Зрив

Богдан Лепкий

Взяли перші морози, і впали перші, сніги. У старім низькім дворі зробилося ясніше й веселіше. В коминку горів цілий день огонь, вечером дівчата пряли та співали пісень. Мотря вишивала або читала книжку. Заки пішла спати, дивилася у вікно. Треба було відхукати шибки, розмальовані казковими квітками, щоб побачити темно-синє небо, засіяне незчисленними зорями, і мовчаливі дерева, на котрих, як білі подушки, нависав сніг.

Мотря дивилася в сторону Бахмача.

Пригадувала собі, як була малою дівчинкою і як тітка розказувала їй казки. Одну з них добре затямила Мотря.

…Була раз гарна королівна, а мати її, королева, не любила доньки, зачиняла її у вежі на острові, серед глибокого озера. І жила вона там, скучаючи і томлячися вельми. Аж приїхав королевич із-за сьомої ріки, із-за дев’ятої гори. Побачив її крізь загратоване вікно і сказав собі: або з нею життя, або без неї смерть. І став конем своїм докола озера ганяти, шукаючи доступу до вежі. Але доступу не було. Скрізь глибока, чорна, мертва вода, без відпливу. Так він дві ночі їздив, а на третю вскочив у воду конем і до вежі доплив. Решітку руками розірвав, бо залізо від сліз королівної перегнило іржою. Вхопив її, посадив перед собою на коня, женуть. «Не оглядайтеся! – каже до них кінь, – бо буде і вам біда, і мені нещастя». Але королівна не втерпіла. Їй скортіло ще раз побачити свій замок і тую жахливу вежу. Озирнулася і побачила погоню. Дванадцять їздців з голими мечами гнало степом. «Зірви серпанок з голови своєї і кинь позад себе!» Кинула – і послався густий туман. Погоня збилася з дороги. Але вітер розвіяв туман, і знову почувся тупіт кінських підков – ось-ось і настигнуть їх. «Кидай гребінь зі свойого волосся!» – каже кінь. Кинула гребінь – і густий байрак виріс між ними і їздцями. Женуть, але й погоня не стоїть. Виїздять з байраку, біжать – вже недалеко. «Струсни сльозу зі свого ока, – каже кінь, – і кинь її за себе». Кинула сльозу – і розлилася річка широка, як море, і зупинила погоню, а вони щасливо доскочили до його королівського двірця…

Пригадала собі Мотря казку з діточих літ, і діточою вірою сповнилося її серце.

Не на вежі, а в старому батьковому будинкові серед батуринського замку сидить вона й наслухує, чи не почує тупоту кінських підков. Тихо. Тільки сніг паде, дерева бовваніють, варти перекликаються: «Го-го!»

Марія Федорівна нездужала. Мотря сиділа біля її постелі і розважала тітку.

– Не страшна мені на другий світ дорога, спокутувала я гріхи свої, Бог простить. А страшно мені, дитино, погадати, що оставлю тебе самою, – казала Марія Федорівна.

– Я не билина, тітусю, вітер не зломить мене.

– Буря і дуба ламає, Мотре. Буря надходить, чує ухо моє.

– Тишина перед бурею від самої бурі страшніша. Гнітить.

Почули дзвінки, хтось перед ворота заїхав. Мотря глянула у вікно й пізнала коні, котрими батько їздити любив. Гадала, батько хору тітку відвідати прибув, а з ним, може, й мати. Скоренько в покою прибрала та другу свічку засвітила, щоб веселіше було.

Замість батька вбіг її паж.

– Його милість Василь Леонтійович сани з будою по ясну панночку прислали, їхати до себе велять.

– Приготуй для мене шубу й шапку соболеву. Поїдеш зі мною! – відповіла Мотря і до тітки припала. Тітка поблагословила її хрестом.

– Господи сил с нами буди, іного по разві тебе помощника в скорбех не імами: Господи сил, помилуй нас.

Мотря приклякла біля тітчиного ліжка. Суха зимна рука доторкнулася її гарячих висок. Слабий голос шепотом говорив:

– Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи чоловіколюбче. Братіям і сродникам нашим даруй яже ко спасенію прошенія і жизнь вічную.

– В немощених сущия посіти і ісцеленіє даруй! – доповіла Мотря молитву.

Недалеко вибиралася Мотря, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою не могла.

Вбрала шубу з лисячих хребтів з соболевими відлогами, теплу й легку дуже, побажала дівчатам спокійної ночі й, усміхаючися своїм, ніби позиченим усміхом, вийшла на ганок. Мелашка-пташка посвітила своїй панночці, прислуга обтулила ноги вовчими шкурами, й великі сани, з довгими поволочистими крилами, накриті шкуратяною будою, посунулися по копній дорозі.

Була темна ніч. Крутило снігами… Женився чорт…

Перед саньми їхало двох гайдуків зі смолоскипами.

– Дорогу пану генеральному судді, дорогу там! – гукали.

Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг. Хлопські сани й жидівські санки брали гайта й чекали, аж переїдуть панські залубні.

Мотрі робилося на душі моторошно.

Чого це її кличуть батьки під ніч? Не можна було підіждати до ранка? Побігла би туди. Видно, негайне діло. Але яке? Може, несподівані гості? Може, з Бахмача гетьман приїхав? Але Кочубеїв двір ніщо такого несподіваного собою не виявляв. В кількох тільки вікнах світилося, і то тускло, а не ярко, як буває, коли наїдуть гості.

У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря роздягалася звільна, струшувала сніг із чобіток, ждала, чи хто не вийде.

Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця.

– Куди мені йти? – спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве зроду.

– Його милості в секретній коморі, – відповів, просвічуючи їй дорогу.

Перейшла декілька світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі, низькі дубові двері, аж опинилася серед кімнатки, котрої стіни виложені були дубом. Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть.

Мотря лишилася сама.

Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не впускали ніколи. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч.

Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін.

Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір, тікати до себе – де-будь, щоб тільки побачити людей.

Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, і за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець.

Звідтам вийшов батько.

Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований.

Підступила до його руки. Не відірвав, але зимно якось доторкнувся голови Мотрі.

– Маємо з тобою важну розмову! – сказав. А заглядаючи у погреб, гукнув: – Любонько, Мотря приїхала!

Заскрипіли східці, і появилася Любов Федорівна. Руки сплетені на лоні, голова вгору. Мотря хотіла привітатися з нею.

– Геть від мене, дівко недобра! – гукнула.

Мотря відскочила під стіну і стала, ніби в неї грім з ясного неба влучив.

Василь Леонтійович повалився у крісло.

Хвилину мовчали всі троє.

Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної пані матки, але «недоброю дівкою» вона її ніколи не обиджала. Це вже було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді.

– Чого ви мене обиджаєте, мамо? – спитала коротко й рішучо.

– Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна.

Мотря спалахнула.

– Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити, але не смійте зневажати мене!

– Не смійте! – скрикнула Любов Федорівна. – До кого це ти писок розпускаєш, повіє!

Мотрі почорніло в очах. Пішли ходором шафи і скрині, вона руками вхопилася печі, щоби не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена – повія?! Це ж страшно!..

– Батьку! – сказала Мотря. – Ти суддя. Суди й мене, свою доньку. Не боюсь твойого суду. Нічого нечесного на совісті своїй не маю. Суди мене, тату!

Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав.

Перед ним на столі лежав лист.

Любов Федорівна надвигалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи.

Мотря руки простягнула перед себе, ніби бажаючи відвернути ті громи.

Очей не зводила з мами.

Цей сміливий погляд доводив Любов Федорівну до безтямної злості.

Кочубей встав і взяв жінку за руку.

– Любонько! Сідай! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло… Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він.

Мотрі обличчя змінилося нараз. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує.

Відступила від стіни і ступила крок у напрямі стола.

– Не руш! – скрикнула нараз Любов Федорівна. – Не до тебе писаний лист! Ти батькам своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна!

Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з лотоків, полились її слова:

– Негіднице! Сором дівоцький загубила. Забула, чия ти донька. Мати честь до старих літ донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потаймиру, з женолюбом старим!

– Гетьмана обиджати не смійте! – крикнула Мотря. – Батьку, заступися за гетьманову честь, ти його генеральний старшина!

– Мовчи! – відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла на доньку. – Ти завинила, Мотре, – почав дрижачим голосом, – завинила, бо затаїла перед батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу сказати. Бог не благословить таких дітей.

– Вона вже диявольське благословення прийняла, – почала Любов Федорівна.

Кочубей скривився. Не любив, як накликували чорта.

– Любонько, не мішай! – звернувся до жінки, а до доньки: – Забула ти, що добра та слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має.

– Це тайна мого серця.

– Викрут!

– Правда!

Кочубей грізно глянув на доньку.

– Дісталося й тобі, – злобно зауважила жінка. Мовчали…

«Не уступай, – щось казало їй, – не піддавайся. Знівечать щастя твоє!..»

– Гетьман сватає тебе, – почав Кочубей, – але ми на те сватання згоди своєї не дамо. Не можемо.

– Чому? – спитала Мотря.

– Бо нам не хочеться! – відповіла мати. – От що!

– Я його люблю і за другого не піду!

– Підеш!

– Ні!..

– Підеш!

– Сказала раз, що не піду, й не піду!

– Підеш, підеш, підеш! – тупала Любов Федорівна ногою.

– Слова свого не зломлю, я його гетьманові дала.

– Дала?

– Слово гетьманові дала, що буду його жінкою.

– Не жінкою, а коханкою, кажи, коханкою прелюбодія старого! – верещала Кочубеїха.

Мотря уші рукою затулила:

– Можете обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не буде, і мене не буде, а воно житиме на світі.

Кочубей ходив безрадно по кімнаті від стіни до стіни, між донькою і жінкою, щоб не допустити їх до себе.

Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її долішня губа дрижала, жмуток фарбованого волосся трясся на чолі.

Образи грізно дивилися на них.

– Треба покоритися, донько, – почав лагідно Кочубей, щоб уговорити доньку. – Треба скоритися батькові й мамі. Вони привели тебе на світ. Для кого ж я працював весь вік, як не для вас, для наслідників моїх? Я злого тобі не бажаю, але гетьман – це не муж для тебе. Він старий, а до того твій хресний батько. Як же доньці віддаватися за батька?

– Батько, але во Христі! Всі ми брати і сестри во Христі!

Кочубей не знав, що на це відповісти.

– Бачиш, – озвалася Любов Федорівна, – бачиш, як навчає тебе твоя донька, твій мізинчик, навчає дурного Кочубея. Ха-ха-ха!

Кочубей розізлився:

– Не дам згоди, ані благословення мойого родительського на твоє з Іваном Степановичем замужество, не дам – і на тому краМ

– Не дасте?

– Ні!

– Батьку! – почала, зміняючи голос, Мотря, – не толочте ви щастя своєї доньки. Досить вона каралася у вашій хаті, хоч і не з вашої вини. Але ж і не зі своєї…

– Значиться, з моєї? – засичала Любов Федорівна, але Кочубей заспокоїв жінку.

– Говори! – приказував доньці.

– Досить я каралася, а тепер відпустіть мене на волю. Прошу, благаю вас, батьку мій рідний! Не хочу ваших багатств, роздайте їх нищим, даруйте на церкви, зробіть з ними що вам завгодно, а мене пустіть з моїм серцем чистим і з совістю спокійною, що я шлюбу не зломила, що віри коханій людині доховала!

Впала перед батьком на коліна і за ноги його обняла. Кочубеєві сльози закрутилися в очах.

– Відтрунь її від себе, – озвалася Кочубеїха, – блудниця, лицедію перед тобою грає.

Кочубей підніс доньку, і вона знов, як стовп, підперла стіну.

Свічки скапували зі свічника на стіл. Одна капля впала на гетьманський лист.

Кочубей пригадав собі, що гетьман пише.

Тер чоло рукою і говорив спроквола, як на суді:

– Я відповів Іванові Степановичові, що хоч як шаную його, але доньки за нього не віддам, бо вона хрещениця йому. Це мусиш, Мотре, прийняти до відома, й покоритися долі.

Мотря спалахнула.

– Хоч ти мій батько і родитель, – сказала, – але ж я не «безсловесная вещ», з котрою що захочуть, те й роблять. Перед Господом, вседержителем моїм, і перед світом цілим, перед майбутністю клянуся, що твориться насильство наді мною, з яким я не погоджуся ніколи.

– Ха-ха-ха! – розреготалася Любов Федорівна, – насильство, – що в наложниці гетьманські не пускаємо тебе! Ха-ха-ха!

– Проклята будь тая хвилина, мамо, коли ви промовили це брудне й неправдиве слово!

Кочубеїсі піна виступила на рот. Мотря говорила дальше:

– Не наложницею гетьманською хотіла я бути, лиш вінчаною жінкою, як воно із листа його видно, гетьманшею.

– Гетьманша, гетьманша! – аж підскакувала зі злоби Любов Федорівна, – подивіться ви, люди, яка мені гетьманша!

– Так, гетьманшею хотіла стати Мотря Кочубеївна, а Любов Федорівна не дозволяє, бо Любов Федорівна сама тієї честі забажала.

– Чортице, мовчи! – ревнула Кочубеїха і з кулаками кинулася на доньку.

Але Мотря вхопила маму за руки, і вона тільки піною метала.

Кочубей насилу відтягнув жінку від доньки, насилу повів її у другу світлицю і замкнув двері на засув.

– Гетьманша! – реготалася в другій кімнаті Любов Федорівна, – гетьманша! Гетьманська наложниця, любовниця старого прелюбодія! Гетьманша!

Кочубей стояв хвилину безрадно. Боровся між любов’ю доньки а покірливістю для жінки. Безрадно махав правою рукою і турботно твердив:

– От тобі гаразд, от тобі гаразд! Кочубеїха в двері кулаками валила:

– Відчини, окаянний, відчини! Кажу тобі, відчини хутчіш!

Кочубей, зітхаючи, взяв доньку за руку і повів її по східцях уділ.

– Посидиш тут, – сказав, коли обоє зійшли в погребець, а тоді руками очі закрив і, плачучи, ступав назад по сходах.

Мотря пустилася за батьком, але він скоро засунув шафу за собою.

Крізь тую шафу чула Мотря, як у секретній коморі хтось головою товк до дубового стола.

Цей луск ніби довбнею бив її по висках.

Оглухнути, а не чути того гомону глухого! Оглухнути навіки!

Втихло все. Чути тільки, як хтось по коморі ходить. Ходить кругом стола. Ходить, ходить, ходить… Мотрі голова закрутилася, як у гарячці.

Нараз той самий вереск:

– Відчини мені двері, зараз відчини, а то підпалю двір. Викурю вас, як суслів із нори! Відчини – чуєш!?

Зупинився хід.

Заскрипів засув. Два голоси перечаться з собою. Мотря не розбирає змісту.

І знову луск. Запала клямка. Тихо.

Кругом чорно і глухо; непросвітна темрява – темниця.

Батько доньку свою позбавив волі!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 235 – 242.