Школа та гімназія

Роман Горак

Любов до книжки мав велику, розвивав у хлопця почуття гордості за свою українську історію, для цього часто організовував мандрівки по околицях, де все ще нагадувало часи Сенявських та Білецьких, постійно зітхаючи при згадці, яка доля дісталася Гертруді Кемеровській, його родичці і героїні «Марії» Мальчевського. Від діда Богдан дізнався про «Руську трійцю» і Маркіяна Шашкевича. В дідовій бібліотеці була книжка Маркіяна з його автографом. З Михайлом Глібовецьким Маркіян Шашкевич приятелював.

Богдана активно готували до навчання у школі. Найняли, як водилось, репетитора. Наука не вимагала багато часу, і репетитор Дмитро Бахвальський замість вправ читав поеми. Світ поетичних образів полонив уяву Богдана Лепкого, розчулював його душу. Він уже й сам відчуває, що є якимось не таким, як усі діти. Передовсім отой постійний незрозумілий смуток, сльози, намагання заховатися від усіх десь серед трави чи старого дідусевого саду.

Екзамен у нормальну школу витримав. Було йому тоді шість років. Нормальна школа в Бережанах – училище старого зразка. Вчителі не шкодували ні штурханів, ні серйозного лупцювання перед усім класом зі спущеними штанами. Зрештою, його не били. По-перше, тому, що був онуком бережанського декана, а по-друге, добре вчився і без биття. Школа виходила вікнами на міську в’язницю. Вона і школа дали Богданові Лепкому перші уроки соціальної справедливості.

Нормальну школу закінчив у 1884 році і відразу пішов до гімназії, яка була в такому ж будинку, що й нормальна школа. Батько, аби бути ближче до сина, у 1881 році, коли Богдан вступив до нормальної школи, переїжджає на роботу в Поручин, який рахувався уже в Бережанському повіті.

Директор гімназії на той час був Матеуш Куровський. Він перейшов сюди на директорування після Дрогобицької гімназії і був її директором якраз у той час, коли вчився Іван Франко. Був неординарним педагогічним талантом, для якого українці та поляки були однаковими гімназистами. Для Богдана Лепкого цей демократизм директора мав велике значення. Досі такого серед педагогів-поляків не зустрічав.

Директор цінував талант. Не дивно, що під його крилом знайшли захисток талановиті гімназисти, яких гнали з інших гімназій краю. Не любив круглих відмінників і казав, що з них виростуть чесні громадяни середнього гатунку, а суспільству для прогресу потрібні індивідуми, які б вели за собою. Його учні ставали відомими політичними діячами, письменниками, художниками, композиторами, співаками, організаторами просвітних організацій. Таких людей у послужному списку М. Куровського більше, ніж у будь-якого іншого директора тогочасних гімназій Галичини.

Сама духовна атмосфера, учні, що справді були талановиті, педагоги, які не боялися відступити від програми, – створювали те середовище, ідеальне за своєю суттю, в якому кожний прояв таланту не затуркувався чи ставав об’єктом насмішок і непристойних жартів, як це було в більшості тодішніх гімназій, а навпаки, – його підтримували, заохочували. Таланту давали можливість реалізувати себе на вечорах, виставках або просто перед класом.

Алоїз Штайнер, наприклад, колись за Куровського у Дрогобичі вчив Франка. Два зшитки віршів його були при ньому. Одного разу задав домашнє завдання. Найкращими виявились твір у віршах Сильвестра Яричевського, пізнішого відомого українського письменника, та Богдана Лепкого. Б. Легікий, хоч і пише вірші й вони багатьом у Бережанах подобаються, але все-таки відчуває, що Яричевський сильніший. Пише твір прозою. «З тої пори, – сказав Штайнер, – які мені в Дрогобичі польські завдання писав Іван Франко, я такої гарної праці, як оця, не мав». Це зі спогадів самого Б. Лепкого. Франко для нього і Бережан – великий авторитет.

Проте якою б не була атмосфера гімназії, рішучу і головну роль у становленні Богдана Лепкого мав батько, якого син боготворив. Яким має бути письменник, Богдан бачив на батьковому прикладі. Сильвестр Лепкий для громади був усім: жив її болями, поучав, як рятуватися у біді, захищав перед напасниками. Те, що округа, в якій він працював священиком, стала однією з найсвідоміших на Тернопільщині і в ній найбільш широко знайшов підтримку радикальний рух, була безперечна заслуга Сильвестра Лепкого та його однодумців, звичайних скромних сільських священиків, діяльність яких пізніше була також опльована і висміяна поборниками атеїзму.

Він закладав філії «Просвіти», які відіграли вирішальну роль у просвіті народу, особливо нашого селянства, влаштовував народні віча, організовував читальні, виголошував реферати на економічні та політичні теми, формував думку громади. Жодна важлива подія в окрузі не відбувалася без його участі. Він безперечно дописував до різних газет, дискутував, обстоював свої погляди. Як скаже пізніше син, робив це «правдивим пожертвуванням свого здоров’я».

Це не просто слова переповненого батьківською любов’ю сина. Тодішня преса, а також теперішній архів намісництва у Львові, куди регулярно стікалася інформація з цілого краю, бо намісник і поліція через мережу завербованих інформаторів та староста мусили знати все, що твориться у тому чи іншому селі й повіті, дають повну підставу твердити,що Сильвестр Лепкий разом з однодумцями розгорнув серед народу неабияку роботу. Свої реферати він спочатку апробує у церкві на проповідях, опісля на ширшій аудиторії, а вже потім друкує у газетах. Діапазон його зацікавлень також великий: від порад, як плекати городину та квіти аж до того, яке місце в житті народу повинен зайняти театр.

Врешті, сама поезія С. Лепкого живий приклад того, які ідеали він хотів прищепити громаді. Ліричних віршів не писав. Суцільна громадянська тематика. Думку вкладає у форму сонета. Це вже ознака професійної майстерності. Правда, сама побудова сонета відрізняється від класичного зразка і диктується передовсім тим, що кожний його сонет неодмінно несе елемент виховного порядку чи то у формі апеляції до людського сумління, чи у відкритому заклику до прозріння. Картав людей, що забувають свою історію, високе призначення людини, славив відвагу і самопожертву загалові, не був прихильником того, що на долю треба тільки нарікати – свої права треба виборювати, їх ніхто не пошле зверху.

Спадок його, хоч і різнобічний, але невеликий. Його зайнятість справами громади не давала можливості систематичної праці, а тим паче дбати про видання окремих збірок. Для нього важливо той чи інший вірш прочитати на народному вічі, зібранні. Знав про вплив поезії і вміло користувався ним. Зрештою, для доброї цілі. Тільки вже наприкінці життя мав можливість більше приділити уваги письменницькій праці.

Це було вже тоді, коли у 1892 році став парохом Жукова, що під боком Бережан. У 1901 році накладом «Просвіти» вийшла його повість «Горить», яка відразу була нагороджена просвітянською літературною премією з фонду Стефана Дубравського. Прекрасно продемонстрував своє знання проблем села. Спокійна літературна робота – це теж поняття відносне. Він – голова бережанської «Селянської ради». Його популярність настільки велика, що його висувають кандидатом на посла в державну раду до Відня, але зрікається цього вибору на користь радикальної партії, що викликало шалену лють серед москвофільства, діяльність якого активно підтримувалась і польським шовінізмом, і австрійським урядом, субсидувалась ними з одного боку, а з другого – царським урядом.

Хлопці старалися. А чого б ні? Де не обернешся – усюди підтримка і добра платня. Не зупинялись перед шантажем, оббріхуванням, фальсифікацією, доносами, провокаціями. Саме ці невгамовні випади москвофілів, які крились в пресі, часто під героїчними псевдонімами «правдолюбів», стали причиною раптової смерті Сильвестра Лепкого 5 червня 1901 року, про що з сумом сповістили всі тодішні українські часописи. Москвофільська преса не приховує свої радості, що на одного «гайдамака» менше. Продовжувала обливати його брудом і по смерті. Очевидно, за інерцією.

Отже, рідний дім, батько дав Б. Лепкому неабияке віно, найважливішими елементами були любов до всього рідного, повага до національних та родинних традицій, своєрідний аристократизм духа, святий пієтет до письменницької праці, висока духовність, відданість справі служіння своєму народові та глибока релігійність. Дальша мандрівка по світу не додала нічого нового до винесеного з дому, хіба що тільки ті задатки більш рафінувала, зробила витонченішими.

Крім батька було ще село. Воно дало у спадок не тільки спогади в еміграції, яка тривала майже все свідоме життя, а й любов до себе. Українська земля, її краса разом із красою обрядів, пісень стануть у творчості тією підвалиною, на якій виросте його геній.

Батьківський спадок більше вимагав від сина, ніж давав. Для реалізації його і виправдання покладених надій потрібна універсальність, така, яка вже витворилась серед українського письменства і яскравими представниками котрої є творчість та діяльність Франка, Куліша, Грінченка, Кониського. Богданові Лепкому судилося не закрити цей список, а лише продовжити його.

Усвідомлення того, що письменник повинен бути передовсім речником народу, служити його ідеї дуже часто у творчості Лепкого натикалося на ліричне обдарування, яке потребувало реалізації свого «я». Ліричний настрій дав добрі плоди навіть в історичній тематиці. Інакше було з ідеєю, ідейністю. Він входив у літературу тоді, коли суспільство тільки починало засвоювати ідеї гуманності, національної свідомості та патріотизму.

Цінності ці треба було плекати. Робити це мусив письменник (це вже традиція в українській культурі), який цю роботу розумів як обов’язок. А ліризм брав своє і вимагав далеко не того, що потрібне було тепер суспільству. Виходила якась вимушеність писати те, у чому почуваєш себе дискомфортно. Боротьба тих двох начал – обов’язку та бажання – особливо відчутні на початках творчості Богдана Лепкого. Він пише цілу низку творів, незаперечно високовартісних, але не новаторських. Вони не виходили за межі загальноприйнятих, характерних для часу. Бідкання над долею селянина, його нелегке життя, правда, розглянуте в різних аспектах… Вони програють подібним творам на селянську тематику багатьох письменників, не кажучи вже про В. Стефаника.

Бракує їм, крім усього, відваги. Конфлікти потрактовані здебільшого сентиментально і в манері старої школи Діккенса.

Уже в гімназії Б. Лепкий усвідомив, що погодити свою натуру з обов’язком письменника буде важко. Чи не завелика ноша спаде на плечі? Для себе вирішує, що так. Вирішує краще стати художником. Готується до малярської роботи, віршам надає мало значення. Врешті, переконує усіх, що має бути малярем. Батько – за!

У 1891 році закінчує гімназію, батько робить йому гарний презент і посилає у Прагу на виставку з цілою громадою українців. Враження – грандіозні. І відчуття, яке надовго засіло в ньому, що ти всього-навсього – провінціал.

Примітки

Подається за виданням: Дзвін, 1990 р., № 10, с. 80 – 81.