Кажуть…

Богдан Лепкий

Мотря, хоч як годила своїй мамі, не могла її прихилити до себе.

Любов Федорівна не хотіла жити з донькою під одним дахом і залишила її на замку.

Кочубеї переїхали до другого двору, що був на батуринському подвір’ї.

Сумно й скучно було Мотрі на замку.

Розважали її дівчата. Особливо прихильна й вірна своїй панночці Мелашка. Синьоока, вертка, швидка, нагадувала весняну пташку. «Мелашка-пташка», – називали її.

Гетьман проживав у Бахмачі. Він часто посилав свого слугу Дем’яна до генерального судді то з дарунками, то з листом. Дем’ян переходив вулицею, поруч того двору, в котрому жила Мотря.

Тоді задихана Мелашка прибігала до своєї панночки і ніби байдуже, між іншими новинами, доносила їй, що Дем’ян від гетьмана пішов.

– Так що з того? – питала Мотря.

– Та ніщо, прошу ясної панночки, пішов і щось багато поніс.

Але вечером тої днини Мотря виходила в сад і проходжувалася стежкою коло частоколу.

Крізь щілину висувалася рука, Мотря казала: «Спасибі вам, Дем’яне!» – і ховала лист за корсетку, а в Дем’янову руку сунула свій листок.

Дем’ян поступав ще до шинку, щоб зачути городських новин, а тоді конем, що за той час добре відпочив собі, вертав до Бахмача.

Мотря бігла у свою світлицю, світила свічку, зачинювала на засув і на защіпку двері й читала гетьманове письмо.

Гетьман писав гарно, навіть дуже гарно. Називав Мотрю своїм серцем, пташкою і величав «Вашою Милостею».

Від других вона таких улесливих слів не любила слухати, від гетьмана приймала. Сама не значала, чому. Жалувала, що письмо мертве, що не чує звуку тих слів, котрі так уміють добиратися до серця. Хотілося їй слухати, особливо коли гетьман висловлював свої великі наміри, не договорюючи дечого, але, може, якраз тому розбуджуючи ще більші надії.

Мотря тужила за гетьманом.

Осінь додавала туги.

Небо мокрим рядном повисло над ослизлими мурами, в замкових ровах чоршлася вода, на дахи й на хрести сідали ворони чорні. Цілими стадами, ніби хмари, зліталися на свою чорну раду.

Мотрі здавалося, що якась особлива тривога обгорнула галок, що вони місця не можуть собі придбати, раз ніби журяться чогось, то знову чомусь дуже раді: крав! крав! крав!

І серед людей помічався тривожний настрій. Дівчата мало що не кожного ранку доносили своїй ясній панночці про злочини всілякі. Знаходили небіжчиків без голов або пробитих наскрізь осиковими колами; домовини, викинені з могил, являлися ранком на вулицях.

– Не до доброго воно йде, – казали, зітхаючи, дівчата. – Старі люди доповідають, що надходить антихрист, – відверни від нас його, Боже! А царство антихриста страшніше від татарського ханства, від усього страшніше! Вигубить він – бий його сила Божа! – християнський народ, поруйнує городи й села, і навіть кісток людських не буде кому передати землі, матінці святій, так і зігниють.

– Бережіться царства антихристового, дівчата! – відповідала Мотря. – Може, він дійсно надходить. І тільки тримаючися кріпко купи і слухаючи проводирів наших, оборонимося від нього.

Дівчата передавали дальше слова своєї панночки, але люди лиш головами хитали: від антихриста не оборонить нас ніхто, бо ми християни, а він антихрист.

– Коли ми, прошу панночки, копали сеї весни в городі, то таких там гадюк було, як ніколи! Ми без чобіт і не виходили копати. А по селах, кажуть, багато погибло від того гадя.

– Так що ж з того?

– Старі люди говорять, що війна буде.

– Війна вже є.

– Але не в нас, а то й до нас вона прийде.

– Що ж, як пустимо ворога, то прийде. Хто ж тому винен, що наші не вміють обороняти своїх границь? У других народів є пограничі кріпості, вали, мури, військо залогами стоїть, а наш край – як хазяйство без тину.

Дівчата дивувалися, що панночка все зводить розмову на щось друге.

– Кажуть, що опівночі по гетьмановім палацу на Гончарівці біла паня ходить.

– Може, яка й ходить.

Дівчата непевно дивилися на Мотрю. Як можна не вірити тому, що не один на власні очі бачив?

– Один хлопець переходив туди. В палаці було темно. Нараз світло сунеться від вікна до вікна. Коли глядить, а то не світло, тільки біла паня ходить, і від неї так ясно… А на третій день той хлопець і помер. Кажуть, що вона…

– А тая паня, те видиво! Кажуть, що вона перед великим нещастям остерігає.

– Хто такий?

– Не знаю, – відповіла Мотря, бо їй вже забагато було такої розмови.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 232 – 234.