Тема Руїни
Роман Горак
Повість «Крутіж» була далеко не першим твором, де письменник звертався до теми руїни України. Ще раніше він торкнувся її у повісті «Сотниківна», яка вийшла окремим виданням «Червоної калини» у Львові 1927 року, а відтак була перероблена і доповнена автором та видана заходами товариства «Просвіта» з ілюстраціями Івана Іванця у 1931 році.
Вона, як і повість «Крутіж», торкається подій на Україні після смерті Богдана Хмельницького, який, помираючи, передав свою гетьманську булаву молодшому синові Юрію. «Тому гетьманишке, – казав про нього боярин Шереметьєв, – прилично бы гуси пасть, а не гетьмановать».
Зрештою, такої думки про нового молодого гетьмана дотримувалися не тільки Шереметьєв та царські бояри, а й всі пізніші історики, прибічники політики царизму, які вважали, що вся «смута» на Україні постала тільки через те, що Хмельницький зробив невдалий вибір гетьмана, цілком ігноруючи те, що справжньою причиною цієї «смути» були чітко окреслені загарбницькі наміри Москви, і те, що сталось на Україні, було результатом тих намірів. Усі оті епітети, якими царська історіографія нагородила Юрія Хмельницького, з’явилися не в час його правління, а вже опісля, коли молодий гетьман із певних причин не захотів йти в упряжі московського царя.
Властиво цей період історики охрестили по-різному. Називали його «ярмарком самолюбства» українського гетьманства, «вавілонським стовпотворінням», – народ же дав йому просту й зрозумілу назву – Руїна. Руїна всього, що було здобуто українським народом упродовж вікового періоду боротьби за свою державність та незалежність.
У цей період Україна металася на всі боки, шукаючи порятунку. Вона відійшла від Польщі, але обійми, з якими зустрів її московський цар, примусили її задуматись над своєю долею, незалежністю та майбутнім. Велика частина її знову потягнулась до польського короля. Україна внаслідок цього розділилась на дві половини: західну, або тогобічну, та східну, або сьогобічну, кожну зі своїм гетьманом. Між ними почалася запекла боротьба, яка не втихала протягом тривалого часу.
Боролось не тільки гетьманство. Почалась боротьба між простим населенням та козацтвом. Ворогували через те, що після закінчення війни населення знову мусило стати хліборобами і гречкосіями, поступившись усіма здобутками на користь козаків. Згоди між ними не було досягнуто. Не було й ладу між самими козаками. Старшина, або «дуки», захоплювала кращі землі і намагалася закріпити їх за своїми нащадками. Голота платила їй за це ненавистю.
Скривджений народ і козацька сірома постійно домагалися своїх прав та сподівалися на справедливість, а не дочекавшись їх, утікали до вільного запорізького козацтва, сподіваючись разом з ним відстоювати правду. Однак і серед вільного козацтва не було спільної мети. Одні тягнули за Польщею, інші – за Москвою.
Московський цар, прийнявши під свій захист Україну та Запоріжжя, аж нік не мав наміру обмежитись лише заступництвом та захистом православної віри перед ворогами України, а незабаром виявив і рішучий намір знищити адміністративно-судочинні установи та незалежний від московського патріарха церковний устрій, чи, іншими словами, Москва робила все, аби знищити незалежність України і перетворити її у свою колонію.
Україна і вільне козацтво опиралися цьому, але оскільки згоди між самими українцями на той час не було, то тим дуже успішно користувався московський цар. Україна почала шукати заступництва перед царем у своїх сусідів, з якими донедавна запекло воювала за незалежність. На свої власні сили через розбрат розраховувати вже не могла… Такі стосунки між Україною та Москвою загострювались з року в рік протягом усього XVII століття і перейшли до наступного. Сама Москва своїми діями та політикою підштовхувала Україну до союзу з одним із найнебезпечніших ворогів Росії шведським королем Карлом XII, який і стався у 1708 році. Ця ж політика примусила Запоріжжя брататися з турецьким султаном та кримським ханом.
Примітки
Подається за виданням: Дзвін, 1990 р., № 10, с. 73.