Перша світова війна

Роман Горак

Війна перевернула не тільки життя Богдана Лепкого, а й творчість.

Перед її початком поїхав до свого швагра в Борислав. Там одного дня побачив цісарський маніфест «До моїх народів». Був свідком, як на бій йшли перші загони січового стрілецтва. Брат Левко пішов також. Дорога у Краків була відрізана. Родина зустріла війну на відпочинку в селі Вороненці, що за тунелем в Яремчі. Зміг дістатися тільки до Яремча. Сюди ж була евакуйована й родина. Всюди панує суцільний терор.

Уряд активно виловлює і відправляє у концтабори українців. На їх думку це «шпіони», які допомагають царським військам. Починалася трагедія народу. Абсолютно ніякого захисту. Його, Б. Лепкого, збираються знищити також. Тільки випадок рятує його. Він утікає з Яремча залізницею в угорське містечко Шатмар-Немет. Тут також у кожному українцеві бачать ворога цісаря та імперії. Містечко довелося покинути. Сім’я зовсім без засобів до існування. Усе, що можна було продати, продано.

Нарешті з великими пригодами та перешкодами Б. Лепкий дістається до Відня. Разом із послами та українськими суспільно-політичними діячами примушує уряд змінити своє ставлення до українців. На зміну цісарському терору починається терор царський на окупованих територіях. Тепер тих, кого не добив цісарський уряд, добиває «їх імператорська царська величність»…

З дозволу цісарського уряду у Відні починають виходити друком українські часописи, засновуються СВУ – «Союз визволення України», «Культурна рада», «Запомоговий комітет», гімназії та школи. Богдан Лепкий – один із тих, хто активно допомагає організації та озброєнню січового стрілецтва. Як член «Культурної ради», виготовив для потреб часу календар та співаник «Ще не вмерла Україна», який здобув велику популярність.

Попри всю свою зайнятість встигає писати та видавати книжки. У 1915 році видає «Сім пісень» як «гостинець для українських вояків від СВУ», накладом «Культурної ради» видає «Слово о полку Ігоревім», де вміщує переклади та переспіви цього твору Т. Шевченка, М. Максимовича, С. Руданського, П. Мирного, В. Щурата і власні. Навіть у ті важкі воєнні часи поява такої збірки була великою подією. Укладає збірку «Червона калина» для січових стрільців, де й вміщує свій вірш «Журавлі» з нотами. Музику написав брат Левко, який став також автором музики багатьох січових пісень.

Разом з А. Крушельницьким та О. Поповичем для потреб школи видає «Першу читанку», активно працює над виданням творів Т. Шевченка. Список праць Б. Лепкого з того часу великий, та найбільшим досягненням був вихід у Відні 1916 року його збірки «Тим, що полягли». Це був могутній реквієм полеглим за волю України січовим стрільцям, який у нашій літературі не має собі рівних.

Як не дивно, але не належав ні до якої політичної партії. Узяв на себе ту роботу, яку виконував кожен український інтелігент у ті важкі для народу часи. Зосередив свої зусилля у тих осередках, які чинили духовний та матеріальний рятунок еміграції. Восени 1915 року був покликаний до війська. Не старався про звільнення. Змирився з думкою, що покладе голову, як поклали тисячі інших у цій страшній війні. Зрештою, на фронт його не взяли. Завдяки СВУ замість передових позицій його послали на не менш небезпечні в табори полонених з України.

Табір Раштат, що недалеко від Баден-Бадена та Карлсруе. Треба було для нової України готувати свідомих українців, особливо її армію. Кращої кандидатури на цю роботу, ніж Б. Лепкий, СВУ не бачив. Для досягнення цієї мети в кожному подібному таборі був створений підпільний комітет. Зовні все виглядало дуже мирно. Уряд не мав нічого проти, аби навчати полонених рідної мови, викладати історію чи розвивати художню самодіяльність…

Загальний настрій у таборах відомий: нас тримають у таборах, не пускають додому, щоб такі собі панки, як Б. Лепкий, мали роботу, не йшли на фронт. Кожен «западняк» ворог Росії, а України ніякої не було й не буде. Робота була важка й небезпечна. Опір полонених поволі вдалося подолати. На початку лютого 1916 року СВУ переводить Лепкого в табір у Венцлярі, що в долині Ляну. Тут колись жив Гете. В таборі, щб неподалік містечка, уже діяла підпільна організація. Для ведення ширшої виховної роботи організовано школу, де полонені вивчають українську мову, літературу, історію України. Діє народний університет, виходить часопис «Громадська думка». До того ж Б. Лепкий засновує малярську майстерню…

Улітку 1917 року Б. Лепкий отримує відпустку. Використовує її для того, щоб оглянути інші табори. Відвідує табір у Гмінді. Тут уряд загнав у болота українців, яких звинувачено в симпатіях до Росії завдяки провокаційним діям лідерів москвофільства, які втекли з Росії, аби бути подалі від війни. Його просять зилишитися тут директором гімназії, але СВУ відкликає його для іншої роботи. У глибину країни хлинула нова хвиля біженців перед наступом Керенського. Їх не впускали далі західних кордонів Галичини.

До СВУ надходять благальні листи втікачів з проханням допомогти їм. Для вияснення стану справи, а також для організації допомоги комітет висилає Б. Лепкого, який пішки йде від Горлиць аж до Львова. Зайшов у Жуків. Усе знищено. Вражений побаченим народним горем, пише поему «Буря», повну експресій чуття і болю за народне горе. Рукопис вислав на адресу редакції «Свободи». Поема мала вийти окремою книжкою, однак цього не сталося. Рукопис пропав. Уривки з цієї поеми поет надрукував у «Писаннях», що вийшли двома томами в Коломиї завдяки «Українській накладні» у 1922 році.

Венцляр приніс цикл віршів, об’єднаних спільною назвою «Інтермеццо» та найбільший твір із періоду війни «Ноктюрн», що вийшов 1921 року в Зальцведелі.

Примітки

Подається за виданням: Дзвін, 1990 р., № 10, с. 84 – 85.