Діалог монологів

Ігор Павлюк

Поважно знаю обох: і мого тезкá, земляка, знаного гуманітарія Ігоря Ольшевського, і героя цього сказання, любовно, проникливо створеного ним, – Павла Тичину.

І відразу ж хочу сказати, що не знаю, що писатиму: відгук, рецензію, передмову?.. Та й духовні речі, як відомо, не мають конструкції, тому хочеться сказати про обох щось духовно-душевне, чого набрався в них напрокат, і передати далі…

Павло Тичина прийшов до мене, як, очевидно, й до всього мого покоління, у ранні шкільні роки із дивним-предивним, програмним, але пречудовим «Хором лісових дзвіночків» («Ми Дзвіночки, // Лісові Дзвіночки, // Славим день. // Ми співаєм, // Дзвоном зустрічаєм: // День! // День…») та іншими, смішними, пародійними і також дивними, рядками: «Трактор в полі: дир-дир-дир! // Хто за що, а ми за мир! // Краще з’їсти кирпичину // Ніж учить Павла Тичину»…

І між цими двома Тичинами (сумним і надламаним колоском та офіційним чиновником, академіком) – сакрально-ментальна прірва.

Тому, коли я років двадцять тому взяв навмання том Павла Григоровича із книжкової полиці однієї з редакцій газет, то був шокований його підлабузницькими присвятами Сталіну… Настільки шокований, що як максималіст-романтик відмовився від номінації на премію імені Павла Тичини…

Тепер аз грішний дивлюся на це все по-іншому.

Мій духовний імператив переорієнтувався на максималістський суд себе самого і на потребу вирозуміння ближніх і дальніх, але не менш близьких і рідних по крові і по духу…

Тому, коли мені у 2000-му році запропонували зіграти роль Тичини у фільмі про письменників розстріляного відродження, я довго сумнівався-мучився…

Дещо пізніше, у переломний для мого внутрішнього голосу час з’явилася інформація, що « представляють Павло Тичина та Ігор Павлюк у міжнародному журналі» тощо.

Тобто це, не залежне від мене, «примазування» до світової слави класика природно ще більше мирило нас і змушувало задуматися серцем як у метафізичній, так і в духовно-релігійній системах світоглядних координат…

Що й допоміг мені зробити мій давній щирий побратим, душевний друг, письменник та науковець, справжній інтелігент (інтелектуал і людина з моральними принципами) Ігор Ольшевський, батько якого, до речі, – Еділ (Кирило) Михайлович Ольшевський – був головним режисером Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, мама – Галина Павлівна, яку, до речі, знаю, – артисткою цього театру, а сам Ігор Еділович, не маючи ніяких формальних наукових титулів, зумів написати фундаментальні, академічні наукові дослідження, серед яких окремі книги: «Леся Українка: містика імені й долі» (2004, 2005), «Павло Тичина: таїна життя і творчості» (2005), «Григорій Сковорода: Місія Посланця» (2008), «Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета» (2012), «Агатангел Кримський: поклик Сходу» (2012), «Тарас Шевченко: від імені – до Місії»…

І ось тепер – знову музикальний, мов камертон чи колодязь, тонкий і довгий, мов тичина… Тичина.

Психоделічна повість про поета, людину, поета-людину, людину-поета… травмований талант, який, до слова, мав, як і сам Ігор Ольшевський, тонкий музикальний слух, ритуали-комплекси, комплекси-ритуали, вертикалі і горизонталі людської долі в різних ієрархічних координатах.

Із проекціями в часопросторі на себе, на всіх, на все.

Щоби – що?..

Зрозуміти? Відчути? Очиститися? Покаятися? Загартуватися – бо що не зламає, те загартує.

За поетом, як і за Христом, неможливо йти без хреста.

Ігор Ольшевський на наших очах перемагає страх добровільної, месійної навіть ідентифікації його самого з його Героями, парадоксально, через білий біль, перетворюючи комплекси у ритуали в собі, а значить і в Ноосфері, адже, як казав Будда, «Всесвіт знає, як буде краще. Рано чи пізно він зведе нас із потрібними людьми і розведе з непотрібними»…

Отож, безперечно, маємо справу з потрібними людьми, яких звів одних із одними сам Всесвіт, причому з різних часів і просторів, адже у повісті-монолозі Ігоря Ольшевського «В ніч таку, морозяну і строгу…» маємо тенденційовану, персоніфіковану історію української та й зарубіжної літератури ХХ століття (хоча діє відбувається у грудні 1940 року) із психоаналізами, екзистенціалізмами, компаративізмами та іншими ізмами разом узятими – аж до інтимних закапелків письменницького життя-буття (згадаймо доречно тут книги «Таємне життя великих письменників» Роберта Шнакенберга, «Інтим письменницької праці» Михайла Наєнка), яке автор вичитав у щоденниках, витягнув зі снів, інтуїтивно вгадавши усі перспективні та ретроспективні парадигми та дискурси, тексти у контекстах, контексти – у текстах та життєтекстах.

Тут і відкриті та латентні, реальні та віртуальні стосунки Павла Тичини із «власть імущими», письменниками-сучасниками (Борисом Пастернаком, Аркадієм Любченком, Тодосем Осьмачкою, Миколою Зеровим, Іриною Вільде, Агатангелом Кримським, Святославом Гординським, Петром Козланюком, Ярославом Галаном…), сином Івана Франка Петром Франком, його переклади Михайла Лєрмонтова… конфлікти материкових та діаспорних його колег по перу між собою, як-от Володимира Сосюри та Євгена Маланюка: «В. Сосюра, звертаючись до Є. Маланюка, написав такі рядки:

Не вам бруднить ім’я Тичини

і називать його рабом…

Лиш сяйво кидає кругом

цей світлий геній і людина…

Він зрозумів, відчув наш вік

і не боїться ваших критик…

Жалкий, безумний сибаритик,

ви – тільки пил од його ніг!»

Без коментарів, але з контекстом…

* * *

Прийом сну не новий у світовій та й вітчизняній літературі: чого варта хоча би Кобзарева «сонна» сцена «генерального мордобитія», але тут ментальна палиця має два кінці: треба домогтися, щоби реципієнт вірив: або авторові, або сну, або ж обом…

Уже з перших абзаців тексту Ігор Ольшевський заявляє правдорубську гру у кількох системах координат: біографія внутрішня, біографія зовнішня і власне сон, не минає «ані титли, ніже тії коми», все розбирає по-чесному: від сповідального: «Люблю астрономію, музику і жінку…» – написалося колись іще в Харкові. Все тут правда. От тільки жінку шукав надто довго…», опису схильного до п’янки батька Павла Тичини («Справді, тато все частіше заглядав у чарку і п’яним, бувало, здіймав руку й на маму, і на малечу…»), до демонстрації паталогічної («А якщо чув весь мій «діалог із собою»?) боязні поета щирих розмов із людьми («Скінчила «за упокій»: ледь не плачучи, заговорила про арешти в культурному середовищі Галичини»[…]. «Я слухав Парфанович, не перебиваючи й майже не вставляючи своїх слів (бо ж певен – стіни мають вуха), і у глибині свідомості холодною змією ворушилася думка: «А що, як це провокація?») тощо.

Майстерно і переконливо перевтілившись на якийсь час у Павла Тичину на вербальному полі, Ігор Ольшевський, я певен, міг би зіграти його і на сцені, і в кіно (успадкований талант актора: «кров – велика справа» – як казав відомий персонаж класика), і навіть (нехай епізодично) у житті, переживаючи, як кожен справжній митець і людина, і страх (смерті, зрадництва, творчої імпотенції, нелюбові, самотності…), захищаючись від себе і світу гумором, іронією, титулами, власне творчістю, коханням, любов’ю, коханням-любов’ю і любов’ю-коханням.

У цьому творі багато сповідей, розмов із Всевишнім та із собою, самогубств, каяття, лукавства, гідності й негідності, інтуїції, психології, ідеології, філософії, літератури та життя, життя в літературі… доносів, пасквілів: «Іноді мені здається, що справа не в Cталінові чи Хрущові, не в Балицькому, Ягоді, Єжові, Берія чи ще комусь, а в тих, хто дає їм «поживу» у вигляді доносів, часто неправдивих. Це, насамперед, заздрісники – у нашому літсередовищі їх ой як багато! От здасться комусь, що ти пишеш краще за нього, от уже й шукає він у твоїх творах націоналістичних чи ще якихось «бліх», і, знайшовши (або й просто придумавши) громить тебе на сторінках друкованих органів, одночасно направивши копії “рецензій” в органи каральні».

Все в історичному контексті, і все – як про сучасся, про вічне.

Цікаво і закономірно.

Особливо важлива, на мій погляд, трагікомедійне, драматичне, екзистенційне протистояння віри в Бога та ідей комунізму в душі Тичини, тобто виразно зовнішнього та внутрішнього світів, позитивістського, метафізичного, релігійного.

Ця битва вселенського, фаустівського, дантівського діапазону очевидно найбільше підточувала духовні, душевні та й фізичні сили поета, і ми так і не знаємо: виграв чи програв він її у сфері, де перемогу від поразки людина відрізнити не може, лише впадає у спокусу судити ближнього, особливо, якщо ближній… інший поет, адже, як писав О. Пушкін про втрачені записки Дж. Байрона: «Натовп жадібно читає сповіді, записки і т.п., тому що в підлості своєї радіє приниженню високого, слабостям того, хто може. При відкритті будь-якої гидоти він у захопленні. Він малий, як ми, він мерзенний як ми! Брешете, негідники! Він малий і огидний – не так, як ви – інакше»…

Тобто кожному з нас самому вирішувати, мудруючи серцем, як ставитися до того чи іншого поета, у нашому випадку – камертонного Павла Тичини, який їхав віщим сонним санним слідом із Великої Багачки після ювілею кобзаря Ф. Д. Кушнерика напередодні війни, та його захопленого інтерпретатора, нашого сучасника – Ігоря Ольшевського.

Аз грішний у захопленні від цієї емоційної інтерпретації, бо й література – це історія емоцій.

Хочете – вірте…

Але прочитайте.