6

Ігор Ольшевський

До речі, цікавий момент. Як відомо, другий рядок першої строфи у класичному тексті лермонтовського вірша згучить так: “Сквозь туман кремнистый путь блестит”. У такому вигляді він і з’явився друком в “Отечественных записках” через два роки після загибелі Поета. Шевченко у щоденнику цитує цей рядок, починаючи його словами: “Предо мной…” Підвела пам’ять? Чи, окрім класичного, існував ще й, так би мовити, “народний” варіант? А може, Тарас Григорович “пристосував” ці рядки до краєвиду, баченого саме ним? Тиха місячна, зоряна ніч – який же тут туман? Можна думати як завгодно. Тільки ж і у Михайла Юрійовича не йдеться про туман як явище погоди – адже в небесах торжественно и чудно” і земля спить у сяйві місяця (“в сияньи голубом”).

Туман тут – синонім темряви, але не лише нічної – вона вкриває майбутнє Поета, якому лишається лише передчувати (а може, зчитувати зоряні пророцтва, як згодом Зеров питатиме про свою долю в Антареса?) – бо ж до горезвісної дуелі зоставалось кілька місяців, і навіть, якби вона скінчилась нічим, він, напевно, здогадувався, що його, як невгодного, так чи інакше “приберуть” (можливо під виглядом героїчної загибелі у бою чи ще якось). До речі, чув я думку, коли був на Кавказі, що й не Мартинов стріляв у Поета, а хтось третій…

У всякому разі ті, хто були зацікавлені у смерті Поета, прогадали – чий би не був постріл, він зробив Лермонтова безсмертним. Щоб знищити людину, зовсім не обов’язково вбивати, можна просто назавжди кинути тінь на її добре ім’я. Тож ті, хто бажав би викреслити Поета з історії літератури й пам’яті людської, мали б позбавити життя не його, а Мартинова, й списати все на Михайла Юрійовича, і хай хоч скільки разів він би виправдовувався, що стріляв угору… А потім ще й виставити вбитого як “поета-мученика” (адже, кажуть, він теж писав вірші, й нібито некепські). На Лермонтові тоді справді була б пляма на все життя… І вчили б діти у школі (певен, що не залюбки) Мартинова. Тому мені щось не дуже віриться у версію про третього вбивцю, хоча хтозна?.. І чи можемо ми з певністю стверджувати, що Микола Міхновський, Сергій Єсенін, Володимир Маяковський, Аркадій Казка й Рита, Риточка Нещадименко – жриця з Курбасового храму мистецтва (Боже, невже я її досі люблю – тільки вже в Ліді?) – самі звели рахунки з життям?..

“Сквозь туман кремнистый путь блестит…”

А все ж таки: був у Лермонтова шанс вижити, а чи ні? Якщо він бачив у тьмі крем’янистий шлях, а не обрив, не прірву, смію думати, що був, але чи, виживши, він був би тим, ким став після смерті? А Шевченко? А Чумак? А той же Маяковський? От я теж поки що живий, – ні по СВУ не “загримів”, ні по пізніших справах, – і ніби в милостях у влади, й матеріальний статок маю пристойний, а де ж мої сучасні поезії рівня “Сонячних Кларнетів” чи “Вітру з України”? А взагалі, все це – ворожіння на кавовій гущі. В Історії все відбувається так, як відбувається…

Місяць осяває сніжисту путь до станції… Холодно… Хочеться до Києва… Там Ліда, Катерина Кузьмівна… Тепла квартира з усіма зручностями… Моя бібліотека… Є спогади, що Пушкін в останні хвилини життя, звертаючись до книг, мовив: “Прощавайте, друзі!” Так, це, мабуть, єдині друзі, які не зрадять. Якщо, звісно, не зрадиш їх сам…

А як там вірш про ювілей? Може, поки їду, ще щось прийде до голови?

Іноді поетичні рядки може навіяти ритм якогось технічного засобу, що працює у присутності поета – скажімо, швейної машини чи друкарської. Я вже казав, що не дуже люблю їздити потягом, але ж частенько доводиться, й нікуди тоді подітися від ямбічного ритму вагонних коліс. Не можу позбутися думки, що саме вони надиктували Олександрові Олесю його “Чари ночі”. Порівняймо:

Та- дá- та-дá, та- дá- та – дá, // та-дá – та- дá, та- дá- та-дá!

Смі-ють- ся, плá- чуть сó- лов’ – ї. // І б’ють піс- ня- ми в грý- у – ди!

Навіть амфібрахічне закінчення другого рядка на письмі не суперечить “ямбові” потяга. Якщо сприймати й співати цей вірш як пісню, то затягування “гру-у-ди” повністю “вписується” у згаданий ритм (особливо, коли виконуватиї у повільнішому, аніж стукіт коліс, темпі) [31]. А зараз чому лунає в мені “Выхожу один я на дорогу…”? Чи не біг коней, чи не скрип снігу навіює його мені? Схоже. Хоча ні. Метрика лермонтовського шедевру проста лише зовні. Це не хорей у чистому вигляді, як може здатися. Візьмо бодай перший рядок, що римується з третім “жіночою” римою. Уже перше слово “выхожу” передбачає анапест, “один я” – вже амфібрахій, і лише закінчення – “на дорогу”, – можна в принципі назвати хореїчним. Другий рядок (з четвертим римується “чоловічою” римою) починається з анапеста (“сквозь туман”), продовжується амфібрахієм (“кремнистый”), але завершується знову ж таки анапестом (“путь блестит”). Біг же конячок – однозначно “хореїчний”:

Скрип-скрип, скрип-скрип, скрип-скрип, скрип-скрип, скрип-скрип!

Лер – мон – то – ву шлях у тьмі ма – я – чив…

О! Ще один рядок є! А далі що? Може, “прив’язати” його до “кушнериківських” вражень – як контраст? Ану, напруж, Павлусю, свою фантазію, якщо від неї ще щось лишилося. Невже академік зовсім заступив у тобі поета? Чи, може, сталося гірше – те, що казав Хвильовий про Еллана? [32]

“Маячив” – “побачив”. На дієслівні рими перейшов, друже… “Радий я, що все оце побачив…” – так, чи як? Нехай так… Тепер треба мотивувати цю радість, спроектувавши на “шлях у пітьмі”, зрозуміло, протиставивши йому “світлий шлях” (так, до речі, зветься нова кінокартина з Любов’ю Орловою в головній ролі – мила, добра комедія, трохи стилізована під казку про сучасну “Попелюшку”, котра з неписьменного сільського дівчати стала знатною ткалею) [33]: “Нам же шлях освітлений весь час!” А й справді, й не лише вдень – сонцем, а вночі – місяцем. І вдень, і вночі, в ясну і хмарну пору, видющим і навіть незрячим (як-от Федір Кушнерик) осяває нам шлях Сонце Величних Ідей Леніна – Сталіна…

– Павлусю, це ти для кого зараз сказав, чи то пак подумав? Невже таки віриш, що твої думки можуть підслухати? І хіба той, хто це зробить, не здатен збагнути, що тобою (навіть у цих “великих літерах” – хтозна, може, і їх можна відчути?) рухає зовсім не любов, а страх, банальний інстинкт самозбереження?

Ну, не треба робити з мене безнадійного боягуза – так ніби я розкидаюсь іменами вождів направо й наліво, аби тільки шкуру свою врятувати. Згадую їх часто, це так, але лиш там, де це доречно – без профанації. Адже згодьмося: було б дивно вкладати слова про Леніна чи Сталіна у вуста Давида Гурамішвілі або Григорія Сковороди, чи в пісню про Джона Болла, котрий жив у ХІV столітті. Тож там, де йдеться про часи давні й немає прив’язки до сучасності – немає й згадок ні про одного, ні про іншого. Інша річ, коли мовиться про часи нинішні – як сказав Володимир Ілліч: “Жити в суспільстві й бути вільним від супільства не можна”. А Карл Маркс мовив: “Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість”. Раз це стосується всіх людей, отже, стосується і нас, митців…

– Красиво говориш, Павлусю, але зізнайся, страх-то твій нікуди не подівся, просто ти намагаєшся його виправдати, виступаєш його адвокатом. І об’єкт твого страху відомий – влада. Сам Олександр Білецький (а ви ж друзі!) якось тобі це закинув.

Він має рацію, але не зовсім. Я боюся не так самої влади, як її надміру запопадливих представників на місцях, боюся критиків, котрі доноси на колег зробили одним із модних літературних жанрів, боюся кар’єристів і заздрісників від літератури, які прикриваються високоідейними гаслами, не маючи в душі нічого святого, зрештою, боюся й справжніх ворогів (троцькістів, бухарінців та інших), які можуть пролізти в структури цієї влади й чинити беззаконня від її імені, й ти про це прекрасно знаєш.

– Боїшся ворогів і сам же їх виправдовуєш…“Якщо він – ворог, тоді я – хто?” – це ж твої слова.

Не підмінюй поняття. Ці слова стосуються моїх колег, у чиїй “ворожості” я серйозно сумніваюся, й цілком можливо, що арештували їх (а когось і розстріляли) за обмовами тих, про кого я щойно мовив. Щоб розчистити дорогу бездарності й посередності, треба позбутися талантів. Окрім того, в органах могло засісти чимало істинних ворогів – я вже говорив про Бáлицького, Ягóду, Єжова…

– А Самого боїшся чи не найбільше – тому й славиш!

Тут не все так просто. Не в самому лише страхові річ, а в тому, що втративши замолоду, а то й в отроцтві батьків, людина все життя підсвідомо шукає їх у людях, котрі її оточують і навіть тих, хто знаходиться далеко, але відомі їй своєю вдачею і діяннями. Зрозуміло, що ні батька, ні матір не вибирають, і замінити рідних не може ніхто, а проте іноді вдається зустріти людей, які певною мірою компенсують їх відсутність у нашому житті. Наприклад, матір свою – Марію Василівну Савицьку, – я іноді подумки зву “мамою першою”, бо пощастило зустріти жінку, котра теж прийняла мене як сина. Це Лідина матуся Катерина Кузьмівна Папарук. З батьком складніше, бо вдачі він був нелегкої – ясна річ, любив нас, навчав спільній праці, слідкував, щоб ніхто не сидів без діла, по своєму дбав про наш духовний розвиток (читання вголос, співи), мав певні таланти (грав на гармонії, часто завершував свої листи в риму чи, як говорили в селі, “до приклáду”), любив розповідати про своє життя (ми завжди з нетерпінням чекали цих спогадів):

…Пам’ятаю ніч,

Як малим я був:

Вся сім’я сидить на призьбі,

Дід схиливсь, заснув…

Батько каже нам

Про минулі дні,

Про свої пригоди, мрії

Молоді, ясні.

І зітхаєм ми:

Гей, було колись!

Дід спросоння щось буркоче, –

Він зовсім схиливсь…

Тиша, тиша скрізь.

Батько теж мовчить.

Лиш за хатою широкий

Осокор шумить…

Але при цьому батько був не лише добрим, а й суворим, подекуди деспотичним – і до матері, й до дітей (злидні, гарячковита вдача й горілка нерідко сприяли цьому):

Пам’ятаю ще.

Літня ніч, ясна.

Нас збудила бійка, галас:

“Змовкнеш, навісна?”

Мати плаче… “Цить!

Чуєш ти чи ні?”

– Ох, та що ж тобі зробила!

Що – скажи мені!

«Геть з очей!.. їй “що”!

Діти! Знов на піч?

Ах ви, кляті…” – й ну нас бити.

І дивилась ніч…

І мовчала ніч,

Що нас п’яний б’є,

Що за коси жінку крутить,

Лає, та плює!..

…Я отямивсь – двір…

Я підвівся, сів.

Мати плакала на призьбі,

Осокор шумів…

Пам’ятаю, як тяжко вражений був я смертю малого братика Костика (й досі не знаю, чи то батькові побої спричинили його хворобу, чи це був трагічний збіг обставин – адже за відсутності кваліфікованого лікування вік багатьох сільських дітей був коротким). Та пам’ятаю і те, як над померлим батьком безутішно ридала мати… У Михайлові Коцюбинському, котрий радо простягнув мені руку підтримки, вперше змусивши мене побачити у своїх писаннях побачити “те нове, чого не знав раніш”, я набув батька духовного. За всієї його вимогливості, не було в Михайлові Михайловичу (принаймні щодо мене) жодної жорсткості, не кажучи вже про агресивність.

То, може, все-таки бракувало мені в ньому саме отієї грані, яка робила образ рідного батька таким контрастним? Може, тому й тривають донині символічні його пошуки у людях, із якими мене зводить життя, і в Сталінові я теж намагаюся віднайти саме суворого батька, хоч і здатного покарати за найменшу провину, але здатного й захистити, як захистив він мене, нагородивши орденом? Звісно, нагороду вручав не він, а Михайло Іванович Калінін – “всесоюзний староста Калинич”, – але ідея, поза всяким сумнівом, С а м о г о…

Доторк до плеча. Аспірант:

– Ви щось сказали, Павле Григоровичу?

Тю, та це ж я, мабуть, незчувся, як почав таки висловлювати свої думки вголос. Ну, якщо в і н чув лише останні фрази – нічого крамольного в них, сподіваюсь, не знайде. А якщо чув весь мій “діалог із собою”?

Знову намагаюся відповідати якомога спокійніше:

– Та це я вже вірша про ювілей Федора Даниловича в умі “накидаю”. Приїду – запишу.

– Словом, весь час працюєте, навіть у дорозі?

– Еге ж, – погоджуюсь, – так воно і є…

– Ви знаєте, я вам навіть трохи заздрю. Мені дорога завжди розсіює думки.

– Як кому…

Повірив? Чи тільки зробив вигляд? А що, зрештою, в тебе проти нього? Чи є в тебе підстави вважати цього молодика донощиком, коли ти майже ніколи, по суті, його не бачив і не чув про нього? Тільки через те, що пильно на тебе дивиться? А може, він вірші твої любить, і гордий від того, що їде поруч із такою людиною. Через те, що мовчун? Так зараз треба більше остерігатися не мовчунів, а балакунів-провокаторів. Із собою вже розмовляєш, а скоро й тіні своєї боятимешся – так і Тодосем стати недовго… Тож забудь, голубе, про все й милуйся зоряним небом, яке ти так любиш, слухай Музику Зір, поки доступна вона для тебе – адже страх убиває ще й не такі здібності… Або продовжуй складати вірша…

“Выхожу один я на дорогу”, –

в цих словах ой скільки гіркоти!

Ми ж співаєм сонцю перемогу,

сонечку, з яким нам легко йти!

Працювать – сумлінно та почеськи!

Заспівать – на весь широкий світ!

Тепер треба подумати над завершенням. Ще два рядочки і – стоп…

Інший погляд – уже не збоку, а згори, але в мене він не викликає тривоги – навпаки, це знак, що все лихе минеться. Зрештою, відчуваю я його давно – ще з пісківського дитинства, та особливо з тих пір, коли Микола Ілліч (уже в Чернігові) виводив нас, бурсаків, пізно ввечері у двір і роз’яснював розташування сузір’їв і назви зірок. Завжди, коли я зводив очі до неба, мою увагу привертала чільна зоря в навколополярному сузір’ї Візничого, яку ще звуть Капеллою. Її світло сприймалося як погляд живої, розумної істоти – пильний, осмислений, наче людський… Зазвичай золотава, у морозяні ночі вона мені здавалася (й нині здається) ледь зеленкуватою. Не зеленою, а лише трохи-трохи зеленкуватою [34]. Цей ледве помітний відтінок для мене співвідносний із кольором надії на те, що морози не вічні, за зимою завжди приходить весна, й коли вона настане, Капелла знову дивитиметься з неба звичним своїм золотавим оком [35].

Якось – уже в Харкові, – десь через рік після того, як ми стали близькими з Лідою (і, зрозуміло, по її від’їзді я сумував за нею ще більше, аніж до цього) трапилася мені до рук збірка оповідань і новел американського письменника

О. Генрі в російських перекладах (спільне московсько-петроградське, ні, здається, вже ленінградське видання). Не пригадаю, хто мені її приніс – чи не Остап Вишня? – а назву вона мала “Таинственный маскарад” [36], і була там новела “Комната с фонарём” (“Кімната з ліхтарем”) [37]. Ішлося в ній про дівчину-друкарку міс Лісон, котра знімала у будинку такої собі місіс Паркер тісненьку кімнатку під самим дахом, без жодних умов, де за вікно правив невеликий скляний люк у стелі, й через цей люк щоночі милувалася яскравою зіркою – для астрономів це була гамма Касіопеї, а сама міс Лісон дала їй імення “Біллі Джексон”. Далі з героїнею трапляється нещастя – її звільняють зі служби й відмовляють у прийомі на будь-яку іншу роботу. Дівчині загрожує голодна смерть, але на півкроку від трагедії її рятує лікар, котрого звуть… Вільям Джексон (себто, по суті, так, як і улюблену зірку міс Лісон).

Моє перше “помешкання” у Харкові (за Василевою “протекцією” – у редакції “Селянської правди”, що в однім коридорі була з редакцією “Вістей ВУЦВК”) хоч і не було на горищі, але містилося у… колишній ванній кімнаті, в якій були лише стіл, ніжки якого стояли у наповнених водою “АРівських” [38] бляшанках з-під згущеного маїсового молока (захист від пацюків), і табуретку, а за ліжко правили стоси старих газет. За Києвом нудьгував страшенно, хоч там було для мене чимало загроз, і на папір виливалися аж ніяк не бадьорі й не веселі рядки:

Хоч як його не проклинай,

а все ж то тягне до Дніпра,

до нагористої землі.

Ой тяжко, тісно тут мені!

Коли ставало зовсім гірко, виходив уночі на вулицю й дивився, чи є на небі Капелла, супутниця мого дитинства й отроцтва. Її зоряний погляд мені був чимось схожий на Лідин, і я подумки так і звав її, й розмовляв із нею, як з Лідусею. “Дай про себе вісточку, бо умру” – написав я тоді своїй Пушиночці, й вона, наче той Біллі Джексон, приїхала, щоб урятувати мене. Тож читаючи згодом О. Генрі, я чудово розумів ситуацію героїні новели.

З тих пір, коли доля мене заносить далеко від рідного дому, шукаю на небі золотаву (а подекуди зеленкувату) альфу Візничого, і відчуваю себе якщо не вдома, то принаймні з Лідою… [39]

Знову аспірант:

– Бачите вогники? То Яреськи.

Спасибі, мій молодий друже! Над завершенням вірша вже нема чого й думати – само проситься:

…Сніг скрипить. Вже близько он Яреськи,

“И звезда с звездою говорит”.

Тепер не забутися б записати – чи у вагоні, чи вже вдома. На душі зараз легко і майже не страшно. А станція все ближче… Скоро на потяг – і до Києва. До Ліди…

Примітки

31. Український композитор Василь Безкоровайний згодом написав на ці слова чудовий романс із наспівною, дуже ліричною мелодією. Є й інші варіанти (прим. авт.).

32. Йдеться про мовлену в полемічному запалі фразу Миколи Хвильового про те, що “політик Блакитний повісив у собі поета Еллана”.

33. Фільм Григорія Александрова “Світлий шлях” вийшов на екрани 8 жовтня 1940 року.

34. Гадаю, саме цю зірку описав Павло Григорович у пізніших творах – “Похороні друга” (1942) та незавершеній поемі “Подорож до Іхтімана” (1950–1967) (прим. авт.).

35. Взагалі “ока” в Капелли два – це спектрально-подвійна зоря (прим. авт.).

36. Книжка “Таинственный маскарад” (у перекладі Зіновія Львовського) вийшла тоді у видавництві “Новелла” (Москва – Леніград, 1924).

37. Зазвичай оригінальну назву “ The Skylight Room” перекладають як “Кімната на горищі”.

38. АРА – організація допомоги потерпілим під час Першої світової війни. Існувала у США в 1919–1923 роках.

39. Натяки на паралель “зірка – дружина” вряди-годи прохоплюються в “Подорожі до Іхтімана” (прим. авт.).