Доля спадщини

Роман Горак

Перша книжка тетралогії «Мазепа» – «Мотря» – складалася з двох томів. Вони вийшли в «Українській накладні» (Київ – Лейпціг) у 1926 році, хоч року виходу не було вказано. У цьому ж 1926 році вийшла друга книжка тетралогії – «Не вбивай». Третя книжка – «Батурин» – вийшла в 1927 році. Четверта книжка – «Полтава» – складалася з двох томів, перший з яких – «Над Десною» – вийшов у 1928 році, а другий – «Бої» – у 1929. Обидва томи вийшли коштом НТШ у Львові. Була написана й п’ята книжка «Орлик», але їй судилося залишитись у рукописі. Задуману шосту книжку – «Войнаровський» – Б. Лепкий так і не встиг написати.

Саме тетралогія «Мазепа», яка торкалася подій, невигідних сталінській ідеології, стала тим твором, на основі якого була заборонена вся творчість Б. Лепкого.

Тетралогія грандіозна щодо історичного розмаху, вона охопила події, що їх ніколи не охоплювала українська література ні до Б. Лепкого, ні після нього. Вона продемонструвала глибоке знання автором першоджерел, захоплює ретельність відбору, вміння художнім словом висвітлити епоху, правдиву і несфальшовану, якою б вона прикрою не була…

Попри історичні повісті Б. Лепкий у цей час пише твори на суто мистецьку тематику, зрештою, досить бідну в нашій літературі. До цих творів належить «Веселка над пустарем», яка в 1929 році друкувалась на сторінках додатку до газети «Неділя», а в 1930 році вийшла окремим виданням, а також повість «Зірка», видана «Червоною калиною» у 1929 році.

На прохання «Рідної школи, різних педагогічних товариств, жіночих організацій Б. Лепкий готує збірки казок, цікаві своєю ідейною спрямованістю та високим художнім рівнем. Їх ілюстрували тодішні кращі малярі.

У 1932 році громадськість відсвяткувала шістдесятиріччя від дня народження Б. Лепкого. Тоді ж його було іменовано університетським професором. Життя набирало спокійного впливу, приходив час на літературознавчу роботу, на написання історичних повістей. І знову війна…

Її не пережив.

Доля рукописної спадщини сумна. Велику колекцію його рукописів зібрав архів НТШ. Після Другої світової війни ця колекція після довгих і поки що не вивчених митарств потрапила в Інститут літератури ім. Шевченка АН УРСР до Києва. Як виявилось пізніше, збереглося лиш те, що потрапило не в сам архів письменника, а у фонд «Українсько-руської видавничої спілки», тобто ранні твори, що склали основу двох перших прозових збірок. Нині це фонд 64, справи 28 – 38 рукописного відділу Інституту.

Багато творів пропало, як прийнято вважати, і в Першу, і Другу світові війни. Та найбільш трагічна доля з тим спадком, що залишився по смерті письменника у Кракові. Ніхто сьогодні не може пояснити, як сталося, що він фактично пропав. Те, що залишилось, було передано в позаминулому році (1988-му) НТШ, що в Америці. Україна не виявила бажання узяти його собі..

В повоєнний період усі книжки Б. Лепкого були вилучені з бібліотек і спалені. Залишилися лиш у спецсховищах. У Львові цих спецсховищ тільки два: Львівський університет та бібліотека ім. В. Стефаника. Про збереження книжок Б. Лепкого в університетській бібліотеці та їх кількість довідатися годі, а в бібліотеці В. Стефаника після господарювання у ній О. Куща, про діяльність якого вже сповістив «Жовтень», залишилося тільки 70 творів, а загальна кількість усіх книжок–178 (на 1. И. 1989 р).

Бібліографія творів Б. Лепкого, ясна річ, відсутня. Частково епістолярій Б. Лепкого зберігся у ЦДІА УРСР у м. Львові у різних фондах.

Настала пора зайнятись вивченням творчості Б. Лепкого не тільки у вузах, а й у школах. На порядку денному – публікація його творчої спадщини. Вона величезна.

Той, хто сьогодні вперше познайомиться з Б. Лепким та його повістю «Крутіж», не зможе зрозуміти, чому так довго була ця заборона…

Його могила у Кракові не стала місцем паломництва, як є це в цивілізованому світі. Ніколи на неї не покладали квіти делегації з України. Навіть найбільш відважні не зважувалися відкрито приходити сюди, на оцю тиху місцину Раковецького кладовища, де на варті вічного спокою великого українського письменника стали чужа береза і чужа смерека. Тільки уява може домалювати собі цю забуту могилу: налітає вітер і шумить верховіттям та пролітають над нею шнурком журавлі. Туди – у чужину з рідних країв та навесні назад. Додому. Його еміграція триває і по смерті.

Чи колись журавлі, що пролетять над його могилою, покличуть і його додому? Чи оте сонце, якому так важко пробитися крізь чуже віття, колись таки прорветься, аби зігріти сірий надгробок його могили, наповнить усе навколо теплом і сотворить ту рідкісну хвилю в житті людини, аби впасти на коліна і повторити його молитву Всевишньому:

«Сонце, ти Боже всевидюще око! Не ховайся перед нами грішними за хмари! Осіни ці поля, луги й левади, випий сльози й висуши кров винну й невинну, що мов повінь розлилася широко. Дай силу ланам нашим, щоб вони покрились збіжжям лавою густою на пожиток людям і худобі. Осіни голови мужів і жінок, братів і сестер наших, зазирни в їх очі й серце глибоко, Щоб вони прозріли й пізнали, яка безплодна ненависть і роздор. А побачивши, яка гарна й благородна ця батьківщина наша, щоб полюбити її силами й усіма мислями своїми та щоб постояти за її волю, цілість і незайманість від роду до роду!»

Примітки

Подається за виданням: Дзвін, 1990 р., № 10, с. 85 – 86.