Лепкий серед сучасників

Роман Горак

Аби прийти до такого переконання і вимовити оту молитву до Сонця, Богдан Лепкий пройшов тяжкий, часами трагічний шлях, якого інакше й не назвеш, як тільки тернистим. До недавнього часу сучасний читач просто не мав можливості ознайомитися з його творчістю. Усі твори були наглухо закриті у спецфондах, навіть не зважаючи на те, що сюди в основному потрапляла вся без винятку література міжвоєнного періоду, яка виходила в Галичині.

Для Б. Лепкого було зроблено виняток, і сюди потрапили всі його твори, навіть якщо вони були випущені ще задовго до цього окресленого періоду. В післявоєнні роки всі вони були вилучені з обігу бібліотек і спалені. Тих, хто зберігав книжки Б. Лепкого, суворо карали в найкращому випадку висилкою у відомі всім місця. Ще зовсім недавно студентів, приловлених на читанню якоїсь збірки Б. Лепкого, виганяли з вузів.

Проте гріх би було нарікати, що творчість Б. Лепкого й саме його ім’я було забуте. Завдяки підручникам, багатьом монографіям, дослідженням та енциклопедіям у читача формувався образ Лепкого як заклятого ворога будівництва соціалізму і світлого майбутнього взагалі. Він був з ніг до голови обвішаний ярликами українського буржуазного націоналіста, який з людиноненависницьких позицій понаписував усі твори і навіть любовну лірику, бо любов може бути тільки класовою!

Читача переконували, що історичні повісті Богдана Лепкого – це

«суцільна історична фальш, добірна концепція фашистських концептів і ідейок, невдало замаскована подобою історичного об’єктивного історизму. З-за цього історизму визирає обличчя класового ворога – західноукраїнського фашиста, який на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині конструює, щоб в безсиллі створити реальне».

Так писав, наприклад, у 1936 році В. Державін у № 5 журналу «Критика». Подібним чином оцінювала творчість Б. Лепкого і група письменників Галичини, що гуртувалась довкола журналу «Нові Шляхи» у Львові, а опісля переїхала на Радянську Україну, згрупувавшись навколо журналу «Західна Україна», де з номера в номер найдобірнішою лайкою «оцінювала» творчість Богдана Лепкого.

Неоднозначною була оцінка творчості Б. Лепкого і в Галичині різними літературними угрупованнями та напрямками. В літературознавстві давно вже була прийнята думка, що творчості Б. Лепкого дав різку оцінку сам Іван Франко, для якого література, мистецтво були знаряддям за визволення народу, нації. Ця вимога не залишала ні письменникові, ні митцеві, ні вченому права залишитись самим собою, бути служителем мистецтву для мистецтва, а вимагала від нього стати каменярем поступу, народним речником болю і сподівань, постійно відчувати обов’язок служити своєю творчістю народові. Такий був час!

Сам той факт, що він, Богдан Лепкий, став ніби ідейним натхненником напрямку в поезії, який заманіфестував себе під назвою «Молода муза», став причиною тверджень, що Франко, виступаючи проти ідей «Молодої музи», тим самим виступав і з різкою оцінкою поезії Б. Лепкого. Пізнішими дослідниками, якими керувала рука маланчукізму, цей факт був роздутий до неможливих розмірів, а з часом був перекручений так, що справді виходило, ніби сам Франко був категоричним противником творчості Б. Лепкого. Не було цього!

І. Франко був одним із перших, хто привітав появу такого таланту як Б. Лепкий і засвідчив це в кількох своїх працях, коли мова йшла про стан тогочаі;ної літератури. Ні слова він не сказав проти поезії Б. Лепкого навіть у відомій статті про маніфест «Молодої музи».

Самим молодомузівцям належить ініціатива витворення образу Лепкого як ідейного натхненника своєї групи, а одночасно і як емісара у Львові цього напрямку в західноєвропейському модернізмі.

«Навчив нас багато: навчив нас дивитися на захід, хоча цей наш пієтизм для заходу кінчився звичайно на Кракові, на «Молодій Польщі» з її модернізмом, – писав Петро Карманський у своїй книжці «Українська богема», виданій у Львові 1936 року з нагоди 30-ліття «Молодої музи». – Але й того, що Лепкий показав нам Краків, було доволі для таких провінціалів, якими ми були і якими були всі галицькі поети, за винятком хіба Франка, та й то не всього. Без впливу Кракова ледве чи була б витворилася осібна група митців, з власним обличчям, що добула в історії нашої літератури осібну назву «Молодої музи».

Богдан Лепкий ніколи не переставав своєю творчістю служити своєму народові. Як служив йому Франко. Мало того завдяки молодомузівцям витворився і образ самого Б. Лепкого як якогось панка. Цей образ також прижився у літературі.

«Привозив, – писав у вищезгаданій книжці П. Карманський про Лепкого, – панськість… І як справжній аристократ не давав нам, босякам і торговцям хмарами, відчути свою вищість, бо привозив до нас своє серце, свою жіночу сентиментальність. До Нафтули [модна на той час дешева кав’ярня – Р. Г.] з нами не ходив; залишав цю приємність своїм другам: В. Стефаникові та Л. Мартовичеві. У виборі льокалів був вибагливий. Так само його блакитне піднебіння не могло стерпіти пива і цигареток: пив добрі лікери й вино, а курив тільки цигари.

Все огрядно одягнутий, з пещеним тембром голосу й панськими жестами – якось не надавався до нашого гурту, в’язав наш розмах богемістів Сходу… Поета без жили незадовілля і протесту годі подумати. Та й не один з нас мав аж забагато причин носити в собі духа ненависті. Він – Богдан Лепкий – мав їх найменше. Бо кого наш загал гладив по голові так ласкаво, як цього шовкового, святкового поета? Хто з сучасних умів так няньчити наш вигідний квієтизм своєю панською мрійливістю і сентиментальністю, як він – цей панич під кожним оглядом, аристократ від стіп до голови»…

Ця сторона «панськості» пізніше також була роздута до неможливого. Майже кожен критик, який з тих чи інших причин розглядав процес розвитку української літератури в Галичині, не міг стриматися, аби вже вкотре ще раз кольнути нею Богдана Лепкого і показати, наскільки цей панок «із блакитним піднебінням» був чужий усім, що навіть своїх братів по духу відштовхував від себе.

Так, він, Богдан Лепкий, був вродливим, умів зі смаком «огрядно» вдягатись, не любив «водити козу» по шинках і запльованих кав’ярнях, які Т. Мигаль влучно назвав праобразами «сільрад», не пив сурогатів пані Шнайдерової з модної дешевої «каварні», справді був кумиром дівчат та панночок міст та містечок Галичини. Він усюди був бажаним гостем, його з однаковим ентузіазмом приймали у Кракові і Бучачі, Берліні і Бережанах, Львові і Жукові.

Його справді любили. Жоден поважний концерт з нагоди якоїсь ювілейної дати або події не обходився без його участі. Він прекрасно декламував свої вірші, і заздрісники твердили, що якби він прочитав навіть оголошення з газети, то засліплена публіка прийняла б це за його власний вірш. Не було часопису в Галичині, який би не «бився» за публікацію нового вірша Б. Лепкого.

Своєю популярністю він поступався хіба Іванові Франку. Суспільність сама творила з нього ідеального поета. Публіка хотіла мати свого Лепкого, свого поета, який би усім відрізнявся від інших поетів, здебільшого нуждарів, які тішили себе тим, що над їх головами витає німб бодай із цигаркового диму. Хотіла бачити в ньому свого українського інтелігента, свого українського аристократа.

Примітки

Подається за виданням: Дзвін, 1990 р., № 10, с. 75 – 76.