2

Ігор Ольшевський

Повернули на північний схід. Нахилив Великий Віз донизу своє “дишло” (або ж ручку – якщо про Ковша вести мову). От на Ведмедицю це сузір’я мені аж ніяк не схоже, але ж побачили в ньому давні греки саме її – прекрасну німфу Каллісто, з якою Зевс розділив ложе, а потім перетворив у ведмедицю, аби врятувати її від помсти ревнивої дружини Гери. Отець Миколай Хомичевський (він же Борис Тен) якось розповів мені ще й іншу, Філемонову історію двох критських німф, котрих юний Зевс також начебто перетворив у ведмедиць, намагаючись сховати від бога часу Кроноса, а потім переніс на небо як Велику і Малу Ведмедицю. Вони майже поруч на північному небі (розділяє їх лише “хвіст” Дракона). І Полярну зорю – альфу Малої Ведмедиці, – неможливо не помітити. Впродовж століть, а мо’, й тисячоліть – аж поки прецесія не внесе свої корективи, – буде ця зірка знаходитися поблизу Північного полюсу світу, вказуючи мандрівникам на норд. “Серце на норд” – так звався перший вірш іще зовсім юного Олекси Влизька, опублікований у “Глобусі” в 25-му.

Пригадую, як свого часу пішла Києвом, а потім і Харковом чутка (підтверджена навіть некрологами в газетах), що цей чудовий поет нефортунно втопився у Дніпрі під час купання. А потім у Харків завітав сам Олекса, живий і неушкоджений – звістка про трагедію виявилась містифікацією. Не знаю, чи варто було так відчайдушно жартувати зі смертю, адже невдовзі вона таки наздогнала Влизька – у 1934-му його розстріляли. Хомичевського забрали раніше, але вижив, відсидів, короткий час працював завлітом у Третьому Київському пересувному театрі, нині – десь у Росії (в Калініні, здається).

“Выхожу один я на дорогу…”

Ізнову цей невідривний погляд, що просто свердлить мені скроню… Невже прочитав мої думки? Чи я все-таки вголос це промовив? Побачивши, що я звернув на нього увагу, відводить очі вбік.

– Ви щось хотіли? – питаю якомога спокійніше, намагаючись не виказувати остраху.

– Ні, ні, нічого, не хвилюйтесь ви так, – відповідає примирливим тоном.

Чому “так”? Невже помітив, що тривожуся, й досить сильно? Тепер в і н знає мою слабину. Швидше б Яреськи…

Невдовзі після вересневих подій 1939 року відділ пропаганди і агітації ЦК КП(б)У відрядив мене як депутата (хоч і безпартійного!) до Львова. Очолив делегацію Микита Сергійович Хрущов – перший секретар ЦК, до неї входили також Олександр Корнійчук, генерал (нині маршал) Семен Тимошенко… Засідання Народних Зборів Західної України проходило в залі оперного театру. Відкривав його (а потім мав окрему доповідь) найстаріший депутат, знаний мовознавець Кирило Студинський. У році, здається, 1928-му, коли розробляли новий правопис, він приїздив до Харкова, а вже у 1930-ті – після самогубства Скрипника, щойно харківський правопис загув у безвість, – його разом із Філаретом Колессою, Василем Щуратом, Михайлом Возняком позбавили звання академіка як нібито “агентів польських поміщиків та німецьких фашистів”. Польським шпигуном назвав тоді вченого й Микола Бухарін. Тепер Кирило Йосипович знову у милостях, знову академік, всесоюзний депутат – про минуле ніхто й не згадує [4]. А Бухаріна розстріляли як ворога народу. Отож бо – не рий іншому яму…

Виступив тоді й відомий на весь Львів і всю Галичину лікар Мар’ян Панчишин, котрого ще за панської Польщі називали “народним лікарем”, що “бідних лічить задурно” (кажуть, коли львівські трамваї зупинялися біля лікарні, кондуктори оголошували зупинку просто “Доктор Панчишин”). Поважали його за Польщі, поважають і нині, депутатом обрали, дослухаються міркувань “народного лікаря”, йдуть йому назустріч, довіряють важливі медичні посади. Без захисту дисертації отримав докторський ступінь і звання професора. З самим Сталіним у Кремлі зустрічався… [5]

Петро Франко… Син Генія. Торік брали разом участь у роботі позачергової третьої сесії Верховної Ради республіки. Пам’ятаю його палку промову. Що приємно вразило – не ховався за авторитет славетного батька: ім’я його згадав лише в контексті здійснення Поетових мрій про визволення, а також навів факт покладання квітів на могилу Івана Франка та до пам’ятника Адамові Міцкевичу як приклад шани до Геніїв двох націй після стількох літ взаємної ворожнечі (було колись навіть прислів’я: “Jak swiat swiatem, nigdy nie będzie polak rusinu bratem”).

У Львові я був і цього року, в березні – вирішував питання з виборами. А от у Карпатах побувати не встиг… Тож коли отримав листа від Аркадія Любченка, який підправляв своє здоров’я в гірському краї, навіть по-доброму позаздрив йому – це ж таке джерело для творчості, сама поезія (хоч Аркадій Панасович не поет, а прозаїк, і досить ловкий). Зате за два з лишком місяці перед поїздкою до княжого міста мав одну дуже цікаву зустріч у себе вдома. Свят-вечір і Різдво минули в товаристві галичанки – лікарки й письменниці Софії Парфанович. Її книгу “Ціна Життя” я привіз зі Львова ще у 1939-му, одначе справ набралося так багато, що читати її довелося у спішному порядку, щойно авторка повідомила про свій намір відвідати мене в Києві. Як виявилося, вона добре пам’ятає мій останній приїзд.

Софія Миколаївна розповіла про очолювану нею фельдшерсько-акушерську школу, передала вітання від знаного журналіста і громадського діяча Михайла Струтинського, інших відомих львів’ян, згадала, що саме про мене були останні слова доктора філології Ярослава Гординського, котрий помер за два з лишком місяці до того, як Львів став радянським. Почала “за здравіє” – скінчила “за упокій”: ледь не плачучи, заговорила про арешти в культурному середовищі Галичини (причому йшлося не про якихось там запеклих ворогів, а саме про тих, хто радо привітав більшовиків, вбачаючи у вересневих подіях відновлення жаданої соборності). Повідала також про те, що приїхавши до столиці, дуже мало чула української мови й на вулицях, і в аудиторіях медичної школи (лише в одному класі викладач читав лекцію українською), розповіла, що мусила ходити з класу до класу зі свічкою, бо відімкнулося світло (нібито через якусь аварію на електростанції) [6].

Я слухав Парфанович, не перебиваючи й майже не вставляючи своїх слів (бо ж певен – стіни мають вуха), і у глибині свідомості холодною змією ворушилася думка: “А що, як це провокація? Що, як неспроста прийшла до мене ця жінка?” Коли вона пішла з подарованою мною книгою “Вибраних творів” [7], прийшло в голову інше: “Якщо нашу розмову справді міг х т о с ь підслухати, чи не видасться моє мовчання за знак згоди з почутим? Якби ж іще раз зустрітися з нею, щоб уже самому поставити в нашій розмові ідеологічну крапку…” І тут згадав, що не підписав Софії Миколаївні своє “Вибране”, а отже, є можливість нової зустрічі. Знаючи номер телефону людей, у яких вона зупинилася, подзвонив і просто наполіг на тому, щоб наступного дня ми знову здибалися в мене вдома.

Півночі не міг спати, а коли нарешті заснув, побачив дуже страшний сон. Ніби стою я посеред якогось поля (“Ой, хтось заплакав посеред поля”, – одразу озвалося), дивлюсь. як сходить сонце. Перші його промені засліплюють мене, я повертаюся в протилежний бік і бачу, що з заходу стрімко насувається велетенська чорна хмара, а від неї намагаються втекти люди. Біжать у напрямку до мене. Вони ще далеко і облич не можна розгледіти, але чітко розумію – це пісківчани, й жінка з двома дітьми, що трохи вирвалась уперед – це Оля, донька мого покійного брата Миші, а діти – її дві дочки, Тамара й Ніна. Хочу бігти їм назустріч, але не в силі й поворухнутися, хочу гукнути – і не можу. А хмара все ближче і ближче, і от це вже не хмара, а колосальний суцільний водяний вал, подібний до цунамі, як її зобразив Максим Горький, пишучи про Мессінський землетрус:

“Поднялась к небу волна высоты неизмеримой, закрыла грудью половину неба и, качая белым хребтом, согнулась, переломилась, упала на берег и страшной тяжестью своей покрыла трупы, здания, обломки, раздавила, задушила живых и, не удержавшись на берегу, хлынула назад, увлекая с собой все схваченное”.

От тільки водяна маса – чорна-чорна… Вал з гуркотом летить уперед, накриваючи собою бідолашних пісківчан, а з ними – Олю, Тамару й Ніну, Останнє, що я встигаю помітити перед пробудженням – третьої дитини (Олиного сина Юрка) з ними немає… [8]

Ледь дочекався вечора – що не робив, з ким не говорив того дня, сон цей не виходив із голови. Знаючи, що чимало снів моїх дивним чином збулося (за три місяці відчув смерть сестри Саші), губився у здогадках щодо “чорного валу” – що він міг означати й чому біля Олі не було сина? Схоже на те, що їй і дочкам загрожує якась небезпека, а Юркові, очевидно, вдасться її уникнути. Водночас із настирливістю мухи в Спасівку бриніло щодо Парфанович: “Прийде? Не прийде?”. Якщо не прийде – значить, провокація очевидна. Але як не приховував свій настрій, Ліду мою не обдуриш, Одразу: “Щось сталося, Павлусю?” Мусив розповісти їй, але тільки сон. Як могла, розраювала: мовляв, спиться – сниться, тим паче, що днями перечитував Блокові “Танці смерті”, а там:

Как свинец, черна вода.

В ней забвенье навсегда [9].

Та від серця відлягло лише коли Софія Миколаївна знову переступила поріг нашої оселі. Попросила пробачення за вчорашній наш зіпсутий настрій, а я підписав їй книгу. Цього разу більше говорили ми з секретарем Максима Рильського Ваганом Маміконяном, котрий того дня теж гостював у мене. Ваган Олександрович (поза очі його називають “Вагоном-Ресторановичем”, бо ж завжди тримає у своєму портфелі про всяк випадок пляшку горілки або коньяку – пристрасть Максима до міцних напоїв загальновідома) почав розхвалювати мої переклади з вірменської та сказав про той пієтет, який я маю до його народу (cебто аж ніяк не “український буржуазний націоналіст”). Я ж, узявши з полиці один із томів зібрання творів Володимира Ілліча Леніна, а також “Короткий курс історії ВКП (б)”, звернувся до Парфанович:

– Обов’язково прочитайте. Це сама мудрість. Саме ці книги зробили мене людиною.

Як мені здалося, Софія Миколаївна пішла з мого дому засмученою. Проте крапку в нашій розмові було таки поставлено, й т і, хто підслуховував (якщо це справді так), очевидно, зробили рятівні для мене висновки.

Що в ті місяці написалося? Чесно кажучи, нічого. Ні, вірші й статті я писав, щось перекладав, але саме я – пропускаючи через розум, – а от такого стану, який описав свого часу Тіціан Табідзе:

Не я пишу стихи. Они, как повесть, пишут

Меня, и жизни ход сопровождает их.

Что стих? Обвал снегов. Дохнет – и с места сдышит,

И заживо схоронит. Вот что стих, –

давно вже немає. Й Табідзе нема (якщо він – ворог, тоді я – хто?)… А от друг Тіціана – Борис Пастернак, – котрий так чудово переклав його, на щастя, живий, і, кажуть, морально й матеріально підтримує рідних поета, не боячись, що його звинуватять у зв’язках із сім’єю “ворога народу”. Схоже, Борис має якогось сильного (надсильного!) зверхника, але де саме? В Кремлі? Подейкують, що свого часу поет не зміг захистити, як належить, когось із заарештованих колег (здається, Мандельштама), ось і намагається тепер компенсувати виявлену тоді слабкодухість увагою до опальних друзів і їхніх родичів (щось таке шепотів мені – звісно, “по секрету” і з таємничим виглядом, – Аркадій Любченко, хоч я не дуже вслухався в ті шепоти, бо не надто йому вірю, особливо, якщо взяти до уваги відому “любов” Аркадія Панасовича до недомовок і натяків, що, мовляв, він знає дещо таке, чого не знають інші – та й звідки Любченко міг довідатися про такі подробиці?).

Не знаю, як кому, а мені у 1935-му, під час хитавиці в Ла-Манші, здалося, що Борис Леонідович узагалі нічого не боїться: коли інших раз по раз вивертало (мене врятувало кілька лимонів, узятих в дорогу), він не те, що не захворів – стояв біля самого борту, приймав морський “душ” і ніби заклинав стихію віршами, аж поки не відвели його з палуби. Від падіння за борт і загибелі у водах Ла-Маншу його не зміг би врятувати жоден зверхник, навіть С а м… Лише Бог (знали б мої критики, про Кого я дозволяю собі думати)! Тож і майнуло в голові тоді мимохідь: а що, як Пастернак якимось чином посвячений у час свого скону, і найголовніше, знає, що він ще далеко, й ні куля, ні “воронок”, ні табірні нари, ні шторми йому зараз не загрожують?

…Коли я в березні приїхав до Львова, Парфанович уже не виявляла інтересу до зустрічей зі мною – від інших осіб дізнався, що поїздка до Києва пішла-таки їй на користь: у школі своїй Софія Миколаївна оптимально реформувала навчальний процес, запровадивши трирічне навчання для фельдшерів та акушерок і дворічне – для медсестер. Серед тамтешніх письменників і вчених не побачив одностайності у ставленні до нової влади. Беззастережно (як колись казав Агатангел Кримський – “до остервенения”) віддані їй Ярослав Галан (це при тому, що 1937 року в Харкові розстріляли його дружину, студентку медичного інституту Анну Геник), Кирило Студинський (попри те, що його було заочно оголошено, по суті, ворогом народу), Ванда Василевська, Петро Козланюк, Олександр Гаврилюк, Степан Тудор, категоричну незгоду висловили Святослав Гординський, Роман Купчинський, Катря Гриневичева, Левко Лепкий (виїхали до Кракова), на роздоріжжі опинилися Василь Пачовський, Петро Карманський, Остап Тарнавський, Володимир Радзикевич, Ірина Вільде, Михайло Рудницький, Василь Сімович, якимись непевними видалися мені Іван Керницький (хоч і працює в обласній партгазеті), й Володимир Шаян.

Та найстрашніше – у Галана, Гаврилюка, Тудора, Студинського та Петра Франка я побачив (ні, незбагненним чином відчув) печать смерті, як колись на Стешенкові, Стеценкові, Степовому, Леонтовичу, Нарбутові, Лозовському. Що це було – якийсь особливий погляд? вираз обличчя? тембр голосу? – і сам не можу зрозуміти: просто стало ясно, що ці люди приречені й довго не проживуть (причому як саме помруть і коли – “зачинено”, як казала колись баба Мокрина). Невдовзі цю печать помітив і на Кримському, а взявши до рук щойно видрукувані у Львові “Поезії” В. Свідзинського, відчув – аж у руки пече, – й збагнув: щось страшне (чи не від вогню?) чекає й Володимира Євтимовича… Так само просто оглушливий стукіт коліс потяга чув, коли читав “Свидетелей” Дмитрія Кедріна…

От куди ти зайшов, друже… Тепер знову вночі не заснеш. Хоч у потязі мені чомусь не надто спиться. Завжди згадую 1906-й рік, коли мені й братові Євгену прийшли телеграми про смерть батька. Весь поїзд здавався мені наповненим печаллю. З того часу не по собі стає, коли чую паровозні гудки…

Ну все, досить про смерть. Треба “перескочити” на іншу тему – хоча б на те, про що думав перед спомином про Львів. Так мене вчив Іцько Бобель (майбутній Ісак Бабель, автор “Кінармії” та “Одеських оповідань”), коли ми гризли граніт науки в комерційному інституті. Молодший за мене на три роки, він повторював мудрість свого діда Шойла, вбитого чорносотенцями у 1905 році (самого Іцька під час погрому прихистила християнська родина). Немає вже Бабеля (якщо він – ворог, тоді я – хто?), а от методом його (чи діда?) зараз спробую скористатися. Отже, Львів – Парфанович – знову Львів – Влизько – Борис Тен – давньогрецькі міфи – Великий Віз – Гітлер – угода про ненапад – цензура матеріалів про Німеччину – “Вибрані поезії” – “Чернігів” – чорна кішка в темній кімнаті – заборонені пісні – “По синим волнам океана” – батькова гармонія – музика. Музика…

Коли у Пісках відкрили земську школу, мене взяла під свою опіку вчителька Серафима Морачевська. Помітивши мій голос і слух, вона взяла мене у свій хор. Співанки, вивчення пісень – українських і російських, – були найщасливішими моментами у моєму тогочасному житті. Показувала нам Серафима Миколаївна й ноти, вчила по них співати. Ці загадкові значки на п’яти лініях сповнювали мене відчуттям причетності до якогось особливого, незвіданого досі знання (як свого часу літери в букварі), і я жадібно прислухався до пояснень моєї вчительки. Саме Серафима Миколаївна порадила батькові, аби він влаштував мене в один із архієрейських хорів Чернігова. Це дало б змогу вчитися в бурсі, не думаючи про оплату, а далі вступати до семінарії. Серафима Миколаївна була безбожницею, скептично ставилася до духівництва, а проте розуміла, що найголовніше – здобуття знань, і наполягала: “Везіть його. Хай учиться, а там буде видно”.

Перша поїздка до Чернігова, на жаль, виявилася невдалою. Попри те, що регент був у захопленні від мого голосу (“Звучить як срібно! Дискант, справжній дискант!”), у Тройцькому хорі не було вакансій. Окрім того, я видався регентові надто худеньким, слабеньким (“самі очі”). “Сім’я ж велика в нас… Як ти всіх їх прохарчуєш?” – забідкався батько. “Що важко жить – це знаєм”, – із розумінням і співчуттям протяг регент. Все ж вирішено було, що треба мені ще трохи підрости, зміцніти й через рік спробувати вступити знову

Настрій мій по дорозі додому важко описати… Ясна річ, сумував, як і батько, що не прийняли до хору – це знову на рік повертатися в село, у злидні й сварки… А з іншого боку – так ще хотілося побути вдома. Можливість іще рік упиватися дитячою свободою гасила смуток і висушувала сльози. Та все одно їхав я додому вже не тим Павлусем, яким був до Чернігова. Всю дорогу в мені бриніли срібні згуки регентової фісгармонії. Я вперше побачив такий дивний, схожий на невеличку шафку інструмент, вперше побачив клавіші (до того бачив хіба що лади на батьковій гармошці), і вперше почув чудові, воістину божественні згуки (то був концерт Дмитра Бортнянського “Вскую прискорбна єси, душе моя…”), від яких хотілося плакати, але не гіркими сльозами, а світлими. Звісно, на той час я, малий, ще не міг пояснити своїх емоцій. Не міг навіть тоді, коли вже вчився в Чернігові, одне лиш відчував, співаючи в хорі – мелодія і слова піснеспіву, як благодатний дощ, змивають з мене всі негаразди, очищають й наближають до чогось незбагненно-високого… Хочеться забути всі кривди з боку ровесників-“малчиків”, “болших” (так і казали – без м’якого знака), жорстокого “репетитора”, вчителів, монастирського начальства і обслуги – і простити їх усіх. Блаженний Августин повчав: “Хто співає, той двічі молиться” [10].

Усвідомлення глибинної суті цієї мудрості, розуміння музики і взагалі мистецтва як розмови з Всевишнім, прийшло до мене вже в семінарії. Займався я, щоправда, не лише музикою – писав вірші, пробував сили в акторстві (пробирався, переодягнувшись в іншу одежу, до Народного дому, де грав у п’єсах), малював (ще в бурсі, помітивши мою схильність до цього виду творчого самовияву, новий, уже людяний репетитор Микола Ілліч Подвойський подарував мені пензлі, скриньку з фарбами й запас полотна, а в семінарії мене взяв під свою опіку відомий художник і педагог Михайло Іванович Жук), – але найбільше чуття лету отримував усе-таки від музичних згуків, коли грав у оркестрі на гобої й кларнеті, та виступав як диригент (співати вже не міг, оскільки у мене спав голос). Все робив, що могло б мене врятувати від зовні духовних, насправді орієнтованих лише на букву сухосемінарських викладів. “Буква бо вбиває, а дух животворить” [11], – писав апостол Павло.

Мене животворила музика, оп’яняла, але це було не затьмарення свідомості, а очищення душі, наповнення її Духом, єднання з Найвищою Силою – подібно як Святий Дух у П’ятидесятницю зійшов на апостолів (а пересічні обивателі сприйняли їх за п’яних)… В один із таких екстазових моментів на мене злинула не просто мелодія, а ціла повінь, багатоголосся мотивів. Я ледве встигав класти на ноти те, що чую. Так з’явилося кілька піснеспівів, які наш хор неодноразово виконував. Ця навала музики була такою несподіваною й потужною (про її Джерела я міг лише здогадуватися), що я навіть не наважився поставити своє прізвище на партитурі – не був до кінця певен, чи то я автор, тож замість “Тичиніна” чи Тичини з’явився “Павло Лялич”. Уже потім, згадуючи й цей момент, і поштовх до кольорочуття й зоречуття, отриманий у 1913-му, написав про свій стан у першій своїй збірці:

Я був – не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо – дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинувсь я – і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:

Акордились планети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів,–

Лиш Сонячні Кларнети.

Як дзвонять у небі зорі, відчував і в 20-му, коли мандрував Правобережною Україною з капелою Кирила Стеценка, Так і згучить для мене Музика Зір (одна з картин Михайліва теж має подібну назву) чи піфагорійська Музика Сфер – то як величезний вселенський рояль, то як космічний оркестр, – іноді здається, що вона – це я, а я – це вона, й навіть тиша – “мов павза на війні” – має своє перед- чи післязгучання. Після досить вдалого дебюту “композитора Лялича” у церковній музиці я не пропонував своїх творінь уже нікому, але для себе імпровізую, точніше граю те, що мені чується, й досі – на роялі, кларнеті, бандурі… Пригадую, як любила мою гру матуся, як жадібно вслухалися в музичні згуки односельці, коли я приїздив із кларнетом на канікули. Якось сталася халепа з одним із клапанів в інструменті. Приходить мама до хати стомлена (по батьковій смерті мусила позичати борошна для дітей) і бачить, що я сиджу сумний (кларнет же не мій власний, а семінарський) і не граю, й питає:

– Чом не граєш, Павлусю?

– Та ось… клапан… – показую.

– Так давай я в кузню однесу! Там поправлять.

І справді, коваль поправив усе, як належить. Я потім йому “Кобзар” Шевченка подарував.

Та й Катерину Кузьмівну (досі язик не повертається називати її холодним, по-міщанському грубим словом “теща” – вона ставиться до мене, як до сина; враження таке, що це дарунок моєї рідної матінки Марії Василівни Савицької з того світу, щоб хоч якось “залікувати” біль утрати, що не вщухає й досі) я “взяв за серце” в перший же день свого поселення в них теж грою – тільки вже на бандурі. Коли я грав, сусіди питали й Десюку, і Катерину Кузьмівну: “Ви що, піаніно купили?”

“Выхожу один я на дорогу…”

А чи назавжди дано чути Згучання Сфер? Навряд чи… Принаймні знак про це мені був уже цього року. Йшла остання декада січня. Пізно вночі я писав статтю про Івана Франка, точніше не статтю, а вступне слово, яке мав виголосити на засіданні ювілейного франківського комітету. У вікні (вікна в кабінеті на схід виходять) – Волопас на чолі з Арктуром, найяскравішою зіркою Північної півкулі (якщо, звісно не рахувати Сиріуса – взагалі найяскравішого на небі), правіше й нижче (коли припасти чолом до скла й дивитися в південно-східному напрямку – сузір’я Діви зі Спікою-Колосом. Ніби хтось підслухав мої думки, бо ж Франко завжди асоціюється у мене з Арктуром, а Леся Українка – з альфою Діви. Буквально за день перед тим, коли безсонної ночі (після безглуздого й дріб’язкового конфлікту з Лідою) стояв біля вікна й дивився на ці дві зірки, самі про собі зринули рядки, ніби хто продиктував їх мені:

Як зоря,

світилась Леся! А Франко – неначе

Арктур вгорі!

І все. Як не намагався написати початок чи продовження, не міг, просто ручка з рук випадала, й голос чувся (не ззовні й не в голові, а ніби зсередини серця), як колись у 21-му: “Не смій писать, і рота розкривать не пробуй – інакше белькотання вийде”. Відклав ці рядки до “кращих часів”, якщо вони коли-небудь настануть (бо ж роботи непочатий край) – іще й досі не брався за них [12].

Примітки

4. Станом на 1940 рік. Наступного року Кирило Студинський був “нетипово евакуйований”, подібно до Агатангела Кримського, й “загадково” загинув у дорозі. Подібної долі зазнав і Петро Іванович Франко (прим. авт.).

5. На початку війни Мар’янові Панчишину було доручено керівництво медичним інститутом і евакуація вишу до Росії. Довірившись інформації свого учня та колеги, професора Романа Осінчука про можливу фізичну ліквідацію під виглядом евакуації (важко судити, наскільки це було реальним у конкретному випадку, хоч схожих прецедентів, – візьмімо тих же таки А. Кримського, К. Студинського, П. Франка, – не бракувало) пан Мар’ян вирішив не випробовувати долю й перечекати лиху годину в підвалі інституту. Цей крок, цілком зрозуміло, кваліфікований радянською владою, як зрада Батьківщини, став для лікаря і вченого не менш фатальним – щоденні стреси, пов’язані з намаганням налагодити науково-медичне життя в окупації (гітлерівці абсолютно не були зацікавлені в спеціальній освіті для “унтерменшів”), а також переслідування бойовиками польської Армії Крайової, котрі вбили кількох його соратників, відіграли свою трагічну роль – 1943 року Мар’ян Панчишин помер від тромбозу коронарних судин серця в резиденції Митрополита Андрея Шептицького (прим. авт.).

6. Про зустріч із П. Г. Тичиною можна прочитати у книзі спогадів Софії Парфанович “У Києві в 1940 році” (Авгсбург, 1950). Електронний варіант доступний у бібліотеці “”.

7. С. Парфанович у своїх спогадах помилково назвала цю збірку “Партія веде”, оскільки саме цим віршем вона відкривалася (прим. авт.).

8. 28 грудня 1942 року Ольга Михайлівна Тичина разом зі своїми доньками Тамарою й Ніною була розстріляна німецько-фашистськими загарбниками під час розправи над жителями Пісок. Юрія, котрий на час трагедії в селі не був, усиновив згодом брат Павла Тичини Євген Григорович (прим. авт.).

9. Сон із образом “чорної води” бачив свого часу й Михайло Зощенко, але це стосувалося стресу, пережитого в немовлячому віці.

10. Побутує й народний варіант цього вислову: “Хто співає – двічі молиться, хто колядує – молиться тричі” (прим. авт.).

11. 2 Кор., 3: 6. Поет цитує Святе Письмо за перекладом Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького та Івана Пулюя.

12. 12 січня 1941 року Павло Тичина включив ці рядки у вірш-адресу “А. Є. Кримський (яким він уявлявся авторові строф оцих)”:

І наш поет – від згадки аж заплаче:

– Загинули! Глибокії моря

збредеш – таких не найдеш… Як зоря,

світилась Леся! А Франко – неначе

Арктур вгорі! їй смерть через царя.

Іван? – над ним австрійський цісар кряче.