Марія-Магдалина

Богдан Лепкий

Звичайно у важких хвилинах, коли не міг втихомирити своєї розбурханої душі, гетьман ішов до своєї матері в гостину.

Віком вони не відбігали далеко від себе. Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина. Усе земне залишила геть далеко поза преділами тихої монастирської огради, крім сина, котрого Господь милосердний поставив на світочу, на найвищому місці на цілій широкій Україні і тримав його на ньому у своїй ласці незбагнутій і у своїх замислах для людських розумів непонятних тільки довгі літа.

Цієї гордості вона ніяк не могла скинути зі свого материнського серця і не раз довгими годинами благала прощення перед іконою Пречистої Матері за цей свій одинокий гріх. Здавалося їй дивним і неправдоподібним, що Мати Божа так скоро й так жахливо втратила сина свойого единородного, а вона, ігуменя Магдалина, бачить свого сина Івана во славі і в доброму здоровлі. Дивні і незбагнуті діла твої, Господи!

Для гетьмана була ігуменя Магдалина найвірнішим другом, сповідницею його що раз, то нових намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона, і нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері. Не раз доводилося йому тяжко жалувати й нарікати на себе, коли не зробив так, як мати казала, і навпаки, чи раз він рад був, що пішов за порадою мами.

Mарія-Магдалина Мазепина була від довгих літ ігуменею монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського.

Наближаючись туди, гетьман відправив своїх людей до двірця і казав, щоби після обіду, як сонце стане ховатися за вежі собору, прийшли по нього. Паж Петрусь струснув пил із його вбрання, і гетьман вхопив за молоток, що висів на ретязях при вузькій хвіртці біля монастирських воріт, і постукав ним тричі.

На мощеній доріжці почувся глухий відгомін деревдяних постолів, і такий самий деревляний голос поспитав глухо, хто там бентежить мир приюту сього?

– Раб божий Іван Степанович по благословення ігумені Марії-Магдалини, – відповів гетьман. Воротарка пізнала голос гетьмана, що відрізнявся від голосу других людей, як запах рожі відрізняється від ароми пільних квіток, і поспішно відчинила хвіртку. Хвіртка була низька, для покірних монахинь зготовлена, і гетьман мусив добре зігнути свою пряму спину, щоб увійти крізь неї.

– Здорові були, сестро Євфрозиніє! – сказав гетьман, знімаючи соболеву шапку, гладку, без усяких прикрас.

– Нехай Бог радує добрим здоровлям вашу ясновельможність! – відповіла воротарка, спускаючи очі додолу і осінюючи себе тричі великим хрестом, ніби відхрещуючись від наітія нечестивих спокус.

– Чи ігуменя у келії? – питався гетьман. – Чи в церкві?

– Сестра Марія-Магдалина, з благословення Господнього ігуменя наша преподобная, щолиш з церкви вернула і вельми врадується, побачивши ясновельможність вашу.

– Підіть, сестро Євфрозиніє, і сповістіть ігуменю, що її син прийшов до неї в гостину і просить побачення.

Воротарка, заткнувши ключі за пояс і зложивши руки на грудях навхрест, як до причастія, вклонилася низько перед гетьманом, не підводячи на його своїх вічно перестрашених фіялкових очей, і скорою ходою подалась у головний удинок. Гетьман остався сам між високою монастирською оградою і ще вищими мурами монастиря, і його обдало тим сумирним спокоєм, якого нігде більше на світі не знайдеш, лиш там, – та ще хіба в гробі.

– Може, в гробі… – сказав до себе гетьман, сідаючи на розігріту сонцем кам’яну лавку, недалеко воріт.

На вузькій смужці мурави, що ніби зелений хідник бігла вздовж муру, бриніли працьовиті бджоли, нарікаючи, що залетіли туди, бо обніжжя не було з чого збирати. Біля входу не було навіть квіток, ні родючих дерев, нічого, що нагадує життя.

«Безплодне існування», – майнуло гетьманові крізь голову, і, ніби у відповідь на те, він побачив на зеленій мураві фіялкові очі не старої ще воротарки, в котрі так важко зазирнути, бо вона їх соромливо спускає додолу.

«А шкода, замітні в неї очі… – подумав гетьман і ніби засоромився тієї думки. – Дивно, що навіть в обителі святій не обженешся від тих грішних думок, ніби від настирливих комах, і що скрізь так дуже жаль тобі життя, котре могло би процвітати, а даром в’яне… А все ж таки як їм тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської! Не ганяють за розкошами і за славою, не журяться, що про них скаже будучність, байдужне їм життя… Може, й байдужне, не вірю… Чоловік найзавзятішого ворога поборе, лиш не себе…»

– Мати-ігуменя казала просити вашу ясновельможність до своєї келії, – озвалася воротарка, витручуючи гетьмана з задуми. Голос її звучав тепер, як дзвінок у погідну днину, тільки очі заодно ще дивилися на свої білі пальці, що визирали з-поза ремінців на грубій деревляній підошві.

– Спасибі вам, сестро Євфрозиніє, – сказав гетьман, встаючи з лавки і йдучи три кроки поза черничкою, що вела його крізь головний монастирський будинок, а потім склепленим хідником наліво, до останніх дверей.

– Будь ласка, увійдіть! – сказала, відчиняючи перед ним низькі, дубові, густо цвяхковані двері, над котрими висіло розп’яття, прибране віночками пахучого зів’ялого квіття.

Подякував і увійшов.

Ігуменя Марія-Магдалина Мазепина замешкувала три приземні келії, получені з собою низькими, подібними до входових, дверми. Келії були склеплені, невеличкі, біло мальовані без усяких прикрас. У першій стояли шафи з книгами богослужебними, з метриками монастирськими, з літописними записками, з толкованиями Святого письма та роздумуваннями письменних, більше образованих сестер-черниць, які пером скорочували собі нудьгу одноманітного монастирського існування. Тут стояв біля одного з вікон стіл з приборами до писання і другий посередині келії, обставлений низькими стільцями, на яких сідали гості, що приходили в монастир зложити жертви на славу Божу та просити благословення відомої з розуму та богоугодного життя ігумені.

Ігуменя жила в другій келії, а в третій стояло її тверде ложе, горіли лампи перед іконами і пахло ладаном.

Гетьман пройшов першу келію і на порозі другої стрінув свою матір.

Стояла перед ним хоч так ветха деньми, але пряма і хоч черниця, та все ще ніби горда, з руками, так само зложеними на лоні, як на тім портреті, що висів у робітні гетьманській, проти його стола.

Колись гарне, тепер уже тільки поважне обличчя, так дуже характеристичне для роду Мокієвських, видимо, хотіло робитися лагідним і добрячим. Але тільки очі ніби всміхнулися легко, уста ж остались, якими звичайно були, ніби вони і зроду сміятися не вміли…

Гетьман підійшов до материної руки і поцілував її, тую худу тонку, маленьку і зимну руку, як у вмерлої.

– Благословення вашого прошу, мамо, – сказав покірно.

– Благословення Господнє да будет с тобою однині і до скончанія днів твоїх, мій сину, – відповіла, підносячи голову на склепіння, котре висіло над ними і придавлювало їх, як людей, що були зависокі для нього.

Хвилину уста ігумені, безцвітні і вічно дрижучі, шептали ще якусь молитву, котрої ніхто, крім Господа Бога, не чув, а потім вона, нараз змінюючи голос і поставу, сказала:

– Спасибі тобі, Іване, що зайшов провідати мене. Скучилося мені за тобою, синку, давно ми не бачилися… А може, ти не рад, що я так до тебе говорю, на тобі ж орден почеплений, як бачу, і царя ти вчора в себе гостив, великою ложкою з ним їв, високу ти, значиться, пісню співаєш.

– Не те, мамо, не те, а багато діла всякого і ще більше турбот, і то великих турбот, тому й не заходив до вас. Пощо старість вашу і мир дому сего тривожити мирськими ділами.

– Пощо, пощо? І гадки хочуть добутися наверх, і їм у голові тісно, і коли їх создав Господь, так видно, що треба ними поділитися з ближнім своїм. Гадаю, що я тобі найближча.

– Як гадаєте, так воно і є, – відповів гетьман, подаючи матері крісло з високим поруччям.

– Сідай і ти, – сказала, – обом нам треба шанувати ноги, мені, щоб занесли мене на другий світ, тобі, щоб зайшов до мети, котру собі намітив. Сідай і спочинь! Ти, бачу, втомлений. Може, що в тебе болить? У нас є сестра, аптекарка, знає ліки всілякі краще від наших хірургів і докторів. Не соромися, кажи!

– Ні, мамо, тілом я, славити Бога, здоровий, як риба, тільки душа в мене болить.

– Важкий це біль, мій сину, важкий, та нема такого боління, котрого б не укоїв Господь. Ти б до архімандрита нашого пішов, висповідався, він людина умна й богоугодна, сподіюсь, полегшало б тобі.

– Більше угодної людини, як ігуменя Марія-Магдалина, я не знаю.

– Не кажи так, мій сину, це гріх. Розмова одно, а сповідь друге. Сповідь розгрішає грішника. Але ви, люди модні, начитані в латинських поганських книжках і у французьких та італійських грішних романах, не соблюдаете Божого закону, довольності всяческія собі вигадуєте, а тоді: «…душа мене болить». Авжеж, що болить, коли ти її раниш гріхами всевозможними… Але я балакаю, а ти ще, може, й не обідав. Певно, з города вертаєш, діла мав з москалями, а може, тої адської фортеці дозирав, що й нам спокою не дає.

– Ви вгадали, мамо, я радо пообідаю з вами, за монастирською трапезою.

– Ні, ні, мій сину, – казала, заперечуючи головою, ігуменя, – туди я тебе не впущу, вовка між овець не пускають, але скажу подати обід у першій келії, з’їмо його разом, як колись давно бувало. Тільки ласощів таких не буде, а ти, грішнику, був до них великий охотник. Пора тобі, Іване Степановичу, смирити плоть, ой, пора!

Погрозила йому рукою і постукала патерицею у входові двері. Казала подати обід на двоє. Пісний монастирський обід, риба з Дніпра і ярина з власного огороду, оброблюваного руками сестер-послушниць, і блинці на олію.

– Що ж ти за таку журу маєш, мій сину, говори! – казала мати. – Ти мені й снився, синку, на білому коні і з хрестом у руках. Грішно вірити в сни, але кажуть, що це або велика шана, або немале горе. Молю Господа рога, щоб ні одного, ні другого не давав. Бо якої тобі ще шани треба?

– Якої? Ви ще питаєтеся, мамо? Хіба ж це шана, оцей святий Андрей і ця княжа корона, що її мені готують?

– Мені – ні, але людям, видно, що шана, бо чого ж би вони побивалися так за тим добром?

– Я хочу одної шани, щоб люди казали колись: визволив Мазепа Україну, та не так, як Богдан, на короткий час, а надовго, навіки, якщо люди можуть балакати про вічність.

– Доброї ти шани собі бажаєш, мій сину, і хай тобі Всевишній і наша заступниця свята, Матір Господня, поможуть, щоб ти доступив такої честі, але невже ж ти гідний її?

Гетьман поклав ніж і вилки на білу гладку тарілку і дивився у вікно, що маленькими круглими шибками визирало на зелений монастирський город… На вікні стояли глечики з квітами, бо ігуменя без квіток жити не могла; в городі дві чернички підгортали ярину. Їх лиця, зарум’янені від сонця і праці, дивною красою рисувалися на тлі чорної одежі. Довга, поважна одіж лагодила зариси їх тіла й надавала їм гармонії в рухах. «Картина! – погадав собі гетьман. – Чому наші малярі не малюють таких картин?»

Нараз пригадав собі мамині слова, чи гідний він такої честі?.. Тяжко відповісти.

– Мовчиш? – питалася мати, котра звикла до сповіді сина. Сповідала його не раз, суворіше від усякого сповідника, котрий Мазепу-грішника не міг би був відділити від Мазепи-гетьмана.

– Що ж я вам маю сказати, мамо, коли ви знаєте мене, як лихий гріш?

– Ой, знаю, Іване Степановичу, ой, знаю, і то не з доброго боку, а лиш як грішника нерозкаянного.

– Ви, певно, на рахунок жінок?

– А хоч би й це. Невже ж тобі не пора сказати: шабаш?

– Якого мене создав Господь, такого й має.

– Не треба бути Іваном Мазепою, щоб викручуватися сіном з пивниці. Щось таке, то й твій чура годен сказати. А тобі за булавою пора б забути про юпку.

– Не можу. Краса вражає мене, а краса людська тим паче. Як побачу гарну людину, так ніби новий дух вступає в моє тіло. Почуваю в собі нову охоту працювати, боротися, добувати.

– Оце-то і єсть той гріх, той великий гріх. Не для слави Божої, і не для спасенія людського працюєш ти, а похоті плотські женуть тебе до праці, з тіла, а не з духа твоя робота свій почин бере. Тільки те, що з духа походить, безсмертне єсть, а тіло тлінь… – Вона вп’ялила в його свої поважні очі і, ніби пригадуючи собі щось, говорила: – Багато ти, Іване Степановичу, одідичив по батькові свойому, покійному Степані Миколайовичу, дай йому, Боже, царствіє небесне. Палкої вдачі був, один огонь. Але Україну любив і під булавою Виговського гідно за її добро боровся.

– А невже ж я її не люблю? – спитав гетьман.

– Коли б ти її не любив, то я тебе за сина свого не мала б. Але Україна, бачиш, хоче від тебе великої і неподільної любові, щоб ти тільки про неї дбав, і більше ні про кого!

– Навіть і про вас, мамо, ні?

– Як треба, то й про мене забудь, не приходи до мене, не гай часу, цілого себе лиш її присвяти, от що!

– Може, воно так, мамо, а може, й ні. Кажуть, що недобре, якщо старий пияк нараз чарку геть відкине.

– Чому?

– Кажуть, що страва йому не буде смакувати, з сил опаде, умре. Отсе я так і про себе гадаю. Коли б я нараз перестав на жінок дивитися, то чи не знікчемнів би я, не постарівся, не збайдужнів до життя? І що ж з того за хосен був би для України?

Ігуменя перехрестилася тричі.

– Господи наш, Icyce Христе, претерпівий за нас страсті, помилуй нас! – а потім, подумавши хвилинку, сказала: – Га, що ж? Роби як знаєш. Ти в мене стара дитина. Не пора мені тебе на шнурочку водити. Але чи за тими панями та княгинями не забуваєш ти про своє діло? – І не дожидаючись відповіді, казала дальше: – Забагато марнуєш народу. Погадай, скільки його в тих походах царських вигинуло, скільки при будуванні фортець змарнувалося? Великий гріх береш ти на свою совість, Іване!

Гетьман піднявся з крісла і пройшовся кілька разів вздовж келії. Це було питання, котре його дійсно боліло.

– Може, я тебе в надто болюче місце вразила, сину? Прости! – сказала ігуменя, водячи за ним своїми грізними очима.,

Гетьман, замість відповіді, поцілував її в руку.

– Так, мамо, ніхто, крім вас, не знає, як мене тая кривда болить.

Він розказав їй те, що бачив нині при будові фортеці. Хотів розказувати спокійно, щоб не бентежити маминого серця, надто чулого на біду і на горе ближнього. Але не міг. Його голос дрижав, як зависоко настроєна струна, то могутнів, як грюкіт весняного грому, то заломлювався і поринав у глибині розпуки. Марія-Магдалина повисала на устах Івана Степановича своїми пронизливими зіницями, і тоді мати й син робилися одним великим терпінням.

Нараз гетьман припав головою да рук мами:

– Мамо, мамо! Яка важка оця булава! Яка вона важка, як хрест!

А вона гладила його темне, буйне волосся, на котрім, як на мураві перший іней, білілися срібні нитки, і, знімаючи свій зір до образу розп’яття, що висів на супротивній стіні, казала:

– Двигай цей хрест, мій сину, двигай, Господь його на тебе вложив, терпи! Нічого нема вічного на світі, може, й тій кривді недалекий кінець. Може, це й справді Господь антихриста післав, щоб випробовувати нас, грішних, і хто протерпить до кінця, спасен будет. Він, кажуть, віру нашу святу в поругу подає, як який Навуходоносор з чаш святих горілку п’є, в ризах церковних гуляє, народ християнський катує, – терпи! Господь наділив тебе умом не будь-яким, мій сину, може, на тебе зійде дух святий, щоб ти щось доброго придумав. Недовгий мій вік на землі, як перейду туди, благати буду Бога за тебе, і за нашу віру святу, і за весь наш народ безталанний. Кріпись!

Квітки в глечиках хиляли своє листя від великої спеки, на шибці билася муха, що впала в сітку павука, черниці розходилися з келії трапезної по монастирі, відгуки їх тихої ходи розлягалися по кам’яних підлогах, як, у сні.

Гетьман підняв голову, опер її на спину крісла і примкнув повіки.

Марія-Магдалина встала і, сплітаючи пальці, нервово спиталася:

– Що ж ти гадаєш робити, мій синку?

– Як тая муха в павутинню, так я б’юся в гадках, – відповів гетьман. – Не раз бував я у важких пригодах, але в такій, як тепер, не був. Тут або пан, або пропав. Прийдеться все ставити на одну карту. Я азартної гри не хотів. Досить вже газардували мої попередники. Я йшов, як кіт по стерні, уважно, обережно. Підносив добробут, творив культуру, беріг мир, хотів, щоб люди засмакували в людському життю. Я хотів своєї держави. І хочу! Будував її, як уважав, що можливо збудувати. Не весь камінь може бути наверху. Мусить же щось і в фундаменті лежати. На фундамент великий тягар налягає… Тяжко народові, я знаю. Та буде своя держава, тоді й полегша прийде, мусить прийти, я це знаю. А без держави усім одна біда, хіба найгіршим добре, тим, що підуть переможцям служити. І не дай Бог того!.. Нараз звіялася війна. Дві хмари на нас наступають, – тут Петро, а там Карл… Вибирай…

– Вибирай! – відповіла мати.

– Треба вибрати так, щоб із дощу не попасти під ринву, щоб, рятуючи щось, не втратити усього.

– Лютер і Антихрист, – відповіла гетьманові мати.

– Ні з одним, ні з другим нам уже не по дорозі.

– А все ж таки цей Лютер – чоловік, і він дальше від нас, а Петро на карку. Це рись, що до шиї нашої присмоктався і кров нашу ссе. Так мені чомусь здається, що Україна жінка, а Петро чоловік, котрий знущається над нею. Не жити тому подружжю у парі, розвестись треба. –

– Розводу церква не знає, треба скасувати шлюб.

– Боюся, що дійсно прийдеться нам скасувати цей шлюб. Та чи не гріх це, мамо?

– Чия вина, того й гріх. Господь тобі простить… – І вона підняла руки свої вгору. – Що не зробиш для облегчения долі народу, для визволення його з тяжкої вавілонської неволі, прощене тобі хай буде Господом милосердним, як моє серце материнське прощає тобі усі гріхи молодості твоєї і всі промахи теперішнього життя… Амінь!

На церкві озвався дзвінок.

– Незабаром треба мені до церкви, – сказала ігуменя.

– Ще одно тільки питання, мамо, – затримував її гетьман. Видно було, що йому важко звіритися з отсим питанням, і тому він його відкладав на кінець.

– Що ж такого?

– Боюся Кочубея. Не так його, як Любові Федорівни. Знаю, що вона за булавою аж горить.

– Так що ж з того? Перегорить і прохолоне.

– Тим часом може зчинити велику пожежу. Кочубей не одно знає, чого знати не треба, а до царського уха голос і з найдальшого кута дійде.

– Гадаєш?

– Боюся того… Кочубеїв треба заспокоїти.

– Так заспокій.

Гетьман встав, поправив пояс, погладив свій малий вус і, очі спускаючи додолу, спитав:

– Що б ти на це сказала, мамо, коли б я так засватав Кочубеєву Мотрю? – А помовчавши хвилинку, говорив дальше: – Може б, таким чином заспокоїв жажду Кочубеїхи. Хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір’ю гетьманші. Добра мати славою доньки своєї славиться.

Ігуменя мовчала. По зморщенім чолі, по навислих бровах і по устах, що ще скорше, як звичайно, дрижали, було видно, що її думка пильно працювала.

– Вона хрещениця твоя, – сказала нараз.

– Я про це з митрополитом побалакаю, а як треба, до патріарха поїду. Царі жінок до монастирів давали і знову женилися. Цісарі й королі теж, і то за згодою церкви. Чимало таких випадків знає історія.

– Так, але це негарно і грішно. Генріх VIII був звір, як дикий кабан, хоч і славний король. Не хочу, щоб і про тебе так писали. А до того ти в літах, а вона щолиш розцвітається.

– Ви ж самі сказали, мамо, що дух – сила, не тіло. Ігуменя мовчала.

– Та чи полюбить вона тебе? Великий рів поміж вами, боюсь, чи подасте собі руки крізь нього. Не дай Боже, щоб її присилували йти за тебе, за булаву. На таке подружжя благословення свого не дам.

– Силуваним конем не доробишся. Тут тобі й слово моє, мамо, що тільки за добровільною згодою Мотрі одружуся я з нею.

– Коли для справи і це тобі потрібне – нехай. Та якщо правду маю сказати, то не вірю я в це діло, не вірю! Кочубеїха не з тих, що ради доньки зрікаються почесті для себе. В неї, крім Мотрі, є ще другі діти. Вона схоче, щоб всі вони могли похвалитися мамою гетьманихою. От що!.. А втім, як гадаєш. Судженої і конем не об’їдеш, – нехай! Дзвінок озвався вдруге.

– Пора мені на молитви, – сказала ігуменя і попрощалася з сином.

Розійшлися. Він хідником пішов до брами, вона крізь город, з патерицею, чотками й молитвословом пустилася до монастирської церкви. Але в півдороги стала й озирнулася.

Дивилася, як її син, старий літами та дійсно молодий духом, різким кроком прямував до воріт за черницею-воротаркою з фіялковими очима.

– Дивні твої діла, Господи! – казала Марія-Магдалина, переступаючи церковний поріг.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 54 – 64.