Рішення

Богдан Лепкий

– Це не так, як тобі здається, Пилипе, не так. Ти поверху судиш короля Карла і легко його собі важиш. Я його в вічі не бачив і не балакав з ним, але по ділах його і по тому, що про його люди говорять, бачу, що це великий чоловік. А, кажу тобі, зрозуміти велику людину – це не горіх розкусити. Зі звичайним чоловіком бочку солі з’їш, заки його збагнеш, – а що ж про великого казати?

Гетьман лежав на білій постелі, тримаючи в руці якусь французьку книжку; Орлик біля нього стояв.

– Сідай, Пилипе, не томи даром ніг. Так… Ти кажеш, що Карло авантюрник. А хто ж тоді був Олександр Великий, Цезар, хто Валенштейн і наш Богдан Хмельницький? З чим вони починали, де була тая правна підстава до їх починів не на людську міру? Хто давав Богданові Хмельницькому повновласть починати війну з поляками? Без гроша, без оружжя, він з мотикою поривався на сонце. А повелось, так тоді весь народ упав ниць перед ним, батьком своїм назвав, своїм Мойсеєм.

– Хмельницький мав за собою велику Україну, а Швеція мала, – запримітив Орлик.

– Народу сажнями не мірять. Греція яка мала, а з персами боролася і поборювала їх, бо мала Фемістокла, Мільтіада, Леоніда і 300 хоробрих спартанців. Фермопіли більші від киргизьких степів. Може бути малий народ, що тільки мав великі одиниці. Великі одиниці роблять малий народ великим.

Орлик сміливо глядів в Мазепині очі. З очей Мазепи перескакували іскри на Орликові зіниці. Огонь, що там загасне, тут колись загориться.

– Це правда, – промовив Орлик, – великі одиниці роблять малий народ великим.

– Карло робить великим малий шведський народ. Не очайдух він, не пройдисвіт, не авантюрист, а герой, – от що я тобі скажу, Пилипе! Сміються з нього, що так несміливо й безрадно ставиться до людей, що шапку перед своїми генералами здіймає і кланяється, киває на всі боки головою, як вертепна лялька. А мені воно ніраз не дивно. Цей молодий чоловік живе в світі своїх ідей, в країні своїх задумів великих, і йому важко переходити з тамтого ідеального світу в другий, реальний. А перейшовши, дивиться на людей, мов на чужинців, здоровить їх, ніби уперве бачить.

– Тому він, може, й не числиться з реальними силами своєї країни й свого народу. Швеція виснажена до краю. Ні гроша, ні збіжжя, ні людей. Карло перетягає струну.

– Хто її не перетягав, бажаючи чогось великого? Без великих жертв нема великого діла. Затям собі ті слова старого чоловіка. Наші старшини хотіли б отак собі «хитро, мудро, невеликим коштом». А воно не йде. Щоб було ясно в хаті, треба іноді свічку пальцями обчистити, як щипців нема, і треба добре дути на жар, щоб огонь у полі розгорівся. Печені губи не летять до груби. Гадаєш, я не бачу, що перетягаю струну? Відтягаю багато рук від плуга до шаблі? Треба. Не мені треба, а Україні. Наш край великий, він потребує великого війська. В тім-то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах. Куди не скоч, скрізь двері. Нам треба заволодіти степом. Орлик підніс угору брови, ніби не розумів.

– Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ – ворог держави.

Орлик здвигнув бровами. Вони насунулися на. очі, а між ними думка вигребла два глибокі рівці. Орлик передумував гетьманські слова.

– Ти не спудей, щоб тобі довго толкувати. Розтолкуєш собі сам.

Орлик хотів щось казати, але здержався.

– Говори!

– Краще послухаю.

– Мудра ти голова, Пилипе, і – хитра. Боюся, чи не лукавиш зі мною.

Орлик зірвався з місця:

– Ваша милосте, Богом клянуся…

– Ну, ну! Сідай! – і гетьман потягнув свого писаря за полу. – Я тобі вірю, але ти не дивуйся, що не вірю сліпо. Не на те я тільки віку пожив і тільки світу пізнав, щоб бути легковірним…

Хвилина тишини. Чути було, як тікав годинник.

– Заждім, зараз буде грати, – сказав гетьман і надслухував. З бронзової вежі на годиннику вискочив трубадур, і залунала романтична курантова арія.

– Пісня минувшини, – сказав гетьман, всміхаючися перелетною усмішкою іронії. – Якщо ми, Орлику, не лишимо по собі діла, про котре б сурми сурмили, то бренітиме про нас така тихенька пісенька нашим нащадкам для розради: брень, брень, брень…

– Про вашу милість будуть голосну пісню співати, – відповів Орлик.

– Non cuivis homini contingit adire Corinthum. Будуть або ні. Як схочуть. І Богданові кості з гробу викидали. Хай зневажають мене, – щоб я своє діло зробив. Усіх не вдоволиш. Але я про Карла говорю. Кажеш – не люблять свого короля шведи. А чого ж вони тоді шапки з голови знімають, вимовляючи його ім’я? Чому ж військо на певну смерть іде, як бачить його перед собою? Чому ж підплаченим убійникам злочинна рука безсило опадає, коли їх очі стрінуться з його світлими зіницями? А він тих наймитів Юди безкарно в світ пускає. Знаєш чому?

Орлик мовчав.

– Тому, бо не боїться. Він не боїться нічого. Вірить у свою добру звізду, в своє високе післанництво бути мечем, що кує будучність народу. Може, цей меч і вищербиться, може, він і зломиться, але він не зігнеться. Діло, котре робить король Карло, переживе його і його нащадків. Шведський народ малий, але він перетриває велику завірюху… Невже ж тільки ми не маємо такої віри, Пилипе?

– Я вірю вашій милості, – відповів Орлик.

– Вір собі і ділу.

– Важко якось. Дуже скрутні часи.

– Неважко жити в погоду, але перетривай негоду! А може, ти влюбився в Петра?

– Противний він мені. Демон, не чоловік. – Оба глянули на двері, і Орлик шепотом говорив дальше: – Я певний, що він тільки того й чекає, щоб дорешти поневолити Україну. Як сарану, своїх людей на нас наслав, а по війні порядки московські наведе. Знищить старшину. Ніби тому, щоб не притіснювала робочого люду, а на ділі для того, що старшина незалежність боронить, хоч і не вся. Одними других побиває. На знищення України це найпростіший спосіб. Відділити поспільство від панів, поріжнити цих останніх, довести до загальної боротьби, а тоді всіх узяти в свою кріпку руку.

Гетьман не зводив очей з Орлика, а коли цей скінчив, спитався:

– А коли би ти був на місці Петра, чи робив би інакше?

– Мабуть, ні.

– От бачиш. Не треба ж нам винуватити царя. Винуймо себе самих. Бо коли ми не поправимося, то прощені за це не будемо… Ти знаєш, я присягався на хрест святий, що, незважаючи на себе і на своє приватне добро, робитиму так, щоб Україну довести до ладу і щоб вона зробилася.вольною.

– Дай Боже сповнити вашій милості це велике діло.

– І я кажу, дай теє, Боже! Але ж вам треба вірити, що я не чого другого бажаю. Треба вірити гетьманові. А ви, як бачу, підступаєте до мене з усякими гадками. Не кажете ясно, але натякаєте на щось таке, чого мені нині, може, й слухати не можна. Погано війську, котре не має до свого вождя віри.

– Якщо я уразив вашу милість, так вибачаюся.

– Уразив чи ні – це пусте. Але боюся, щоб ти не вихопився зі своїми гадками про царя. Це могло б і тебе загубити, й мені пошкодити. Краще мовчи. Ховай для себе. Я знаю, хто таке цар, і ти теж знаєш. Пощо нам про це говорити?

Генеральний писар мовчки прийняв цей докір свого гетьмана, але в душі погадав собі, що того чоловіка годі розгадати. Може, він і сам не знає, чого хоче, а може, й знає, та не звіриться нікому, навіть свому писареві.

– Але от, – почав гетьман, – ми балакаємо, а я забув, що в мене є до тебе діло. Та перше ти піди позамикай наглухо двері й поглянь, чи не притаївся там хто за якою шафою.

– Нема нікого, – відповів, вертаючи, Орлик. Гетьман казав ще й віконниці зачинити та присунути столик до постелі. Тоді добув з-під подушки лист:

– Числовий лист. Прочитай його. У тебе є ключ.

– У голові маю цей ключ.

– Добра голова, коли в ній можна усе сховати. Читай!

Орлик уважно пробігав числа очима. Гетьман пронизливо вдивлявся в нього. Орлик хвилювався. Знати було, що зміст листа бентежив його.

Княгиня Дольська здоровила гетьмана іменем короля Станіслава Лещинського і просила його, щоб він скоро починав іти витиченим шляхом.

Незабаром прибуде з Волині ціле військо шведське зі своїм знаменитим вождом. Оба королі дадуть гетьманові асекурацію і гваранцію…

Орлик скінчив і перестрашено глянув на гетьмана.

– Але ж налякався козак! – сказав гетьман. – Але ж нагнала княгиня страху мому генеральному писареві, аж спотився, сердешний! Попий водою. Не такий чорт страшний, як його малюють. В політиці без таких листів не обійдешся, особливо коли до політики жінки встрявають. Нема що дивуватися, що княгиня Дольська рада б мене перетягнути на бік Станіслава. Це ж рідня!

Гетьман знову глянув на Орлика, а побачивши, що він все ще не заспокоївся, став нібито тримати на княгиню, що вона пальці не в своє діло суне. Перше хотіла, щоб гетьман намовляв царя покинути Августа й поєднатися зі Станіславом, а тепер хоче, щоб він, гетьман, покидав царя і приставав до Станіслава. З того й видно, як вона неполітично ставиться до такого важного діла.

– Яка ж тоді певність, що вони, поєднавшися нині зі мною, не покинуть мене завтра? Старий я лис, – тут гетьман погладив руку Орлика, – старий я лис, щоб мене можна перехитрити. Не тривожся, гетьман ще, славити Бога, з глуздів не збився, щоб слухати княгині. Вона, щоправда, жінка гарна, але ж для її гарних очей я не можу зробити дурниці. Versate diu, quid ferre recusent, quid valeant humeri. Хто таке Петро, це я вже знаю, а хто Станіслав, те, щолиш будучність покаже. Хто бачив, щоб певне за непевне міняти? Не відчалю я від одного берега, не впевнившися, що другий краще для мене. Може заспокоїтися пан генеральний писар, – сказав гетьман, беручи лист з рук Орлика. – Хвилину дивився на оригінал і на відпис, зготовлений Орликом, ніби порівнюючи їх із собою, а тоді пальцем ткнув у перший і спитався: – Die, cur hic?

Орлик мовчки слідив за рухами гетьмана. Гетьман складав лист від Дольської, ніби бавився ним, поки не подер на дрібні шматочки.

– Зробимо автодафе. Принеси вогню.

Орлик побіг. Чути було, як відчиняв і зачиняв одні двері за другими.

Гетьман кріпко тримав шматочки паперу в своїй жмені.

«Орлик ще хитається, – казав до себе, – в душі, може, він і рад, але боїться. Не дивуюся. Ще йому не можна всього казати. Ще зачекаємо».

Як Орлик приніс огонь, гетьман вкинув туди шматки листу.

– Але ж горять золоті слова княгині! Гарно горять, та коротко. Спопеліли.

Орлик відітхнув.

– Тобі вже легше, – жартував гетьман.

– Ні, ваша милосте, я лиш погадав собі, чи не шкода було палити цього листа.

– Треба. А тепер сідай і пиши числами. Пиши так: вдячним серцем прийняв я і прочитав лист Вашої Княжої Милості, але прошу на будуче залишити таку кореспонденцію, бо вона може загубити і занапастити і життя, і честь, і субстанцію мою. І хай Ваша Милість Княжа не лиш не сподіються, але й не гадають собі, щоб я на старість літ вірність мою цареві порушив. Сю вірність я з молодих літ і досі непорушно заховував, отже, ще раз прошу більше про то до мене не писати. Бажаю собі і маю в Бозі надію, що отея відмова не попсує добрих і дорогих мені стосунків до Вашої Милості і прошу приняти і т. д.

Орлик прочитав написане, гетьман подякував йому і відпустив.

Тоді зірвався з ліжка. Одягнувся в довгий вовняний каптан і ходив кругом стола. Думав.

Це лучалося в нього не раз.

Прислуга гадала, що гетьман спить, а він працював цілу ніч. В тишині і в самоті снував свої плани, як сітку павук, обмірковуючи все до найменшої подробиці.

Нині йому було над чим думати.

Недавно відправив послів із Січі.

Приходили з отаманом Гнатом Галаганом. Гадали, що застануть у Києві царя і пожалуються йому. Запорожців, що були на царській службі, зневажали та притіснювали надміру, вимагаючи від них надто вже важкої служби. Запорожці втікали. Тих, що їх зловлено, штемпували і давали на галери, ті, що щасливо прибули на Січ, розказували товариству про московські знущання. Січ заворушилася. Запорожці хотіли годитися з кримським ханом і кликали проти Москви орду.

«Ще мені тільки того й треба! – погадав собі Мазепа. – Орда в краю – гарні гості!»

Гетьманові Галаган не подобався. Він не довіряв йому. Бог знає, що цей Галаган сказав би цареві. А запорожці теж політики погані. Могли накоїти лиха, могли спонукати царя, щоб він знищив Січ. Гетьман того не хотів. Він нарікав на запорожців, прозивав їх перед москалями «харцизами і бунтарями», але Січ йому треба було. Тому повів діло так, що козацькі посли спізнилися. Приїхали, як Петро від’їхав. Гетьман затримав їх у Києві довше, гостив і насилу уговкав: переконав, що орди на Україну кликати не треба.

Та це ще невеликий клопіт. Куди більша турбота з княгинею Дольською. Ганна з Ходоровських, primo voto Вишневецька, secundo voto княгиня Дольська, пильно і вправно веде Мазепине тонке і небезпечне діло. Правда, вона своячка короля Станіслава, і це правда, що гроші в гетьмана позичає, але на тім не кінець. Хтозна, чи тій ще не старій і гарній жінці не захотілося бути гетьманшею, жінкою Мазепи? А Мазепа того не хоче. Вона чужинка, це не зробило б гарного вражіння на Україні. Бути гетьманшею Мотрі… Але ж у Дольської гетьманові тайні листи! Вона їх може переслати цареві… Що тут робить?

Гетьман бився з думками.

В сусідній салі хтось клямкою рушив. Хто такий? Гетьман виразно приказав, щоб не тривожили його, бо хоче спати. Навіть варта в покоях не стояла. Хто ж це?.. Пішов подивитися.

– Хто там? – спитав гетьман.

– Вашої герцогської милості найпокірніший пахолок, – відповів тоненький голосок.

– Блазень… Пустити чи ні?.. Увійди! – і гетьман відчинив двері.

Перед ним стояв не шляхтич з карабелею, а студент у довгополому каптані і з величезною книгою під пахою. Кланявся у пояс. Книжка, здавалося, переважить його, а він носом запоре об долівку.

Гетьман любив пожартувати з блазнем, але недовго. Не мав часу.

– Чого тобі треба?

– Вашого герцогського дозволу на нове звання.

– Яке ж то?

– Вчитися хочу. Хочу слухати наук у вашій академії, бо в Москві потребують учених.

– Ага. А навчився вже чого?

– Чим більше вчуся, тим менше знаю.

– Так тобі здається.

– Так воно є. Я, мабуть, з такої шляхетської породи, що їм і шістдесятка стукне, а вони дурні.

– Так пощо тоді вчишся?

– Гадаю, що прийде хвилина, коли нараз роз’ясниться в лобі. От я вже дещо й нині зрозумів.

– Що такого?

– Один вірш затвердив наізуст.

– Кажи!

– Але він не складений по правилах піїтики, лиш по законам уха.

– Не шкодить! Говори!

Блазень поправив ковнір, відкашельнув і, переступаючи з ноги на ногу, скандував, як школяр:

Дали ослові ясельця:

Соломи тут, а там сінця.

Осел аж хвостиком вертить:

І те смачне, й тамте кортить.

То вправо лоб, то вліво ткне,

Стебла ж ні травки не смикне.

І так він доти вибирав.

Аж при яслах голодний впав.

Шурнув ногами, завернув очима і ще раз повторив останню стрічку:

– Аж при яслах голодний впав… Кінець. Більше нема. Не написали.

Гетьман подивився йому в очі.

– Це про кого складено?

– Про всіх і про нікого.

– А від кого ти тої байки навчився?

– Від покійного Езопа. Мудрий був чоловік, хоч не такий учений, як наші. Байка сама прикладається у життю. Байка до життя чи життя до байки, не знаю. І тую байку, може, колись до когось приложать, може, й не до одного.

– Приміром?

Блазень ніби надумувався, чи казати. Гетьман повторив:

– Приміром?

– А не буду битий?

– Багато разів я тебе бив?

– Ні одного, але мене тут біда б’є.

– Яка?

– Мазепа сильно скупий. Пиво тонше від води, м’ясо твердіне від зубів, а гроші рідші від мого волосся, – тут погладився по лисій голові. – Тому-то я і поступаю во званіє учених, книгоглодателів і правдиіскателів. У Москві таким людям добре платять. Лихим добре, а добрим зле.

– Ага, так! Але не викручуйся, мій пане. Кажи, до кого можна прикласти тую байку про осла між соломою і сіном?

– До кого? Ось «даймо на тоє», що комусь предкладають чернігівське князівство і німецьке герцогство, а він, сердешний, ніяк не рішиться, за котре йому брати. Та ще «дайми на то» можна тую байку прикласти, коли комусь подобаються дві жінки, одна старша, з короною, а друга молодша і не коронована, але ще краща від тамтої. Та ще можна прикласти тую байку, коли…

Але гетьман не слухав до кінця.

– Від завтра, – казав, – маєш подвійну платню і пиво з мого стола. Пішов геть!

Блазень підібрав довгі поли свого каптана і, вдаючи чорта, побіг через покої.

Пан Іван, добрий пан,

Гарний пан, пан Іван! –

пищав тоненьким голоском.

– Диявол, не чоловік, – сказав Мазепа, вертаючи до спальні. – Ніби з книжки читає. Чи не балакаю я крізь сон? Мабуть, ні. А хоч би і так, то він не може чути. Така хитра біда, такий догадливий! Треба його добре при собі тримати, щоб не втік, а то він догадується забагато, ніби думки читає.

Гетьман ще довго ходив кругом стола і розмовляв з собою, а потім сів і став писати:

«Моя сердешна, кохана Мотроненько! Поклін мій віддаю Вашій Милості, моє серденько, а опріч поклону Вашій Милості, у гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привітаю…».

Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір.

Гетьман відложив перо.

«Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи, дійсно, не запахло мені свіже сінце? Може, моїм зубам відповідніша солома?»

Але недовго хитався. Пригадав собі Мотрю і її рішучу згоду, перейшов у думках усе, що промовляло за нею і проти неї, і заспокоїв свою совість:

«Боже борони мене, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили. Мотря хоче бути моєю. Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми собі кумами, а Мотря хрещениця моя».

Тут між гетьманськими бровами появився замітний для його портрета знак. Гетьман пригадував собі усі відомі з історії випадки, коли пануючі женилися, розводячися з першою жінкою, брали за жінок своїх кревних, усували усякі перешкоди.

«Що ж тут такого грішного женитися з хрещеницею? – питав себе. – Це не зв’язок крові, а прямо звичай такий. А невже ж я, гетьман, не рівня другим володарям?»

І гетьман докінчив лист до Мотрі.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 219 – 228.