Постать Івана Виговського

Роман Горак

Те, що Україна хоче вирватися з-під кормиги московського царя, далося відразу відчути за гетьманування Юрія Хмельницького і оособливо Івана Виговського.

Виговський дуже скоро зрозумів наміри Москви і став запеклим противником її політики. Був для свого часу високоосвіченою людиною, учився у відомій київській академії. Був шляхтичем, сином власника Гоголева на Київщині. Саме цією обставиною, що був шляхтичем, пізніша історіографія пояснювала, чому він виступив проти царя і шукав заступництва в Польщі.

Під Жовтими Водами він воював проти Богдана Хмельницького, потрапив у полон, але його запримітив гетьман і незабаром зробив своїм генеральним військовим писарем, який фактично вів закордонну політику козацької держави. Після смерті Хмельницького став опікуном гетьмана Юрія, а водночас і фактичним володарем гетьманської булави.

У 1657 році на раді в Чигирині і справді був обраний гетьманом. Поскільки на цій раді не було багатьох відомих полковників, простого козацтва та сіроми, то таке обрання викликало в багатьох незадоволення, проте цей вибір підтримало Запоріжжя. Аби бути справжнім гетьманом, у вересні того ж року була скликана рада в Корсуні, яка мала повний кворум, і на ній вибір гетьмана було підтверджено. Тепер зилишалось затвердити Виговського Москві.

Справжні свої наміри стосовно московського царя Виговському деякий час довелося приховувати. Зважав на реальні обставини та відсутність єдності серед українців. Розумів, що відірватися від Москви без такої єдності буде неможливо, а тому планував союз із польським королем, ворогом Москви. Під цим протекторатом мав намір з’єднати всі українські сили, разом із Польщею розправитися з московським царем, а відтак розправитися і з Польщею.

У здійсненні цього наміру йому постійно заважали запорізькі козаки, які тягнули за царем, сліпо вірячи в його обіцянки. Виговський мусив рахуватися з цією силою і всілякими засобами намагався нейтралізувати Запоріжжя. Першим кроком до підкорення вільного козацтва була вимога, щоб Москва затвердила його гетьманом усієї України. У такому разі Запоріжжя мусило підкоритися його волі.

Справжні наміри Виговського незабаром стали відомі козакам, і вони всілякими способами намагалися перешкодити цьому затвердженню. Першими проти цього виступили Мартин Пушкар та Яків Барабані, однак Виговському вдалося переконати царя у своїй вірності. Він і був затверджений повноправним гетьманом, якому повинно коритись і Запоріжжя, на раді в Переяславі на початку лютого 1658 року. Козаки не заспокоїлися, а Виговський не знайшов з ними спільної мови. Розпочав проти них війну. 11 червня 1658 року в битві під Полтавою розгромив військо Пушкаря, а відтак прийшла черга і на Барабаша.

6 вересня 1658 року, перемігши своїх основних противників, Іван Виговський уклав із польським королем у Гадячі умову, яка відома в історії як Гадяцькі постулати. 24 вересня московський цар оголосив Виговського клятвопорушником та зрадником і закликав Україну виступити проти нього. На Україну було виряджене військо на чолі з князем Ромодановським. Тимчасовим гетьманом було проголошено Івана Безпалого.

13 січня 1659 року на раді в Чигирині Іван Виговський відкрито кинув виклик московському цареві та запорізьким козакам. У середині квітня царські війська з’єдналися з військом запорізького козацтва Івана Безпалого під Конотопом, але вже восьмого липня зазнали нищівної поразки від Івана Виговського. Перемога була приголомшлива, цар був розгублений. Не сподівався цього. Гетьман збирався святкувати перемогу, коли проти нього виступив зі своїм військом Іван Сірко.

На великій раді, що відбулася у Переяславі у жовтні 1659 року, Івана Виговського було скинуто з гетьманства. За булаву почалася запекла боротьба. Особливо старався родич покійного Богдана Хмельницького Яким Сомко, але запорізькі козаки підтримали кандидатуру Юрія Хмельницького. Запоріжжя прагнуло розправи над Виговським. Негайно по закінченні ради в погоню за Виговським кинулося п’ятитисячне військо на чолі з новим гетьманом.

Не заставши Виговського в Чигирині, воно розгромило піхотний полк Стефана Гуляницького, що стояв там, сплюндрувало місто та Суботів, що неподалік, забрало всі скарби Виговського та його брата Данила, бихівського полковника. Брати Виговські втекли у Хмільник Брацлавського воєводства. Невдовзі Данило був схоплений і замучений під Калугою. Іван Виговський з пригодами дістався до польського короля, де отримав титул воєводи та барське староство.

Саме з цих подій, коли на Чигирин нападає запорізьке військо, і починаються події у повісті «Крутіж».

Почалася справжня руїна України. Польський король Ян-Казимир, уклавши зі Швецією Оливський мир та заручившись підтримкою кримського хана, пішов походом на Україну. З півдня рушив кримський хан. З півночі вирушив воєвода Борис ІІІереметьєв, під Чудновим зазнав нищівної поразки, потрапив у полон, в якому просидів двадцять років. Юрій Хмельницький був обложений військами під Слободищами, здався королю і змушений був поновити Гадяцьку умову.

Цар, який так прихильно ставився до сина Богдана Хмельницького, тепер оголосив його зрадником. Місце гетьмана стало вакантним. Почалася ганебна боротьба за булаву між переяславським полковником Якимом Сомком, ніжинським полковником Василем Золотаренком, а незабаром до суперечки долучився й Іван Брюховецький, колишній слуга Богдана Хмельницького, а тепер кошовий отаман Січі. Проти Ю. Хмельницького знову виступили запорізькі козаки.

Ю. Хмельницький на початку 1662 року зрікся булави на користь Павла Тетері, а сам усунувся від мирських справ і під іменем Гедеона постригся у ченці. Україна стала розчленованою між Сомком та Тетерею. Проти такого ненормального становища знову виступила Січ. 17 червня 1663 року на раді в Ніжині єдиним гетьманом України був вибраний Іван Брюховецький.

19 березня 1664 року Іван Виговський був розстріляний. Виявилось, що вжу будучи фактично в полоні у польського короля, він не міг погодитися з намірами Польщі і порушенням нею Гадяцьких умов, а тому шукав способу виступити проти неї. Як твердять перекази, поховано його в Манявському Скиті.

Примітки

Подається за виданням: Дзвін, 1990 р., № 10, с. 73 – 74.