5

Ігор Ольшевський

Поле. Знову їдемо “з вітерцем” (і тут Vettrikkä відлунює), і вірші просяться, ні, не на папір – де ж я запишу їх зараз? Хіба що в той відомий “зошит”, що зветься “пам’ять”, а вже потім, у Києві, якщо якась думка-“гумка” не зітре ці рядки, ляжуть вони на справжній аркуш. Чи підуть до друку? Напевно, таки підуть – редактори вже звикли до моїх “віршованих нарисів” (поет – академік – “газетяр”). Звісно, якщо я не напишу всього того, що зараз думаю. Так не зовсім же я здурів…

“” Це з Шевченкової “Тополі”. І сани біжать, ніби човен, що його підганяє вітер:

Знову поле. Вітер в два весельця

нас погнав, як човна в синій млі…

А яка ж рима може бути до “весельця”? “Серця”? “Джерельця”? “Вітер свіжий, мов вода з джерельця…” Чом би й ні? А далі що? “Млі – крилі”, “млі – землі”, “млі – малі”, “млі – селі”. Зрештою в селі ж ми й були: “Ми були сьогодні у селі…” А хіба тільки сьогодні? Приїхали 15-го грудня, а від’їжджаємо 17-го. Та й “були” – поняття, як-то кажуть, розтяжне. Що значить “були”? Відпочивали? Аж ніяк! Основною метою було відзначення 65-річчя Федора Даниловича Кушнерика й 30-річчя його творчої діяльності. Була це сесія Інституту українського фольклору Академії наук УРСР . Двадцять п’ять чоловік було відряджено до Великої Багачки, аби гідно пошанувати славетного народного співця – письменники (адже кобзаря, як і багатьох його колег, минулого року було прийнято до нашої Спілки), вчені (в основному дослідники народної творчості), бандуристи і… цей мій сусіда, якого, зізнаюся, бачу ледь чи не вперше. Хто він? Казав, ніби аспірант Інституту фольклору. Щось я такого не пам’ятаю. Треба б Рильського запитати – він, мабуть, у курсі…

На сесії я виступав зі вступною промовою про Федора Даниловича. Порівнявши його з іншими нашими кобзарями, я відзначив, що ювіляр серед них тримає першість за багатством поетичного голосу. Для мене таке багатство полягає у трьох моментах – сучасному звучанні (щодо тем), високій майстерності (щодо форми) й знанні творчості своїх попередників. Не знаю. чи вдалою була ця аналогія, але роль Федора Кушнерика в історії народної творчості я порівняв тоді з роллю широко розчинених дверей, через які до нас передаються найкращі традиції й почуття минулого. Близькі ці почуття нам нині й рідні, бо ж торкаються найголовнішого – піднесення моральності людини.

Я розглядав творчість Кушнерика в контексті не лише українському, а й загальносоюзному, проводячи паралелі зі співцями – представниками різних народів СРСР, зокрема казахським акином Джамбулом Джабаєвим (того, котрий назвав мене “киздай-адамом” – “чоловіком із жіночим серцем”; досі не можу забути, як приймали мене на його батьківщині у 1938-му – це ж якраз тоді я отримав із Києва звістку про висунення мене кандидатом у депутати!), лезгинським ашугом Сулейманом Стальським, аварцем Гамзатом Цадаса, росіянкою Марфою Крюковою, туркменом Дурди Кличем, мордвинкою Феклою Беззубовою – словом, тими, хто, незважаючи на поважний вік, включилися в соціалістичне будівництво, й натхненно оспівують наше сьогодення.

Зосередитись на цьому було важливо, ще й тому, що не так уже й давно (ще навіть наприкінці [19]20-х – початку 30-х) вряди-годи чулися голоси проти кобзи та бандури як інструментів, що належать лише минулому, а заодне й проти кобзарства як засобу ідеалізації старовини (ми з Максимом Тадейовичем заявили рішуче “ні” таким нападкам). Власне, Перша республіканська нарада кобзарів і лірників, що відбулася торік у квітні, та прийняття народних співців як поетів до Спілки, якраз і покликані були довести протилежне, а саме те, що кобзарі радянської України, пам’ятаючи про наше героїчне й часто трагічне минуле, відкриті свіжим вітрам сучасності й жваво відгукуються на трудові й культурні звершення народу, що стали можливими лише після повалення царизму. Постать Федора Кушнерика – автора дум про нове життя, – як ніколи підходила для такої аргументації. Водночас Спілка брала на себе турботу про умови побуту й творчості цих майстрів – зазвичай незрячих і таких, які потребують сторонньої допомоги.

Та була після згаданої наради й “ложка дьогтю”, що вкрай засмутила мене й посилила страх, якого й так у мені забагато – тим паче, що досі не знаю, як ставитися до того, що почув тоді від Любченка. Одне тішить, що це, можливо, просто одна із спроб Аркадія Панасовича приголомшити співрозмовника дійсною чи вигаданою, але завжди сенсаційною й досить часто неприємною інформацією – от що ти зробиш: любить чоловік такі речі, а потім, ще й спостерігає за реакцією людини (це при тому, що письменницького хисту в нього не віднімеш).

Зустрічаю, отже, я Любченка в центрі міста десь в останню декаду квітня. Привіталися, поговорили про погоду, про здоров’я (у Аркадія виразка шлунку – ускладнення після тифу) й раптом він питає мене: “Як справи зі «Сковородою»?” Стільки літ не питав, а тут почав цікавитися. Я вже знаю, що коли Любченко заходить іздалеку, то його цікавить аж ніяк не моя симфонія. Щось інше. А що – “зачинено”. Але відповідаю, що взявся б її дописати, та бракує часу. “Ви ж через два роки ювілей справлятимете? – мовить Аркадій. – То було б добре відзначити його саме «Сковородою»”. “Еге ж”, – підтакую, а сам думаю: “Чого він хоче? І яким чином збирається мені протегувати у виданні непублікабельного, з огляду на сьогодення, твору (одна річ – двадцяті роки, й зовсім інша – теперішні, тридцяті: я дивуюся, як «Диспут» вдалося надрукувати)?” Аж тут Любченко без жодного переходу починає розхвалювати мене за ідею прийняття кобзарів та лірників до письменницького братства. Пояснюю йому, що це не моє одноосібне рішення, а Спілки, а Аркадій Панасович раптом: “Скільки кобзарів і лірників було на нараді?”

Я кажу: “Тридцять сім”.

– А ви знаєте, Павле Григоровичу, що нарада ця не перша?

Отакої!

– А яка? І коли була перша? – питаю спантеличено, хоч і звик Аркадієві вірити “упіввіри”.

У відповідь – мовчання. Нарешті, витримавши павзу й насолодившись сповна моєю розгубленістю, нахиляється до мого вуха (його характерний жест) і шепоче: “Першим був з’їзд у приміщенні харківського оперного театру, – десь на початку [19]30-х (ще столиця була), – на нього тоді скликали триста тридцять сім народних співців. Запитайте, де вони тепер?”.

У відповідь на моє цілком природне запитання, Аркадій Панасович знову загадково промовчав, знову вичекав павзу і запропонував: “А давайте якоїсь неділі гайнемо на Дніпро, знайдемо місце, де нас ніхто, окрім птаства, не почує, і я все Вам розкажу – точніше, не все, а те, що знаю”.

Через тиждень вибралися ми на Дніпро. Ліді я нічого не став казати. Довго водив мене Любченко берегом ріки, шукаючи безлюдних місць і раз у раз оглядаючись, аж поки не спинились у безпечному, на думку Аркадія Панасовича, місці, й він, знову нахилившись до мого вуха, прошепотів, що кобзарів та лірників, котрі прибули на з’їзд, після урочистостей повантажили у потяг (начебто до Москви, на всесоюзний з’їзд народних співців), відвезли подалі від Харкова й там чи то розстріляли, чи залишили їх – сліпих і безпорадних, – замерзати, що, врешті, й сталося…

Чому мені про це не відомо? Я ж жив тоді у Харкові, й не так багато часу минуло від гучного процесу “Спілки визволення України”, що теж проходив у харківській опері (навіть жарт такий ходив: “Опера «СВУ», музика ДПУ”) і все це висвітлювалося в пресі (зокрема у “Вістях ВУЦВК”), а про з’їзд кобзарів… не можу пригадати. Мана якась чи що? Якщо “стерти” з пам’яті подробиці іменин Людмили Старицької-Черняхівської змусив себе я сам, то х т о стер із моєї пам’яті все про з’їзд? А можливо, не лише з моєї? Але чому про це пам’ятає Любченко? [26]

– Звідки… вам… про це… відомо?.. – затинаючись, питаю я його.

У відповідь – поблажлива посмішка: “Забагато знатимете – швидко постарієте. А ви ж у нас «молодий-молодий-молодистий»”.

І раптом рвучко озирнувся, швидко прошепотів: “Розійдімось! У різні боки!” – і швидко рушив берегом, а я пішов, точніше, поплентався в інший бік. Жах охопив мене. Чесно кажучи, такий страх відчував у своєму житті лише кілька разів – коли переховувався у 1919-му на Байковому, потім – за кілька днів перед загибеллю Леонтовича, далі (вже у [19]30-ті) – коли приїхав у рідні Піски й ховався там у верболозах (аж поки Ліда не розвідала, що в селі тихо, й за мною ніхто не приходив), та ще кілька місяців у 1937-му, коли і я, й Микола Бажан (даремно він створив “Сліпців”, та і я міг у своєму “Космічному оркестрі” не згадувати про “сліпих”, які “докручують на ліру” псальму про Страшний Суд “оселедцю і шароварам”) уночі вкладалися спати одягнені, а поруч – спаковані речі. Ледве додому дійшов. Наступного дня захворів – морозило, нудило, їжа не йшла до рота…

Пересилював себе, намагався працювати над текстом свого виступу на ювілейному пленумі Всесоюзної Спілки письменників, присвяченому 125-річчю від дня народження Тараса Шевченка (він мав відбутися в Києві на початку травня), а сам усе прислухався до згуків за дверми – чи не за мною йдуть? Орден – це добре, а якщо й він не врятує? Лише після Першотравня відпустило, й робота над промовою пішла “як по маслу”. Виступив 4 травня на пленумі, а через два дні текст з’явився друком у “Правді”.

Сидів після того і в академічній бібліотеці, й в університетській, гортав пресу початку [19]30-х, і не знайшов не те що згадок – навіть натяку на відкриття з’їзду, про який говорив Любченко. “Зачинено”. Світло міг би пролити хіба що Гнат Хоткевич, але його вже не спитаєш… Якщо він – ворог, тоді я – хто? Можливо, й забрали за те, що багато знав? Та навряд! Гната Мартиновича взяли у [19]37-му, а з’їзд, якщо вірити Аркадієві, відбувся на початку тридцятих, то що – стільки часу “терпіли” свідка на волі? Не витанцьовується… Та й розмова у нас була не одна – чи став би Хоткевич критися, знаючи мою позицію щодо кобзарів та бандуристів? Щоправда, була історія з потягом – ледь вижив. Але якби знав щось наднебезпечне, напевно, потурбувалися б, щоб не вижив – тоді ж добили б або, принаймні, “залікували”. Ну все, досить про це…

Світить місяць, уже з правого боку осяває дорогу до Яресьок. “И звезда с звездою говорит…”

Яка ж усе-таки рима до “весельця”? Окрім “джерельця” і “серця”…” О, “односельця”!

ІЦо й казать! Чудесно односельця

шанував народ у цім селі.

Бо таки чудесно! Ювілейний вечір завершився славним концертом, де номери бандуристів із Києва чергувалися з виступами учасників тутешньої художньої самодіяльності. А потім була вечеря, на якій були присутні керівники місцевих організацій, колгоспники, вчителі, лікарі, й звичайно, рідні та друзі Федора Кушнерика. Теплі, задушевні слова, тости… Не один виголосив і я, піддавшись загальному настрою. От тільки всі тости – з однією, й то до половини наповненою чаркою. Не лежить у мене душа до міцних напоїв та й годі – одразу перед очима постає батько, який згорів від горілки у неповних п’ятдесят шість літ. Єдине, що можу випити – це зовсім трішки сухого вина чи лікеру, чого не скажеш, однак, про Максима Тадейовича (Кушнериків ювілей теж не був винятком). Ну, та не суддя я йому…

Був, до речі, один дивний епізод. Хтось із великобагачанських учителів поспішив привітати мене з прийдешнім 50-річчям і виголосив заздоровне слово. Всі заплескали в долоні, почали навперебій мене вітати. “Дякую, – кажу, – але ювілей мій у січні, а зараз – Федора Даниловича”. Усі засміялися й знову перейшли до славослів’я справдешньому ювілярові. А мені стало якось не по собі. Негоже, звісно, як атеїстові, так і релігійній людині вірити у прикмети, але нічого не вдієш – є в народі таке повір’я: заздалегідь із днем народження не вітають – до нього треба ще дожити. То що це – натяк на те, що до ювілею можу й не дотягти? А що саме має статися? Розстріляють? Отруять? Щось підлаштують на вулиці? Чи просто доведуть до інфаркту (самогубство відкидаю одразу – не з тих я людей!)? Словом, уся підігріта вечором ейфорія розтала, як торішній сніг і спати лягав уже у вкрай зіпсутому настрої.

А вночі – ЗНОВУ ТОЙ СОН, що на Різдво! Той самий громохкий чорний водяний вал, знову Оля з двома дівчатками (Юрка з ними теж немає) тільки цього разу вона встигає крикнути: “Дядьку Павле, рятуйте!” Чи “рятуйтесь”? Так, саме “рятуйтесь”. І показує на схід. Мене ніби вже не сковує нічого, рухатися можу, тож біжу, куди вказала Оля (“Там десь за мною захід”, – відлунює в мені). А гуркіт наростає, вся земля здригається, двигтить. Біжу полями, лісами, шляхами, аж поки не забігаю в якесь незнайоме місто й тільки тоді змушую себе озирнутися (“Ні не втерплю – оглянусь”). Помічаю, що страшний вал стрімко відкочується назад, втрачаючи й висоту, і силу. Питаю в перехожого, що це за місто. “Уфа”, – відповідає.

Коли прокинувся, в голові, наче заграна патефонна платівка, лунали, безліч повторюючись, рядки з “Чернігова” про “двигот по всесвіту” від “майбутнього”). Отже, сон віщує майбутнє. “Чорний потоп” із Заходу… То, значить, буде таки війна з Німеччиною? І хто кине першу іскру? Й кого тут попередиш, на що пошлешся? На сновидіння? У кращому разі засміють, пальцем біля скроні покрутять (а можуть і до “Павлівки” спровадити). У гіршому скажуть, що зумисне сію паніку, а від цього до “ворога народу” – рукою подати… Й до чого тут Уфа? [27]

Щоб якось прогнати гнітючі думки, взяв до рук папір та олівець і почав малювати краєвид, що відкривався з вікна хати Мотрі Луківни Фененко, в якої я зупинився (вона називає себе на російський лад “Мотря Лукинична”). Трохи полегшало. На зустрічі з учнями місцевої школи навіть жартував і підказував їм, коли вони збивалися чи забували рядок. Що дивно, читали діти саме ранні мої вірші та ті, що написані у громадянську (“На майдані…”, “Як упав же він…”) – тільки одна дівчинка прочитала “Леніна”, і хлопчик – “Партія веде” (а, ще вчителька продекламувала: “Наше право, рівне право – перше ув історії” та “За Сталіна подам свій голос”). Питали мене старші учні, чи є школа, де можна вивчитись на поета. Розповів я їм про Літературний інститут імені Максима Горького в Москві. А потім кажу: “Найефективніша і найважливіша школа творчості – це наше життя. Будьте в його гущі, вникайте в події, самі беріть у них посильну участь, добре вчіться й читайте, читайте, багато читайте, навчайтесь у наших класиків – Шевченка, Франка, Лесі Українки, у Пушкіна, Лермонтова, Некрасова”. З радянських додав ще Маяковського. Бо не себе ж їм, справді, пропонувати…

І от тепер їду на станцію, і згадую, згадую, згадую… А з днем народження – це просто смішно. Хіба цей учитель мав якийсь лихий умисел? Він говорив від щирого серця. Просто з дитинства маю хибу – помисливість, – і ніяк не можу її позбутися…

“Выхожу один я на дорогу…”

Мало я переклав із Лермонтова. Олександра Сергійовича перекладав, і, кажуть, непогано, а от Михайла Юрійовича… Хіба що до революції, живучи у Самійленка в Добрянці, спробував перекласти “Я не унижусь пред тобою…” та ще років десять тому, їдучи потягом із Києва до Харкова, почав працювати над “Вітрилом” (завершив уже в Харкові). Але це радше переспів, чи навіть вірш на лермонтовську тему (і в його ритмі), аніж повноцінний переклад (подібно до варіацій на теми Баратинського у “Весні”). Як і у “Весні”, там є мої власні неологізми, як-от “одсончин золочин” (в оригіналі – “луч солнца золотой”). І, врешті, перекладач плоди своєї праці нікому не присвячує (хіба залишає ту посвяту, яка є в оригіналі). Я ж присвятив “Вітрило” Тодосеві Осьмачці (потім йому передав). Дивний то чоловік, хоч і не без талану. Колись заздрив мені страшенно, казав, що ми з Валер’яном Поліщуком крадемо в нього образи. Ліда набачилась і наслухалась його істерик на Кузнечній [28]. Зараз йому, кажуть, непереливки. Нібито хотів тікати з Союзу, але на кордоні спіймали, заарештували і запроторили… до божевільні. Потім випустили, й він десь переховується… Чесно кажучи, шкода Тодося… За всіх його дивацтв і жахливої вдачі – шкода…

Що ж до вірша, який досі продовжує в мені дзвеніти, за його переклад я навіть не брався – хоч як дивно, але не наважуюся це зробити після Рильського. По своєму гарно переклав цю поезію й Сосюра, але там, як і в мене у “Вітрилі”, є авторські “відсебеньки” (“Що ж це я – мов ранений лелека?” тощо). У Максима ж Тадейовича – все на місці:

На дорогу йду я в самотині;

Крем’яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім…

Чом же серце з болю завмирає?

Жду чого? Жалію я за чим?

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть.

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть!

Та не тим холодним сном могили…

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів;

Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав,

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

Взагалі розумію, чому так мало звертався як перекладач до творів Лермонтова. Незручно зізнаватися, але попри те, що з дитинства був знайомий із творчістю Поета (“Бородино”, “Спи, младенец мой прекрасный…” і – притишеним голосом, – “Воздушный корабль” у супроводі батькової гармонії), сприймав я його все-таки більше розумом, аніж серцем (на відміну, скажімо, від Пушкіна), а по-справжньому Михайло Юрійович “прийшов” до мене як Поет, можна сказати, не так давно. І відкриття це, значною мірою відбулося через… щоденник Тараса Шевченка. Читаний, до речі, вже не раз. Це ще один приклад того, що твори таких Геніїв, як Великий Кобзар, треба перечитувати постійно – завжди відкриєш щось нове.

Упродовж 1938 року велася активна підготовка п’ятитомної повної збірки творів Шевченка (до 125-річчя від дня його народження, що широко, на всесоюзному рівні, відзначалося уже в наступному, 1939-му році). Я був членом редколегії, й ясна річ, перечитав усе, що створив Тарас Григорович, зокрема й “Журнал” (отой щоденник). Але однієї безсонної ночі (це в мене не рідкість) вирішив ще раз перечитати окремі його сторінки. Відкрив видання 1936 року (з передмовою Анатоля Костенка) навмання, як колись відкривали книги-оракули (чи як Ріттер розгорнув переді мною “Братство”), а там – запис від 28 липня 1857-го:

“Ночь лунная, тихая, волшебная ночь. Как прекрасно верно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова, которые я невольно прочитал несколько раз как лучшую молитву Создателю этой невыразимой гармонии в своем бесконечном мироздании. Не доходя укрепления, на каменистом пригорке я сел отдохнуть. И глядя на освещенную луной тоже каменистую дорогу, и еще раз прочитал:

Выхожу один я на дорогу,

Предо мной [29] кремнистый путь блестит.

Ночь тиха, пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит.

Отдыхая на камне, я смотрел на мрачную батарею, высоко рисовавшуюся на скале, и многое, многое вспомнил из моей прошлой невольнической жизни. В заключение поблагодарил Всемогущего Человеколюбца, даровавшего мне силу души и тела пройти этот мрачный, тернистый путь, не уязвив себя и не унизив в себе человеческого достоинства”.

Я тієї ночі так і не склепив вій, уражений цією дивовижною паралеллю. Двоє Поетів, двоє бунтарів, двоє товаришів по нещастю… Обоє зáслані – один у казахські, чи, як тоді казали, киргизькі степи, інший – на Кавказ. Один – рядовим “із правом вислуги”, інший (професійний військовий) – у офіцерському чині. От тільки Лермонтов на час щоденникового запису шістнадцятий рік у могилі (перевезений із п’ятигорського цвинтаря, спочиває його прах у родинному склепі в Тарханах), а Тарас уже вільний (от тільки ще не вдається покинути укріплення). Обоє в різний час перебували в полоні розколиханої зоряної ночі на тлі азійських краєвидів (от і новотвір готовий – “розколихана”, – може, й згодиться для якогось вірша) [30], і обоє слухали чи то Музику, чи то Розмову Зірок. Що Кобзар її чув і розумів – це поза всяким сумнівом, більше того, навіть намагався розмовляти з зорями – згадаймо вступ до “”:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Так один Геній наблизив до мене іншого, давши відчути духовну спорідненість із обома…

Примітки

26. “Розстрільний” з’їзд кобзарів знайшов своє втілення у вітчизняному кіно (фільм Олеся Саніна “Поводир, або Квіти мають очі”, 2014), а біля харківської опери встановлено пам’ятний знак загиблим співцям. Однак єдиного погляду на цю трагедію в Україні й досі немає.

В записаному Соломоном Волковим “Свідченні” композитора Дмитра Шостаковича (Інтернетом чомусь гуляє історія про “книгу білоемігранта Шостаковича” з цитуванням саме Дмитра Дмитровича – очевидно, авторів увела в оману поява книги за кордоном, а також те, що автор літзапису згодом емігрував), у книзі відомого радянолога Роберта Конквеста “Жнива скорботи”, зрештою, в дослідженні знаного кобзаря й письменника Миколи Литвина “Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу” (http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1881) обстоюється реальність злочину влади проти народних співців.

Цехмайстер Харківського кобзарського цеху Кость Черемський стверджує, що ідея проведення з’їзду з’явилася ще у 1927 році, й що в архівах (у Вікіпедії не вказано, в чиїх саме) нібито збереглися документи протоколу про його скликання у Харкові, а також анкети учасника з’їзду, листування співробітників НКВС УРСР із членами оргкомітету (https://uk.wikipedia.org/wiki/Масове_знищення_українських_кобзарів_та_лірників).

У той же час впадають у вічі значні розбіжності у датуванні події (розпливчастий термін “початок грудня”, рік “коливається” від 1930-го до 1935-го), у кількості делегатів, у визначенні місця страти кобзарів (від станції Козача Лопань на Харківщині до Сибіру), способу вбивства (розстріляли чи залишили помирати на морозі). Тож деякі дослідники – зокрема історик із Канади, професор Cергій Єкельчик, якого навряд чи можна звинуватити в прокомуністичних або проросійських стимпатіях, – критично підходять до цього питання.

Легендою вважає історію про “розстрільний з’їзд” і заслужений журналіст України Вахтанг Кіпіані. Він, на відміну від К. Черемського, наголошує на відсутності будь-яких документів і припускає, що основою для появи розмов стало масове зникнення кобзарів та лірників у [19]30-ті роки з базарних площ містечок та сіл через їх арешти начебто за “порушення закону про заборону бродяжництва й жебрацтва” (прим. авт.).

27. На початку війни Інститут літератури АН УРСР був евакуйований саме до Уфи (прим. авт.).

28. Неоднозначні стосунки П. Тичини з Т. Осьмачкою відбилися і в щоденникових записах Павла Григоровича (прим. авт.).

29. Так у “Журналі” (прим. авт.).

30. Згодився (у варіанті: “Ніч стояла розколихано”) аж у 1954-му, у вірші-нарисі “В Чорнобилі” (прим. авт.).