Післявоєнна творчість

Роман Горак

Історичні події розгорталися шаленим темпом. Центральна Рада, проголошення самостійної України, проголошення ЗУНР, наступ Червоної Армії, Гетьманщина. Табір у Венцлярі. Рветься додому. Брестський мир дає надію, що полонені незабаром повернуть домів. Однак не так усе сталось. Розлітається Австро-Угорська імперія, з початком

1919 року опіку над табором бере «Українська військово-санітарна місія», до роботи в ній залучено й Б. Лепкого. Крім того, Б. Лепкий входить у редакцію часопису «Шляхи», що виходив до осені 1920 року в Зальцведелі. Табір невдовзі ліквідовано. Б. Лепкий переїжджає до Шпандау, аби працювати у «Шляхах». Шпандау неподалік від Берліна. Після ліквідації журналу знову переїжджає до Венцляра, звідки співпрацює з «Новим словом», а згодом «Українським словом», яке почало виходити від січня 1921 року в Берліні, куди й перебирається незабаром і живе спочатку на Кірхштрассе, 8, а від грудня 1922 року у Ванзее, берлінському передмісті. Будинок у Ванзее стає центром української колонії.

У Краків після того, як армія Галлера окупувала Галичину і почався терор, повернутися не може. Роботу в часописі поєднує з роботою в «Українському червоносу хресті», головуванням у берлінській українській «Громаді». На запрошення уряду Української Народної Республіки веде курси українознавства при посольстві УНР в Берліні.

Врешті вичерпує фізичні можливості свого організму. Запала важка нервова недуга. Вже хворим прийшов на ювілейне свято з нагоди свого 50-річчя, яке йому влаштувало посольство УНР у Берліні 9 листопада 1922 року за визнання його заслуг перед українською культурою та УНР. Свою промову на цьому вечорі, про який писала вся українська преса, закінчив словами:

Не дай мені, мій Боже, біля хати,

Яку вночі ограбили злодії,

Безрадно сльози лить і нарікати

Сумним псалмом пророка Єремії!

А дай мені діждатися години,

Коли мій люд порве важкі кайдани,

Щоб я пісні, немов уста дитини,

Мов добрий лік поклав йому на рани.

Особисті болі, особисті терпіння поета, які характерні для його довоєнної творчості, видалися йому дрібними й нікчемними на фоні народного горя. Вони відійшли на другий план, а опісля і змовкли назавжди. Зі старого залишилась хіба туга за рідним домом та краєм, яка підсилювалась уже не стільки колишніми спогадами про дитинство, як відчуттям та усвідомленням того, що в тому рідному домі велике горе, зламана віра, надія, понищені всі благородні пориви та сподівання народу. Останні відзвуки колишнього Лепкого-лірика пролунали у збірці віршів «Слота», що вийшла у Львові накладом «Червоної калини» 1926 року.

Настає пора зрілості. Письменник-громадянин бере гору над поетом-ліриком. Формально перехід від лірики до епіки відбувся не відразу, а проходив ще через дрібну роботу, яку можна зауважити у збірці нарисів «От так собі», що вийшла у Львові накладом «Червоної калини» 1926 року. Від сарказму, який відчутний на попередньому етапі, у цій збірці Лепкий переходить до свого більш природного стану – іронії.

Ціла збірка – це гіркий усміх над дрібними хибами звичайних людей. Другий шлях переходу до епіки засвідчила повість «Під тихий вечір», в якій формально застосовуються ідеї В. Липинського, що дістали несподіване звучання у повісті «Крутіж». У цій повісті вже явно відчуваються історичні корені, рефлексії та ретроспектива минулого. Треба було ступити ще один крок, щоб потрапити в суто історичну повість.

Зацікавлення Б. Лепкого минувшиною було складовою частиною його творчої натури. Це зацікавлення виніс ще з батьківської хати і постійно відчував перед собою обов’язок працювати якраз у напрямі історичної тематики. Не вдалося це йому ні на першому етапі творчості, ні на другому. Лірика брала гору. Тепер вийшло переконання, що коріння усього, що пройшло перед його очима, заховане передовсім в історії. Зрештою, до цього переконання прийшов не тільки він.

Історична тематика не обминула жодного письменника Галичини після закінчення війни. Повість намагалася дати відповідь на питання: чому багатомільйонний народ, один із найбільших у Європі, упродовж віків так і не зумів виробити своєї державності і стати господарем у власній хаті. З другого боку ця ж повість покладала на себе обов’язки надалі живити дух, свідомість народу. Хотіла, аби він не опускав рук після чергової невдачі.

Спочатку історичні зацікавлення Богдана Лепкого базуються навколо подій «Слова о полку Ігоревім», що цілком природно. Рід, походження, героїчне минуле мали неабияке, якщо не першорядне, значення у підтримці народної віри. Звідси й переклади «Слова» українською мовою, і ціла серія історичних розвідок на цю тему. До групи повістей, пов’язаних з цією пам’яткою літератури, належить повість «Вадим», яку автор назвав «повістю з княжих часів» і котра вийшла накладом «Червоної калини» у 1930 році, та оповідання «Каяла», приурочене до 750-ліття походу Ігоря Святославича на половців 1185 року. Окремим виданням «Каяла» з ілюстраціями О. Кульчицької вийшла у Львові накладом товариства «Просвіта» 1935 року.

До другої групи повістей, які стосуються подій на Україні після 1654 року, належать насамперед велика тетралогія «Мазепа», повість «Сотниківна», «Орли» (історичне оповідання з рр. 1734–1750), що заходом «Просвіти» вийшли в 1934 році, та остання повість «Крутіж».

Примітки

Подається за виданням: Дзвін, 1990 р., № 10, с. 85.