3
Ігор Ольшевський
І от у ніч з 24-го на 25-те січня дивлюсь я у вікно на Арктура й Спіку, а вони – ні згуку. І сяйво інших не те що не зливається в симфонію, а навіть кожна сама по собі – соло! – не згучить. Не дзвонять більше… І зоря з зорею більш не гомонить… А колись навіть “крики” зоряні чув (в Алупці у 1926-му).
Чесно кажучи, занепокоївся я не на жарт. А що, як це прогресуватиме й після втрати надчуттєвості я позбудусь і елементарного музикального слуху, а там і чуття ритму втрачу, і вірші не зможу писати? А хіба я їх зараз пишу? Якщо глянути правді у вічі, мої витвори – це, за малими винятками, звичайні заримовані відгуки на ту чи іншу подію, на які спромігся б і пересічний графоман. “Сковороду” ж так і не завершив. Двадцять три роки б’юсь над поемою-симфонією, а у світ виходять тільки деякі фрагменти – як звичайні вірші (“Джміль і Метелик”, “Пісня про Джона Болла” тощо). Спасибі львів’янам – ще за Польщі передрукували зі “Шляхів мистецтва” кілька уривків і видали окремою книжечкою. Тепер я її мушу ховати в другому ряду біблітеки, бо ж вийшла в “буржуазно-націоналістичному” видавництві.
Коли трапляється взяти до рук її, чи іншу “крамолу”, нікого – ні друзів, ні знайомих, ні навіть дружину туди не пускаю. То, може, Музику Зір закрито для мене, через те, що посварився з Лідою? Та й як там посварився? Просто суворим тоном нагадав, щоб не заходила до кабінету без мого дозволу. Вона ж – у сльози… Я взагалі-то, коли беру для читання книги з внутрішнього ряду, замикаю цю кімнату на ключ, а тут забув, і Ліда увійшла (я саме перечитував “Камену” Миколи Зерова). Ясна річ, дружина – рідна людина, однодумниця, кохає мене і “здати” не може (принаймні, я так гадаю, хоч тортур на допитах і чоловіки, бува, не витримують), але суто по-жіночому може комусь проговоритися, а багатьом тільки подай – заздрісників не бракує…
Хтось посаді заздрить, хтось званню академіка, хтось – гонорарам за видання й перевидання, а хтось навіть тому, що ходжу на волі… Може, я все-таки занадто різким був із Лідусиком – моєю Пушиночкою? Та й повівся, як останній боягуз, подібно до того, як колись, у часи арештів у справі СВУ, намагався всіх переконати, що не був на іменинах у Людмили Старицької-Черняхівської – навіть сам себе змусив у те повірити, й нині навіть, якби й хотів, не зміг би точно відтворити, що там відбувалося й хто був зі мною – ніби хтось (я?) взяв якусь особливу гумку і стер з пам’яті. Ні, Людмилу Михайлівну пам’ятаю як людину, а от подробиці іменин… Але ж у конфлікті з Лідою Катерина Кузьмівна стала на мій бік… Та й перепросив я потім Лідусю, й вона одразу заспокоїлася, і вже сміялася. На щічках у неї, як вона сміється, ямки..
Поза всяким сумнівом, ця жінка з’явилася в моєму житті невипадково – ще коли тільки-но прийшов до Папаруків на квартиру, мені наснилась мати й мовила ті самі слова, які сказала мені малому, коли я допомагав їй устати з долівки після батькових побоїв. Потім, у 1938-му, я ці слова увів до вірша-спомину про той страшний день:
– Рости ж ти, мій сину, такий, як дубочок!
Хай суджену доля пошле тобі чисту –
таку, як ото за вікном та берізка.
Сон із маминими словами повторювався неодноразово – й після кількох днів страху, коли Ліда, ризикуючи життям, відвідувала мене на Байковому, де я переховувався від денікінців, і потім, коли, прочитавши “Плач Ярославни” і впізнавши себе у князеві, Ліда приїхала до Харкова і ми вперше стали близькими, і тоді, коли іншим жінкам – тій же Оксані Петрусенко (“Ой рано, рано, дуже рано, Оксано, ти від нас пішла…”), – вдавалося закружляти мене у вихорі короткочасних “романів” (після таких снів почуття згасало і знову поверталося до Ліди), й навіть кілька літ тому, коли я все ще не міг наважитися на остаточний крок, який би поставив крапку на моєму парубоцтві, й представляв гостям Ліду як свою бібліотекарку. Щоразу згадував ці слова й коли Ліда одягала білу сукню. А тієї ночі матуся нічого не говорила – лише дивилася докірливим поглядом: мовляв, не ображай, Павлусю, мою невісточку (луною відгукнулося з 20-го року Михайлове: “Не обижайте моєї Олюні!”).
Чи ця дивна тиша – така не схожа на звичні музичні павзи, – через те, що повірив Лідиному “спиться – сниться” і не став довідуватися, що там з Олею?.. Та ж тижні через три після того жахного сну я отримав від неї листа, що все у них гаразд – хіба що діти трохи застудилися на Різдво, але вже здорові. Чого ж зорі мовчать? Силував себе уявити, що все-таки щось чую. Якщо Іван Франко – земний Арктур, то, можливо, реальний Арктур – це Франко серед зір і, ймовірно, він виношує вселенську поему-симфонію про тамтешнього – зоряного! – Мойсея, й тому мовчить. А інші зорі? Не хочуть заважати Таїнству Творення?
…Чого моя мати берізку любила?
Чого моя мати дубок поважала?
“Рости ж ти, мій сину, такий, як дубочок… Дубочок малий проти вітру упертий…” Проти вітру упертий… Це ж було материнське благословення на відповідний спосіб життя. А чи був я упертим проти вітру? Напевно, ні. Символіст у “Сонячних Кларнетах”, футурист у “Поетам нової формації”, “неокласик” у гекзаметрах. Віруючий у “Скорбній Матері” й атеїст у “Я знаю…”. Національно свідомий у “Золотому гомоні”, анархіст (а може, просто істерик, до краю нажаханий денікінщиною й переховуванням на цвинтарі) в “Паліть універсали…”, співець нової влади у “Партія веде”… Куди віяв вітер, туди й хилився… Не дубок, а верба (“гнуться, гнуться, гнуться верби”) чи тополя (“вітер з бемолями грається тополями”)… То, може, вся причина якраз у цьому? Бо ж і вірші тепер пішли – не вірші, а суцільна газета. Жодного яскравого образу, жодної живої думки. До “Сковороди” з таким псевдонатхненням годі й підступатися… Навряд чи мав рацію Євген Маланюк у 1924 році, коли писав, що від “кларнета” мого “пофарбована дудка зосталась” (Володимир Сосюра – спасибі йому! – тоді мене захистив у поемі “Відповідь”) [13], а от зараз, боюсь, таки його, Маланюкова, правда… Книжку з цим віршем зберігаю там же таки – в потайному ряду…
А якщо на якийсь час просто замовкнути й не писати нічого ні за, ні, тим паче, проти? Або ж поринути в переклади, як Пастернак… Е, ні… “Поздно, Паша”, – як сказав би Николай Асєєв. Це можна було б зробити хіба що до “Чернігова”. А нині ніхто не дасть мені “залягти на дно” – хоча б уже тому, що я депутат, публічна людина, академік. Будь-яка відмова відгукнутись на злободенні події статтею або публіцистичним віршем, розцінюватиметься як протиставлення себе народові (а я ж обіцяв, коли ордена отримував, що “із ним буду жить життям одним”), неприйняття соціалістичних перетворень і перемог, зрештою, радянської влади – і марш, колишній поете, на перековку в “край білих ведмедів”, яких досі бачив лише в зоопарку. Може, для літератури це був би радше прибідок, аніж біда (без Тичини – особливо теперішнього, – українське і загалом радянське красне письменство якось би обійшлося), але ж я неминуче “потяг” би за собою і Ліду, і Катерину Кузьмівну (як “членів родини ворога народу”). А ще ж брати (обидва, хоч і короткий час, побували за гратами), сестри, інші родичі…
Але хіба ж я в житті тільки те й робив, що тремтів за свою шкуру? Звісно, свого часу каявся в “Комуністі” за “Чистила мати картоплю…”, і писав те, чого вимагали владці, але ж зумів (щоправда, не без допомоги Миколи Скрипника, Панаса Любченка та й Василя) врятувати Женю в 1923 році, коли над ним (а зрештою, й наді мною) нависла загроза ув’язнення. Хто був вершителем його долі, принаймні на рівні Чернігівської ЧК? Дай Бог пам’яті, здається, якийсь Цікліс чи Цепліс. Ні, мабуть, таки Цікліс. Та ще росіянин Новиков. Вони були дуже здивовані, що я добре знаю латиську літературу. Цей подив багато в чому спрацював на користь і Євгенову, й мою – адже образ “запеклих українських буржуазних націоналістів Тичин” розвіявся тоді в прах… Та й старшого брата – Івана, – у 1938-му, звернувшись до Хрущова, дивом з тюрми витяг [14]. Перед Микитою Сергійовичем (ой, нередбачуваний він чоловік – все залежить від його настрою, від того, з якої “ноги” він устане) клопотався я й за долю заарештованого поета Миколи Філянського. Перший секретар дав розпорядження терміново розслідувати цю справу. Щоправда, минуло вже понад рік, а результату щось не чуть, тоді як Василь Мисик уже на волі (писав мені, що хоче поновитися в Спілці – треба допомогти), та, кажуть, що й Іван Багряний (той, котрий “Скельку” написав), і березілець Йосип Гірняк теж повернулися з таборів [15]. Ой, схоже, немає вже Миколи Григоровича… Якщо він – ворог, тоді я – хто?
Та й писав я не тільки те, що від мене вимагали. Он три роки тому, коли відпочивав у Криму, в Хараксі, знову відчув особливе піднесення, оте “в грудях спочуття безкрає” – як 1919 року в Києві та у 1926-му в Алупці, – що тут же таки вилилося в сонет. І це у тридцять сьомому, коли Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович – либонь, найкращі сонетярі пожовтневої України, – вже поневірялися десь на Півночі (нині, схоже, вже не живе жоден із них), коли на сонет, попри те, що Максим Рильський (“Знак терезів”) і Володимир Сосюра (“Люблю тебе, доба переходова…”), “реабілітували” цю поетичну форму, довівши її здатність служити Сучасності, багато хто ще дивився недовірливим поглядом:
Вже світ. З постелі встав я. Санаторій
ще спить кругом. Лиш смарагдовий сад
пташок збудив, що снів своїх, історій
ніяк не ущебечуть. Ранку рад,
садовник кишку тягне: він струмками
між листям шумко шелестить. Гора
Ай-Петрі рожевіє. Ніжні плями
й на сході теж,– проміння б’є. Пора!
І я до моря йду. І мов неволюсь –
затримуюсь. Бо щось в мені дзвенить
ще звечора! А що – чолом начóлюсь –
не знаю й сам. Аж тут вгорі умить
аероплан. Згадав! Це ж наші полюс
перелетіли. Полюс! Сонце! Жить!
Комусь це може здатися банальним злободенним відгуком на події – переліт відомими “сталінськими соколами” Валерієм Чкаловим (вічна йому пам’ять!), Георгієм Байдуковим та Олександром Бєляковим із Ванкувера до Москви через Північний полюс, а потім подібний, здійснений Михайлом Громовим, Андрієм Юмашевим та Сергієм Даниліним (уже з Москви до Сан-Джасінто у Каліфорнії), – але насправді твір народився, либонь, через півмісяця після останнього перельоту, як осмислення звершення, здійсненого цими відважними льотчиками: адже кожен успіх нашої авіації – це крок до освоєння Космосу, яке – вірю! – таки відбудеться, крок, котрий змушує людину спрямовувати погляд у Небо. Чому ж воно нині мовчить?
Такі от думки не давали мені ані спокійно спати, ані повноцінно працювати аж до кінця січня. Лише на початку лютого, коли я, стомлений безсонням, буквально “відключився” й поринув у якесь дивне існування між сном і дійсністю, до мене долинули згуки Музики Зір. Підійшовши в напівсні до вікна й глянувши на зоряне небо, зрозумів, що йдуть вони саме звідти. Траплялися звісно, й періоди тиші, але це були звичні “павзи”, без яких кожній музиці – й земній, і космічній, – ніби чогось бракує.
То що ц е було? Пересторога, щоб не лукавив?
“Выхожу один я на дорогу…”
Міст загримкотів попереду. Знову доторк до плеча.
– Псьол! – почулося зліва.
Так, це Псьол, а в давнину мав назву Псло. Про цю річку гарну поему колись склав Василь Алешко – якраз тоді Дніпрогес мали будувати (а Псьол же в Дніпро впадає). Без жодних агіток написав про ріку, наче про живу істоту. Як зараз пам’ятаю:
Вода – в рожевих гребінцях –
Ось-ось, здається, запалає…
Тут сильна течія, глибінь… Але вода
Так тихо й тепло хлюпотить
І краплями прозорими спадає
З весла…
Навколо тиша. Ні душі.
Лише густі очерети
Лагідно, стиха шелестять,
Немов запитують:
Хто ти?..
Або ж:
А Псьол і бризкає й сміється,
Бо путь і радісна й легка.
Вперед, докупи – і поллється
Широка радісна ріка!
Свої всі води до краплини –
Джерела срібного добра –
Псьол уперед несе і кине
На груди сивого Дніпра,
На Дніпрельстан! На допомогу!..
Біжить, хвилюється притока,
Щоб виріс на ясну дорогу
Дніпровий горб, міцний, високий.
Щоб забуяла творча сила.
Закрасувалася, зросла.
Щоб чорноземний степ збудила
Й життям по вінця налила!
Пам’ятаю, як 1919 року Алешко надіслав з Харкова свій текст революційного гімну УСРР на конкурс, що проводився в Києві при Всевидаті (переміг тоді текст “Інтернаціоналу” Ежена Потьє, перекладений Миколою Вороним – його й нині нерідко співають, не згадуючи імені перекладача, теж заарештованого і навряд чи живого нині) [16]. Перетиналися наші дороги з Василем і в Харкові, разом публікувалися у “Шляхах мистецтва” (пригадую в першому числі за 1921-й рік його футуристичні поезії “Пек” та “Бузівок”, а у другому – за цей же рік, – мої “В космічному оркестрі” та “Живем комуною”). Невдовзі Алешко залишив Харків, перебрався до Сум, поринув у газетну поденщину і як поет замовк. Зараз начебто живе на околиці Сум і майже нічого не пише. Шкода, бо хоч і нерівний автор, а проте Божа іскра в ньому є (чи, принаймні, була)…
– Краса яка! – знову зліва.
А таки краса! Здається, до зір не більш, аніж якийсь кілометр: кіньми доїхати до обрію, де земля з небом стрічається, і – просто в Космос. Але ні, він так просто до себе не допускає: ми наближаємось, а він віддаляється й знову кличе нас. “Знов передня вниз пішла підвода… Кілометр – не більш до небозвода…” Так і тягне на рими. “Тільки ж він (небозвід) біжить собі й тіка…” А до “тіка” яка рима? “Тонка”, “рука”, “п’янка”, “будь-яка”… О, а про “ріку” забув – який сором… Ми ж тільки що Псьол (чи Псло) переїхали! “Міст загримкотів – це Псьол-ріка…” А що як поміняти рядки – четвертий зробити другим, а третій четвертим? Здається, некепсько. Записати б…
Враз передня вниз пішла підвода.
Міст загримкотів – це Псьол-ріка.
Кілометр – не більш до небозвода,
тільки ж він біжить собі й тіка.
І хай собі тікає! Смисл життя якраз у тому, щоб доганяти, прагнути до висот, мріяти про Небо, де, цілком можливо, є такі ж населені світи, про які говорив Джордано Бруно, й напевно, мав слушність – адже написано у Євангелії він Івана (ще з семінарії запам’яталося): “В доме Отца Моего обителей много” (чи, в Кулішевому варіанті: “В дому Отця мого осель багато”). Думка матеріальна і кожен помисел, спрямований до Неба, наближає нас до Безмежності й реальним робить у майбутньому освоєння Всесвіту (й фізичне теж, бо хтозна яких вершин може сягти наша наука, але насамперед духовне). Коли мої поетичні передбачення справджуються, іноді стає просто страшно – х т о мені ц е підказує й чим ц е, зрештою, завершиться? 1921 року, згадуючи дворічної давності переховування на Байковому, я написав “Фугу”, яку згодом включив до збірки “Вітер з України”. Микола Костьович [17] критично до неї поставився, та й я сам тоді вважав її специфічно інструментальною поезією, написаною, можливо, “замість” когось із наших композиторів – скажімо Михайла Вериківського чи Пилипа Козицького. Та проте й мрії свої про Прийдешнє висловив:
Думки ріка
і радіострум, мов безумна рука,
роздверять космос. І не буде замка.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так, так, зникнуть злидні й злед.
Зникне націй ворожнеча,
і межі запланет розсунуться,
і ми свій круг повторимо
у вічнім рості
до безконечності!.. [18]
Через дев’ять років, у 1930-му, в пресі з’явилось повідомлення, що американець Клайд Вільям Томбо відкрив занептунову планету. Отже, “межі запланет” уже почали розсуватись [19]. А ще через рік-два співгромадянин Томбо Карл Янський відкрив радіовипромінювання Чумацького Шляху. Теж збулося. От тільки злидні не всюди зникли, й зледенілі людські душі не поспішають розтавати. І націй ворожнеча ще далеко не зникла. Це в нас нація кожна “рівна та художна” (сам-то ти в це віриш?), а у світі?.. Он Гітлер та іже з ним вважають себе “вищою расою”, намагаються переконати в цьому свій народ, а тим паче народи завойованих країн, що їх вони вважають якщо й вартими життя, то тільки у становищі рабів – і все тому, що ті не розмовляють їхньою мовою, не думають так, як вони, не кричать, вітаючись, “Хайль Гітлер!”…
Але найцікавіше те, що невдовзі після відкриття Карла Янського мій давній знайомий – ще за спільною роботою у ВУНАС [20], – перекладач і санскритолог Павло Ріттер (до речі, теж Павло Григорович) показав мені видрукувану в Парижі книгу “Беспредельность” (“Безмежність”), до видання якої була причетна родина художника Миколи Костянтиновича Реріха. Текст начебто писала його дружина Олена Іванівна під своєрідну “диктовку” гімалайського Духовного Вчителя – Махатми Морії (принаймні так стверджують прихильники Вчення, яке пропагували Реріхи), і лейтмотивом викладених там ідей була саме теза про… потік думки, здатний проникати у Безмежність. Це, власне, не перша книга циклу, з якою я мав змогу ознайомитися. Саме Ріттер уперше дав мені прочитати “Осяяння”, де я теж побачив разючий перегук зі своїми міркуваннями з “Космічного оркестру”. Наприклад в “Осяянні” сказано: “Якщо запитають: “Як ви уявляєте собі Світобудову? – Відповідайте: “Як краплю води”. А в мене:
Скажіть: що сонць системи як не бризки?
Скажіть: що земля як не крапка?
“Осяяння” побачило світ у 1925-му, “В космічному оркестрі” – на чотири роки раніше.
У книзі “Серце” (теж читав у оселі Ріттера) мовиться про “гігієну серця” як необхідну діяльність. Я ж, довіряючи щоденникові свою тривогу за долю родичів та односельців, дійшов гіркого висновку, що люди “гігієну душі занехаяли”. “Серце” з’явилося друком у 1932-му, щоденникові рядки – ще у 1920-му.
Нарешті незадовго до арешту Павло Григорович показав (лише показав) мені новісіньке ризьке видання “Братства” (ой, чи не стало часом отримування книг із-за кордону основною причиною звинувачення професора у шпигунстві?!) [21], причому розкрив її саме на тій сторінці, де написано, що “людина є тюремником для самої себе”, й одразу озвалося із “Замість сонетів і октав” (1918 чи 1919 рік): “Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма”.
Звідки така співзгучність зі Сходом ще до знайомства з Ріттером і працями Реріхів? Від прочитаних ще до революції Мюллера, Щербатського, Мельфора, Ледбіттера, Штайнера, Рамачараки? А може, від Рамакрішни, Вівекананди, Рабіндраната Тагора? Адже Індією я досить сильно цікавився, коли працював і над “Панахидними співами”, й над “Соняшними Кларнетами”…
Схоже, мене таки “ведуть” (от тільки зачинено, хто саме). Так, у ранньому дитинстві (либонь, два чи три рочки від роду мав) я тяжко застудився, пролежав без пам’яті цілий тиждень і, здавалося, нема мені вже порятунку (всі готувалися до найгіршого, бо які там ліки в селі та ще й за наших статків?), і раптом – це сталося через чотири дні після мого дня народження, – прийшов до тями та почав стрімко одужувати. Саме цю дату – 27 січня, – а не дату появи на світ чи хрещення, – я тепер і святкую, і подаю як свій день народження в усіх автобіографіях. Трохи старшим ненароком заснув на траві, а коли встав, побачив, що спав зовсім поруч… зі змією (з переляку здалося, що взагалі на ній), і вона, замість ужалити мене, спокійно відповзла, ледь прошурхотівши зілляччям, мабуть, до своїх змієнят.
А та посилка і гроші, які мені дала зовсім незнайома жінка в чорній намітці, й одразу ж зникла – навіть роздивитися її як слід не встиг? Василь? Валер’ян? Більше схоже на Валер’яна – він знав, як я “люблю” і його особисто, й ті подачки гонорарські, які він інколи привозив із Харкова, а отже, міг розіграти “сценку”. Сценку? А що, як це була “режисура” Леся Курбаса? Адже ми обоє свого часу цікавилися містикою, зокрема антропософією Рудольфа Штайнера… Якби ж ця жінка затрималась, може б, я і грим помітив, і навіть упізнав би якусь із акторок. Але чи взяв би я тоді гроші й харчі? Напевно, таки взяв би – бо дуже бідував тоді. Хоча ні, не витанцьовується… Те, що я іноді чув власне прізвище, сказане різними голосами в різних частинах Землі – це що, теж Курбас?
А випадок у Святошині, коли писав “За всіх скажу…” (був тоді завлітом театру імені Тараса Шевченка)? Схоже, мене тоді хтось хотів чи взагалі вбити (як Стешенка або Леонтовича), чи, принаймні сильно налякати (бо якби захотів спровадити на той світ, то напевно, рано чи пізно того домігся б, а я ще й досі ряст топчу, хоч “до стінки” поставили вже чимало моїх друзів та знайомих). Сидів, отже, за лісом під грушею і раптом (враження таке, що хода часу сповільнилась) побачив лет кулі. Безшумний (ні пострілу, ні свисту). Пролетіла біля мене і врізалася в найближче дерево. Я не встиг навіть злякатися – лише коли озирнувшись, не побачив нікого, з’явився страх. Що воно було? Галюцинація? Але ж куля у дереві була цілком матеріальною…
Хто ж відвернув її тоді (“одвертай од нього стріли, посилай назад” – написалося через рік), і зараз хто рятує мене й від “стінки”, й від тюрми? Це вже жодними “спектаклями” не поясниш. Егрегоріальний захист? Казала мені баба Мокрина, що ті, кого любиш за їх життя, по відході стають твоїми янголами-охоронцями. То хто ж мої янголи-охоронці? Мати? Батько? Наталя? Коцюбинський? Стеценко? Чумак? Усі разом? А нині, мо’, ще й Блакитний або Аркадій Казка? Чи це хтось із живих, чиє слово і рішення має надвелику вагу (як з Пастернаком)? А може, справа взагалі в моїй Лідусі, й поки ми удвох, і я, й вона у безпеці? Здається, вас кудись заносить, товаришу академік… Пора “змінити платівку”, тим паче, що й конячки біжать у новому (старому?) напрямку – знову на південний схід.
Примітки
13. В. Сосюра, звертаючись до Є. Маланюка, написав такі рядки:
Не вам бруднить ім’я Тичини
і називать його рабом…
Лиш сяйво кидає кругом
цей світлий геній і людина…
Він зрозумів, відчув наш вік
і не боїться ваших критик…
Жалкий, безумний сибаритик,
ви – тільки пил од його ніг!
14. Екс-директор Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини Григорій Донець пише у статті “Одіссея Павла Тичини” (Українська літературна газета. – 2016. – ч. 1–5 ), що арешт загрожував Іванові Григоровичу Тичині також після війни, й знову його врятував брат, і теж не без участі М. Хрущова, котрий, проливши у 1930-ті роки в Україні ріки крові, любив іноді погратися у благодійника й рятівника, що сповна показав на ХХ з’їзді КПРС і після нього – адже відомо, хто найголосніше кричить: “Тримай злодія!” (прим. авт.)
15. Позитивного результату й не могло бути, оскільки ще 12 січня 1938 року М. Філянського розстріляли, причому не десь у Сандармосі, а в Києві (посмертно реабілітований 21 листопада 1959 року). Тичина, звісно, міг і не бути поінформованим про факт страти, а от Хрущов, котрий на той час керував республіканською парторганізацією, знав напевне. Тож його розпорядження про “термінове розслідування” є ще одним свідченням небувалого цинізму цього політблазня (й троцькіста в душі) – подібно як злочинець нібито “допомагає” правоохоронцям у розшуку своєї жертви, а насправді наводить їх на фальшивий слід (прим. авт.).
16. Миколу Кіндратовича Вороного розстріляно в Одесі 7 червня 1938 року.
17. М. Зеров.
18. П. Тичина цитує поему за “Вибраними творами” 1939 року. В оригіналі йшлося про “інтуїцій ріку”, “радіо-ток” і “націй шум” (прим. авт.).
19. 2006 року з Плутоном обійшлися за принципом: “Знай, Гапко, своє місце!”, – й “відмовили” йому у статусі повноцінної планети, змусивши “задовольнятися” званням карликової (прим. авт.).
20. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (існувала у 1926–1931 роках).
21. Нині, коли на зміну “партійності” прийшла “церковність” (точніше, її фундаменталістська модель), Павло Ріттер теж, мабуть, не уникнув би переслідувань. Інша річ, що його, можливо, не арештовували б, але від церкви (якщо авторська версія про ймовірну обізнаність із Живою Етикою правильна) відлучили б точно, звинувативши в єресі, що, по суті, рівносильно виключенню з партії za lat radzieckich. Та й переклади індійських пам’яток можуть кваліфікувати, як “пропаганду язичництва”. Питання тільки, яка саме церква оголосила б анафему, адже лише православних конфесій нині маємо в Україні кілька – й це при тому, що Спаситель не створював ні конфесій, ні патріархатів (прим. авт.).