і довбнею не діб’єш. Ожениться, виведе дітей і за ними оставить булаву. Наслідственне гетьманство заведе. Це я тобі кажу.

– Його сила, його воля.

– А ти ж то що? Прихвостень який, чи як? – кажи! Дивись, на Мазепі св(ятий) Андрей. У нього і в царя. А на тобі що? Хлопові і грошей досить. Цар хотів і тобі Андрія почепити, та гетьман не дав. Не хотів, щоб його двох людей на Україні носило.

– Не вірю!

– Вір чи не вір. А я доказно знаю.

– Від кого?

– З нової коршми. Ти знаєш, туди не лиш наші, але й царські люди заходять. Там стіни вуха мають.

– Гарні шинкарівни, – розумію, – і Кочубей відкашельнув значучо.

– Не лиш гарні, а й хитрі, не такі, як ти, що під тобою треба солому палити, щоб рушити з місця.

– Досить уже ти рухава в мене.

– Рухава чи ні – це вже моя річ, але знай, що коли б я руки за пояс заткнула, так, як ти, то скапали би Кочубеї, як не підчитувана свічка, от що!

Кочубея це заболіло.

– Я знаю, що над тебе нема, не було і не буде, а я негодяй, лінтяй, віхоть з чобота лівого. От що я.

– Того я не кажу, але треба б тобі раз очуняти, треба би розплющити ті вузькі очі…

– Татарські – що?

– Василю! Ще одно таке слово – і я завтра до твоїх гостей не вийду. Побачиш! Хай собі гадають що хочуть.

Кочубей перестрашився. Він знав, що Любов Федорівна не любить даром грозити. У неї слово – що в другого діло.

– Жінко! – промовив. – Кажи, яка в тебе думка, не мороч мене. Бачиш, я сонний, утомлений, недужий.

– Така у мене думка, що Івана Степановича треба післати до чорта, геть! Пора!

Кочубей зжахнувся.

– Євина дочко, не куси ти мене, я на таке діло не піду. Я генеральний суддя, але всі ми предстанемо на судищі Господнім, от що!

– Піп! Проповідуй до кінця. Тобі б не в гетьмани, а в черці. Вбрати кирею, ускочити в мазь і танцювати до Печерської лаври, приливаючи медком до прохожих. «Василь Леонтійович душу спасати йде. Прийміть на послушника в Лавру…» Того ти хочеш. Але поки я жива, того не буде. Кажу тобі: не буде! – і притупнула ногою.

– До тебе, жінко, говори – все одно, що горохом до отсеї стіни кидай. Не чіпається.

– А до тебе – хоч з гармат стріляй. Тебе аж довбнею по голові гримнуть, тоді й почуєш і скажеш, ов!

– Я на таке діло не піду. Жив без святого Андрея і без нього умру, а честі своєї не заплямлю. Гетьман мій товариш старий, а нині він мій гість. Гість в дім – Бог в дім. Ти мене до злого не намовляй.

– Я тебе до злого не веду, я твого добра хочу, щоб ти чоловіком став, щоби не минуло тебе те, що належиться тобі, – булава.

– Буде голова, буде й булава, – відповів Кочубей і позіхнув, бо хотів спати.

– Чекай, псе, аж кобила здохне. Та вона дохнути не хоче.

– Не моя річ, а Божа.

– Святий! Тю! Ти баба, а не мужчина, баба! Біда мені з тобою. Краще мені було посивіти дівкою, ніж за тобою весь вік капарити, – і Кочубеїха перейшла від слів до сліз.

Це був у неї старий, випробований спосіб, щоб переконати мужа. Ніхто не бачив, щоб Кочубеїха плакала. Все горда, пишна, рішуча, все велика паня, що звикла не с;гухати, а приказувати, як плакала, то плакала страшно. Тремтіла ціла, хлипала, підкидало нею, як у лихоманці.

Кочубей не міг стерпіти її сліз. Він любив свою жінку. Пригадав собі, яка вона була катись гарна, як коло неї впадали хлопці, як не було такого козака, щоб не бажав оженитися з нею. Пригадав собі перші медові місяці і пізніші літа у вигодах, достатках, у щастю, котре завдячував її розумові, пильності, запопадливості, і йому зробилося жаль Любові Федорівни. Припав до її рук, цілував, просив, щоби перестала, щоби вірила в його щире і вірне кохання, у його волю неба їй прихилити.

Любов Федорівна ждала того моменту. Обтираючи сльози і вертаючи до свого звичайного спокою, говорила:

– Я даром з гетьманом не сиділа. Я брала його на спит. Старий лис, але й я не нинішня лисиця. Розкусила його. І зі старшинами балакала. З усіма. Напідпивку були. Не одно почула, чого по тверезому не сказали би навіть своїм власним жінкам. Отже, знай: гетьман хоче зрадити цареві…

– Тс! – зашипів Кочубей.

– Не бійся, між нами тільки Бог… Гетьман хоче відірвати Україну від Москви. Хоче відірватися і стати наслідственним монархом, як царі, королі, князі. А щоб прихилити нас до себе, гадає з Мотрею одружитися. От куди він веде. Побачиш.

Кочубей задумався, а по хвилині:

– Нічого страшного тут не бачу. Як вона добровільно піде, хай іде. І таке вже бувало.

– Бувало, та не в нас. Я того не хочу. Чуєш? Не хочу. Не треба мені мазепів, хочу, щоб Кочубей гетьманом був. Розумієш? – Кочубей. Велика мені честь – гетьманова теща. Я для тебе честі бажаю, для тебе, Василю, бо вона тобі належиться, а не кому.

– Так що? – спитав Кочубей, доведений словами жінки до тої лінії, на котрій і суддя тратить свій власний суд і своє розуміння справи.

– Гетьман і його поплечники з Орликом і Войнаровським на чолі, що хочуть відірвати Україну, – це один табор, а тобі треба лаштувати другий. От до чого я веду.

– Гу-ум! А я гадав, що ти про насильний спосіб гадала, як леді Макбет.

– Я ще не з’їхала з глуздів. І для мене гість – це свята особа. Як ти міг щось такого допустити до своєї голови.

– Або я знаю як? Гадав. І добре, що не догадався. Над тим, що тепер казала, слід подумати. Може, воно й правда. А коли правда, треба сповістити Москву. Але не нагло, а політично, в рукавицях, бо з Мазепою не легке діло. Він кутий на всі чотири ноги. Погадаємо. Мені не хочеться ставити всього на одну карту: або пан, або пропав. Забагато я втратити можу. Землі не заберу з собою, як прийдеться втікати. Кращий горобець у жмені, як синиця на стрісі. Подумаємо над тим.

Кочубеїха заспокоїлася. Переломила лід. Знала, що на її стане. Рушила віз, і він покотиться туди, куди вона хоче. Решту зробить час, тривожний час, повний несподіваних і непередвиджених вісток, котрі вона по своїм рецептам буде приправляти і подавати хиткому мужові на стіл.

– Добрий ти в мене чоловік, – казала, ласкаючи Василя Леонтійовича, – і не дурний, тільки надто вже чесний і богобоязливий, а нині такі часи, що будь хитрим, як лис, жорстоким, як кодкодрил, хижим, як шуліка, бо заклюють тебе. Погадай, що з Виговським зробили, хоч яка голова, який розум був, який пан!

– Так, так, погані нині часи, – притакнув, позіхаючи, Кочубей.

– Спати хочеш? Утомився мій старенький. Утомився, – говорила солодким голосом Кочубеїха, цілуючи мужа в чоло. – Добраніч тобі. Спи гарно і спокійно. Не тривожся, не тривожся… Вже дніє… Бувай здоров.

Кочубей відпровадив жінку до дверей, сам підійшов до вікна і глянув. Світало.

На виднокрузі являлася кривава довга смуга, ніби меч, що відтинав голову ночі. Сади з чорних робилися зелені, безбрежні поля, луги, левади оживали, ніби й собі будилися зі сну й віддихали глибоко. Вода в ставках ясніла, ніби ставки відчиняли очі, щоби глянути на світ. Співали птахи.

Генеральний суддя відчинив вікно і, любуючися ранком, втягав у груди свіже, здорове повітря, пахуче, як найдорожче вино. Куди не глянув, усе його, усе кочубеївське. Багато надбав, та чи в тім надбанню щастя? Щастя у совісті чистій, в певності, що нікому кривди не зробив. А чи він певний того? І чи певний він свого добра? Чи не виховзнеться воно з його рук, як яка слизь? Непевні тепер часи. І те, що Любов Федорівна казала, теж непевне. Бог його зна, що йому робити?..

На подвір’ю будилася челядь. Гнали козацьких коней до води. Коні, почувши свіжу пашу, іржали.

Не був би Кочубей козак, коли б іржання коней не бентежило його, не піддавало нової охоти до далеких походів, до герців і боїв… Було колись.

Кочубей відвернувся від вікна і глянув кругом по стінах. Будилися й оживали малюнки.

Старинний божок Бакх сидів на бочці з виноградним вінком на лисій голові і закликав людей, щоб пили. «Чоловік не свиня, більш відра не вип’є». Москаль провадив козака на мотузку, здорового, «як медвідь, ще й на коні і в повній зброї. «Здоровий медвідь, так кільце в носі». Молодиця тягнула чоловіка за чуб.

– Їй-Богу, що вона на Любов Федорівну скидається, а козак – на мене, – сказав Кочубей, кидаючи собою на канапу.

Притулився до подушки і захропів, якби хто гарматами котив.

Божки і люди танцювали кругом його постелі.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 166 – 177.