Скептик

Ігор Ольшевський

Зізнаюся: коли довідався про нові лекції Автора, певний час вагався – йти чи ні, бо ж здогадувався, що т. зв. “нестандартний підхід” ізнову може виявитися стандартним – та ж містика, те ж копирсання в імені, по-батькові, прізвищі, ті ж маніпуляції з датою народження. Нарешті наважився піти, та упередження не покидало мене навіть, коли до глядачів Автор вийшов не сам, а зі своєю Однодумницею.

Перше, що прийшло в голову: “Яка ганьба –ховається від критики за жіночу спідницю!” Мабуть, із чверть лекції просидів у стані, близькому не те що до скептицизму – майже до презирства, і вже збирався накивати п’ятами, аж тут – розгляд, здавалося б, хрестоматійного вірша “Мені тринадцятий минало…”, який виявився глибоким психологічним аналізом душевного стану підлітка в момент, коли, як стверджують лектори, відбувалася боротьба сил Світла і темряви за майбутнього Поета.

Я, на жаль (тепер уже скажу точно – саме на жаль!) стою ближче до атеїзму, аніж до віри в Бога (хоча й поважаю релігійні почуття інших людей – до яких конфесій вони б не належали, – й жодною мірою не схильний нав’язувати нікому своїх поглядів), але екстаз юного Тараса мені цілком зрозумілий.

Пригадую, свій стан під час слухання класичної музики (особливо живої гри музикантів на концертах). Не скажу, що природа наділила мене багатою уявою, але бували моменти, коли здавалося, що я – не в залі філармонії, і не те, щоб я “літав” десь у хмарах. Просто відчував себе щасливим, в оточенні добрих людей, благодатного сонячного тепла, надій на майбутнє, я любив і мене любили. Таке спілкування з музикою було для мене своєрідним замінником молитви – у філармонію я йшов як у храм… Але закінчувалося свято, стихали звуки оркестру, я повертався “на грішну землю” додому, до нескінченних розмов батька-фарцівника з матір’ю про грошву, дорогі меблі, “шмотки” і т. д., до повсякчасних спроб вирішувати мою долю на їхній лад – і інститут мені вибирали вони, і глузували з мого захоплення музикою та походів до філармонії, й навіть одружувати мене збирались із дівчиною свого кола (дочкою таких же спекулянтів).

Стіна відчуження між мною й батьками ставала все масивнішою, і в цих умовах неважко було впасти в депресію (авжеж, “багаті теж плачуть”), спитися чи навіть щось собі заподіяти. Був і інший шлях – змиритися зі своєю долею, стати копією батьків і жити сьогоднішнім днем, теж поступово спиваючись або ж поринувши у безладні статеві зв’язки. Та, на щастя, у моєму житті була своя “Оксана”, котру насправді звуть Дариною). Саме Дарчина підтримка й розуміння врятували мене тоді від багатьох безоглядних кроків.

Щоправда, один крок ми все ж таки зробили, хоч я не вважаю його безоглядним, а просто відчайдушним: йдеться про нашу втечу до Сибіру, яку ми здійснили в день, коли мали відбутися заручини з вибраною батьками дівчиною. Якраз будувалась Байкало-Амурська магістраль – тож маючи зв’язки в комсомольських колах, ми зробили все можливе й навіть неможливе, щоб потрапити туди. Нині, звичайно, всі кинулися в переоцінку цінностей, усе намагаються переосмислити – й тогочасний пафос, і значення цих ударних будов.

Зрештою, й ми тоді (точніше я) вирушили в далеку дорогу не так з ідейних міркувань, як на знак протесту проти нав’язаного батьками шлюбу з нелюбою і з метою порятунку від нього. Там ми тяжко працювали фізично, проте атмосфера дружби і взаємовиручки, в якій ми опинилися, дала змогу зрозуміти – з БАМу, як і з Дону, “видачі не буде”. На БАМі ми побралися й живемо досі разом…

Звісно, за Україною сумували, й повернулися, щойно почалась так звана “перебудова”. Та опинившись на рідній землі, побачили, що гору тут взяли мої батьки, точніше, ті ціннісні пріоритети, яких вони дотримувалися. Потрібно було виживати в цьому новому для нас світі, вести свій бізнес, маючи клопіт і з конкурентами, й з рекетирами, і з органами. Життя людське у відчайдушні 1990-ті майже нічого не вартувало, й за цих умов цілком можна було якщо не загинути, то, принаймні, поринути в нову депресію чи захворіти на манію переслідування. Але знову ж таки – в цьому “темному царстві” були “промені світла”, які скрашували моє тодішнє становище – це підтримка дружини й дітей та класична музика.

А ще – хоч як це дивно не прозвучить – допомагала й обрана маска скептика (і навіть до певної міри циніка), яка не давала змоги недругам розпізнати в мені “білу ворону” або ж відвертого супротивника й дати команду “фас!” чи навіть “плі!”. Так що не знаю, які сили перемогли в боротьбі за мене – всякого роду маски та личини, напевно ж, не роблять честі нікому (віруюча людина їх у будь-якому разі уникла б, однак я, як уже говорив, відношу себе до “незапеклих атеїстів” – точніше, повірив би, але щось не дає зробити цього кроку)…

Та повернімося до Великого Кобзаря. Про віленський період життя Тараса Шевченка писано чимало, і все ж загадок не меншає. Якось звикли ми сприймати ті роки винятково як принизливе життя “козачка у пана Енгельгардта”. Прислуговувати багатому поміщику – та ще такому вередливому, – доля справді незавидна. Проте саме там, у Вільні, почалося формування Шевченка як інтелектуала, художника, й, зрештою, майбутнього Поета, й величезну роль у цьому відіграла дружина Павла Енгельгардта Софія Григорівна, котра навіть дозволила Тарасові брати уроки французької мови, якою він зрештою, оволодів на пристойному рівні. Там зрештою він, либонь, уперше (якщо не рахувати дитячих задушевних розмов з Оксаною Коваленко) відчув себе якщо не чоловіком, то принаймні, вже й не дитиною, а юнаком, про якого піклується дівчина, котру він кохає…

До речі, досі не визначився, як ставитися до інформації Володимира Сиротенка про польськомовні юнацькі вірші Тараса, присвячені Дзюні Гусиковській. Ні в автобіографії, ні у листах, ні в щоденнику Поет жодного разу не згадує про віленські поезії – початки своєї творчості він відносить до петербурзького періоду. Якщо прийняти твердження В. Сиротенка на віру, виникає питання, а чи були ті спроби першими в житті Тараса? Адже, щоб віршувати чужою мовою, треба мати певний досвід у віршуванні рідною – бодай на рівні примітивних рим.

Товариш дитинства Шевченка – Гнат Бондаренко, – згадував про те, як любив юний Тарас українську народну пісню, як ховався у садок, “аби послухати пісні”. А згадаймо, як “списував” хлопчина у саморобну книжечку вірші Григорія Сковороди та народні колядки! Чи не пробував він імпровізувати на теми переписаного, і якщо так, то чи записував – бо ж знав грамоту? Можливо, ті перші спроби так і залишилися у тій безповоротно втраченій дитячій книжечці разом зі Сковородою й “Трьома царями”? А можливо, рукописи й справді “не горять”, і десь на чиїхось “горищах” справді знайдуться напіврозсипані від часу аркушики й першої “захалявної книжечки”, й віленських віршів… А щодо навчання мистецтву малюнка – байдуже, чи був Тарасовим наставником Лампі, чи Рустемас, чи хтось третій (можливо, й Франек Гусиковський – брат Ядвіги, – адже був студентом, отже чогось встиг уже навчитися), – для мене немає сумнівів, що воно таки було: щоб пересвідчитися в цьому, справді варто порівняти “Портрет батька” і “Погруддя жінки”.

І на завершення все ж “увімкну” свій скепсис: попри те, що розповідь про Кобзаря виявилася-таки цікавою, я все ж не зміг змусити себе серйозно вникнути в усю ту містику, що ввижається Автору і його Однодумниці на кожному кроці в біографії Поета і Художника, тим паче у набридливу цифір, що кочує з лекції в лекцію і з книги в книгу. Як на мене – Шевченко великий і без містики, й без шат пророка (зрештою, всі генії так чи інакше намагалися зобразити у своїх творах картину майбутнього, бо мали багату уяву – й дещо, хоч і не все, справді збувалося). Ідея ж зв’язку випробувань і страждань, що випали на долю Тараса Григоровича із якоюсь особливою Місією, представлення їх як ступені посвячення і т. д., видається надуманою й навіть жорстокою: людина, виходить, не вільна у своїх учинках – усе наперед вирішено за неї. Як собі хочете, а я з цим не згоден.